Огляд
Круглий стіл «Війна і довкілля: еколого-етичні та антропологічні виміри», організований Інститутом філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, зафіксував один із найбільш концептуально насичених моментів сучасної української філософської рефлексії над природою і наслідками збройної агресії. Матеріали заходу опубліковані у двох версіях: розгорнутій українськомовній – у журналі «Філософська думка» (2025, №3) та стислій англомовній – у чеському виданні Envigogika (21(1), 2026). Обидві публікації є свідченням того, що осмислення війни в Україні вийшло далеко за межі соціально-політичного дискурсу й набуло виразних онтологічних і екофілософських контурів.
Вихідним пунктом дискусії стала теза, сформульована модераторами – директором Інституту філософії Анатолієм Єрмоленком і завідувачкою відділу логіки та методології науки Тетяною Гардашук, – про екзистенційний характер російської агресії. Війна осмислюється тут не просто як збройний конфлікт, а як цілеспрямоване знищення українського «ойкосу» – того природного і соціокультурного середовища, без якого неможливе існування народу як такого. Спираючись на термінологію Клауса Міхаеля Маєр-Абіха, учасники круглого столу розглядали довкілля не як «фон» людської діяльності, а як конститутивний елемент «спільносвіту» – Mitwelt, – порушення якого є водночас порушенням умов людського буття загалом. Пані Тетяна увела поняття «вепонізації» – перетворення природних ресурсів, інфраструктури, клімату на зброю, –охарактеризувавши нинішню війну як «найбільш екологізовану» в сучасній історії.
Природничонауковий блок дискусії засвідчив, що екологічна ціна війни є не лише колосальною, а й значною мірою прихованою. Доктор геологічних наук, доцентка Олена Ремезова показала, що захоплення мінеральних ресурсів є однією зі структурних причин агресії, а методологія оцінювання завданих збитків залишається недосконалою і потребує принципового перегляду. Кандидат геологічних наук, старший дослідник Руслан Гаврилюк поставив питання про воду як стратегічний ресурс і єдине захищене джерело водопостачання в умовах війни, констатувавши, що Україна виявилася непідготовленою до системного перебою у водозабезпеченні, – виклику, про який науковці застерігали ще задовго до повномасштабного вторгнення. Аспірантка Оксана Гуцаленко вписала ці проблеми в ширший геополітичний і філософський контекст: глобальна залежність від викопного палива не лише гальмує екологічну трансформацію, а й безпосередньо живить війни, перетворюючи природні ресурси на механізм геополітичного примусу.
Найбільш теоретично оригінальним у межах заходу виявився блок, присвячений філософському осмисленню екоциду. Кандидатка філософських наук, науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Лариса Карачевцева запропонувала екофеноменологічну реконцептуалізацію екоциду як атаки не просто на природу, а на людську суб'єктивність і колективну ідентичність. Спираючись на нейропсихологічні дослідження зв'язку між просторовою орієнтацією і пам'яттю, вона обґрунтувала тезу: знищення довкілля є непрямим тілесним ураженням людини, оскільки руйнує той первинний простір, у якому кристалізуються базові орієнтації, спогади й самосприйняття. Реакція українського суспільства на підрив Каховської греблі – лавина матеріалів про «козацьку Атлантиду» – постає в цьому прочитанні не як сентиментальна ностальгія, а як травматична відповідь на акт викорінення ідентичності. Кандидатка філософських наук, старший науковий співробітник Оксана Кисельова розвинула цю думку в напрямку критики антропоцентризму: стара парадигма, що ставить людину «над» природою, не лише є морально хибною, а й виявляється самознищувальною, – особливо наочно в умовах, коли сама планета перетворюється на «суперника», сили якого незрівнянно перевершують можливості людської цивілізації.
Етичний вимір обговорення збагатився кількома важливими перспективами. Доктор філософських наук, професорка Наталія Бойченко дослідила моральні дилеми медичного тріажу як граничний випадок, де абсолютна цінність людського життя стикається з утилітарною логікою виживання більшості. Докторка філософських наук, провідний науковий співробітник, професорка Ольга Гомілко обґрунтувала етику турботи не лише як практичну настанову, а як методологію пошуку істини: в умовах війни суб'єктивний досвід набуває об'єктивного значення, а турбота постає як фундаментальний онтологічний модус людського існування – у гайдеґерівському сенсі. Докторка філософських наук, професорка Катерина Карпенко показала, що екологічна і ґендерна кризи є концептуально взаємопов'язаними: та сама «логіка домінування», яка виправдовує підкорення природи, відтворює й підкорення жінки, – і саме жінки в умовах війни виявляються найактивнішими суб'єктами екологічного опору.
Мистецтвознавчий внесок аспірантки Наталії Бірюк привніс у дискусію несподіваний вимір: через аналіз практики художниці Катерини Алійник вона показала, що «невидиме» життя – мікроорганізми, комахи, ґрунтові шари – не є периферією екологічної проблеми, а її сутнісним центром. Природа, знищена війною, постає тут не пасивною жертвою, а носієм пам'яті й умовою майбутнього. Цю думку підхопила і розвинула аспірантка Юлія Вацик, інтерпретуючи воєнний ландшафт крізь концепції «повільного насильства» (Ніксон), гетеротопій (Фуко) і «місць пам'яті» (Нора): зруйнована природа є не тлом трагедії, а її архівом – живим, мінливим, таким, що одночасно зберігає і трансформує досвід втрати.
Кандидатка філософських наук, старший науковий співробітник Світлана Балінченко запропонувала концептуально строгий аналіз біополітики Мішеля Фуко у контексті українсько-російської війни. Відправною точкою слугує розрізнення між «управлінням» і «скеровуванням» – тією формою влади, яка не редукує громадян до пасивних об'єктів зовнішнього контролю, а передбачає їхню здатність до опору й раціонального самовизначення. В умовах війни ця аналітична рамка суттєво ускладнюється: на «шкалу скеровування» накладаються інституціонально закріплені образи минулого – зокрема, спроби росії «зупинити час» через відновлення радянської ієрархії – й межа між біополітикою та некрополітикою розмивається. Спираючись на дослідження Дж. С. Тері, Балінченко розглядає феномен «воєнного керування поводженням»: солдат підкоряється умовам потенційної загибелі не за примусом суверена, а внаслідок власного вільного рішення – і в цьому акті опір набуває статусу, що перетворює «голе життя» в аґамбенівському сенсі на суб'єктність. Цей парадокс – виживання як добровільне прийняття ризику смерті – виявляється одним із найгостріших філософських питань, породжених нинішньою війною, і водночас лакуною, яка у вітчизняній філософії досі лишається значною мірою незаповненою.
Аспірант Богдан Адаменко завершив розмову думкою про технологічний вимір війни, розгорнувши поняття «технологічних меж» як меж того простору, який людина здатна контролювати і захищати засобами технологій. У цьому контексті загроза з боку соціальних мереж та месенджерів постає як симптом ширшої вразливості: ворог здатен окупувати інформаційний простір, не перетинаючи державного кордону.
Загалом це засвідчує, що українська філософія в умовах війни здійснює продуктивний синтез феноменологічної, екофілософської, біоетичної і постколоніальної традицій, розробляючи концептуальний інструментарій, адекватний безпрецедентним викликам сучасності. Найважливіший теоретичний здобуток цього круглого столу – переосмислення довкілля не як ресурсу чи пасивного об'єкта, а як конститутивного виміру людської суб'єктивності, ідентичності і пам'яті. Знищення природи в цьому прочитанні є не «побічним ефектом» війни, а одним із її принципових цілей.
з англомовною версією можна ознайомитись тут
Круглий стіл «Війна і довкілля: еколого-етичні та антропологічні виміри», організований Інститутом філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, зафіксував один із найбільш концептуально насичених моментів сучасної української філософської рефлексії над природою і наслідками збройної агресії. Матеріали заходу опубліковані у двох версіях: розгорнутій українськомовній – у журналі «Філософська думка» (2025, №3) та стислій англомовній – у чеському виданні Envigogika (21(1), 2026). Обидві публікації є свідченням того, що осмислення війни в Україні вийшло далеко за межі соціально-політичного дискурсу й набуло виразних онтологічних і екофілософських контурів.
Вихідним пунктом дискусії стала теза, сформульована модераторами – директором Інституту філософії Анатолієм Єрмоленком і завідувачкою відділу логіки та методології науки Тетяною Гардашук, – про екзистенційний характер російської агресії. Війна осмислюється тут не просто як збройний конфлікт, а як цілеспрямоване знищення українського «ойкосу» – того природного і соціокультурного середовища, без якого неможливе існування народу як такого. Спираючись на термінологію Клауса Міхаеля Маєр-Абіха, учасники круглого столу розглядали довкілля не як «фон» людської діяльності, а як конститутивний елемент «спільносвіту» – Mitwelt, – порушення якого є водночас порушенням умов людського буття загалом. Пані Тетяна увела поняття «вепонізації» – перетворення природних ресурсів, інфраструктури, клімату на зброю, –охарактеризувавши нинішню війну як «найбільш екологізовану» в сучасній історії.
Природничонауковий блок дискусії засвідчив, що екологічна ціна війни є не лише колосальною, а й значною мірою прихованою. Доктор геологічних наук, доцентка Олена Ремезова показала, що захоплення мінеральних ресурсів є однією зі структурних причин агресії, а методологія оцінювання завданих збитків залишається недосконалою і потребує принципового перегляду. Кандидат геологічних наук, старший дослідник Руслан Гаврилюк поставив питання про воду як стратегічний ресурс і єдине захищене джерело водопостачання в умовах війни, констатувавши, що Україна виявилася непідготовленою до системного перебою у водозабезпеченні, – виклику, про який науковці застерігали ще задовго до повномасштабного вторгнення. Аспірантка Оксана Гуцаленко вписала ці проблеми в ширший геополітичний і філософський контекст: глобальна залежність від викопного палива не лише гальмує екологічну трансформацію, а й безпосередньо живить війни, перетворюючи природні ресурси на механізм геополітичного примусу.
Найбільш теоретично оригінальним у межах заходу виявився блок, присвячений філософському осмисленню екоциду. Кандидатка філософських наук, науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Лариса Карачевцева запропонувала екофеноменологічну реконцептуалізацію екоциду як атаки не просто на природу, а на людську суб'єктивність і колективну ідентичність. Спираючись на нейропсихологічні дослідження зв'язку між просторовою орієнтацією і пам'яттю, вона обґрунтувала тезу: знищення довкілля є непрямим тілесним ураженням людини, оскільки руйнує той первинний простір, у якому кристалізуються базові орієнтації, спогади й самосприйняття. Реакція українського суспільства на підрив Каховської греблі – лавина матеріалів про «козацьку Атлантиду» – постає в цьому прочитанні не як сентиментальна ностальгія, а як травматична відповідь на акт викорінення ідентичності. Кандидатка філософських наук, старший науковий співробітник Оксана Кисельова розвинула цю думку в напрямку критики антропоцентризму: стара парадигма, що ставить людину «над» природою, не лише є морально хибною, а й виявляється самознищувальною, – особливо наочно в умовах, коли сама планета перетворюється на «суперника», сили якого незрівнянно перевершують можливості людської цивілізації.
Етичний вимір обговорення збагатився кількома важливими перспективами. Доктор філософських наук, професорка Наталія Бойченко дослідила моральні дилеми медичного тріажу як граничний випадок, де абсолютна цінність людського життя стикається з утилітарною логікою виживання більшості. Докторка філософських наук, провідний науковий співробітник, професорка Ольга Гомілко обґрунтувала етику турботи не лише як практичну настанову, а як методологію пошуку істини: в умовах війни суб'єктивний досвід набуває об'єктивного значення, а турбота постає як фундаментальний онтологічний модус людського існування – у гайдеґерівському сенсі. Докторка філософських наук, професорка Катерина Карпенко показала, що екологічна і ґендерна кризи є концептуально взаємопов'язаними: та сама «логіка домінування», яка виправдовує підкорення природи, відтворює й підкорення жінки, – і саме жінки в умовах війни виявляються найактивнішими суб'єктами екологічного опору.
Мистецтвознавчий внесок аспірантки Наталії Бірюк привніс у дискусію несподіваний вимір: через аналіз практики художниці Катерини Алійник вона показала, що «невидиме» життя – мікроорганізми, комахи, ґрунтові шари – не є периферією екологічної проблеми, а її сутнісним центром. Природа, знищена війною, постає тут не пасивною жертвою, а носієм пам'яті й умовою майбутнього. Цю думку підхопила і розвинула аспірантка Юлія Вацик, інтерпретуючи воєнний ландшафт крізь концепції «повільного насильства» (Ніксон), гетеротопій (Фуко) і «місць пам'яті» (Нора): зруйнована природа є не тлом трагедії, а її архівом – живим, мінливим, таким, що одночасно зберігає і трансформує досвід втрати.
Кандидатка філософських наук, старший науковий співробітник Світлана Балінченко запропонувала концептуально строгий аналіз біополітики Мішеля Фуко у контексті українсько-російської війни. Відправною точкою слугує розрізнення між «управлінням» і «скеровуванням» – тією формою влади, яка не редукує громадян до пасивних об'єктів зовнішнього контролю, а передбачає їхню здатність до опору й раціонального самовизначення. В умовах війни ця аналітична рамка суттєво ускладнюється: на «шкалу скеровування» накладаються інституціонально закріплені образи минулого – зокрема, спроби росії «зупинити час» через відновлення радянської ієрархії – й межа між біополітикою та некрополітикою розмивається. Спираючись на дослідження Дж. С. Тері, Балінченко розглядає феномен «воєнного керування поводженням»: солдат підкоряється умовам потенційної загибелі не за примусом суверена, а внаслідок власного вільного рішення – і в цьому акті опір набуває статусу, що перетворює «голе життя» в аґамбенівському сенсі на суб'єктність. Цей парадокс – виживання як добровільне прийняття ризику смерті – виявляється одним із найгостріших філософських питань, породжених нинішньою війною, і водночас лакуною, яка у вітчизняній філософії досі лишається значною мірою незаповненою.
Аспірант Богдан Адаменко завершив розмову думкою про технологічний вимір війни, розгорнувши поняття «технологічних меж» як меж того простору, який людина здатна контролювати і захищати засобами технологій. У цьому контексті загроза з боку соціальних мереж та месенджерів постає як симптом ширшої вразливості: ворог здатен окупувати інформаційний простір, не перетинаючи державного кордону.
Загалом це засвідчує, що українська філософія в умовах війни здійснює продуктивний синтез феноменологічної, екофілософської, біоетичної і постколоніальної традицій, розробляючи концептуальний інструментарій, адекватний безпрецедентним викликам сучасності. Найважливіший теоретичний здобуток цього круглого столу – переосмислення довкілля не як ресурсу чи пасивного об'єкта, а як конститутивного виміру людської суб'єктивності, ідентичності і пам'яті. Знищення природи в цьому прочитанні є не «побічним ефектом» війни, а одним із її принципових цілей.
з англомовною версією можна ознайомитись тут