НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України
(Анотації, ключові фрагменти, тексти)

Вілен Горський

Фундатор історико-філософського українознавства
(до 110-річчя від дня народження Д. І. Чижевського)
(Повний текст)


   23 березня 2004 року виповнилось 110 років від дня народження визначного українського вченого, історика філософії та культури, славіста Дмитра Івановича Чижевського.
    Уродженець півдня України (він народився в м. Олександрії, Херсонської губернії - нині Кіровоградської обл.) він пройшов складний життєвий і творчий шлях. Одержавши освіту в Санкт-Петербурзькому і Київському університетах, він з 1919 р. розпочинає викладацьку і наукову діяльність в Києві. На жаль, працювати на Батьківщині довелось не довго. Починаючи з 1921 року і до кінця життя (він помер 18 квітня 1977 року) Дм. Чижевський перебуває в еміграції. Це були роки віддані вдосконаленню власного філософського рівня ( у 1921 - 1924 р.р. він студіював філософію у Гайдельбергському та Фрайбургському університетах під керівництвом К. Ясперса, Е. Гуссерля та М. Гайдеггера) та напруженій творчій праці у Празі (1924-1932 р.р.), Галле (1932-1945 р.р.), Гарварді (1949 - 1956 р.р.) й Гайдельберзі ( з 1956р. до кінця життя). Численні наукові праці його з питань історії, культури, літератури, філософії, західноєвропейських і, особливо, слов'янських народів, що виходили друком в Празі і Варшаві, Парижі і Галле, Нью-Йорку і Мюнхені здобули йому загальне визнання в колі чільних представників європейської гуманістики, передусім, в галузі славістичних досліджень.
    Серед багатоманіття сфер гуманітарного знання, позначених суттєвим внеском, зробленим Д.Чижевським, поважне місце належить історії філософії. Коло історико-філософських зацікавлень його - досить широке. Воно охоплює теми, починаючи з античної філософії й аж до німецької класичної філософії й німецької містики. Але тим осередком, навколо якого завжди центрувались історико-філософські досліди вченого, безумовно, була історія філософії України. Саме в цю галузь історико-філософської науки зроблено чи не найвизначніший внесок Дм Чижевськнм, завдяки чому він справедливо може вважатись фундатором науковою історико-філософського українознавства.
    Поодинокі публікації Кл.Ганкевкча, В.Щурата, що вийшли наприкінці XIX - на початку XX ст. [1] мали здебільшого ініціативний характер. Роль їх зумовлювалась не стільки одержаним результатом, скільки постановкою проблеми про доцільність, поряд з вивченням історії української мови, літератури, мистецтва тощо, спеціально досліджувати розвиток філософської думки України.
    Але лише з появою наприкінці 20-х - на початку 30-х років перших узагальнюючих праць Д.Чижевського, передусім його широко відомих "Філософії на Україні" та "Нарисів з історії філософії на Україні" можемо говорити про обґрунтоване в них певне, достатньою мірою визначене загальне бачення історії української філософії, що відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі досліджень.
    Сам дослідник досить обережно розцінював значення своєї праці, зауважуючи, "що історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій, і що тому той матеріал, який я подаю, не може вважатись завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки - скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалася україністикою" [2]. Зауваження доречне, якщо зважати на подальшу, далеко неоднозначну долю сформульованої Д.Чижевським концепції історії філософії України. Обґрунтоване вченим бачення піддавалось і неправомірній догматизації - байдуже, чи то зі знаком "плюс" чи знаком "мінус". Адже й ті ідеологічні критики Чижевського, що навішували йому ярлик "українського буржуазного націоналіста" й виключали концепцію його зі сфери конструктивного аналізу взагалі, й ті, що перетворюють "Нарис..." на канонічний текст, де кожне слово сприймається як втілена абсолютна істина, робили і роблять одну справу. Вони вбивають живе вчення, втискуючи його в маніхейську по суті схему історії науки як арени вічної боротьби сил абсолютного Зла й Добра. На щастя, цим не вичерпується доля обґрунтованого Д.Чижевським бачення історії філософії України. До нього звертаються і понині не лише для прокльонів чи схиляння як перед іконою, а й зі щирим бажанням вступити в діалог, творчу дискусію з тим, щоб, спираючись на зроблене вченим, рушити далі справу, започатковану ним
    В наш швидкоплинний час, коли впродовж життя одного покоління докорінно і не раз міняються засади пануючого світобачення, коли те, що вчора ще вважалось непохитною істиною, буквально на очах відходить в небуття, сам по собі факт, що вчення, обґрунтоване 70 років тому, спонукає сучасних дослідників звертатись до нього не лише заради пошани до історичної пам'ятки минулого, а для того, щоб вступити в діалог в ім'я подальшого прогресу науки, - чи не найяскравіше свідчення життєвості вчення.
    Саме з цього огляду доцільно осмислити внесок зроблений Д.Чижевським в історико-філософське українознавство.
    Концептуальна позиція Д.Чижевського ґрунтується на виробленому ще з часів Просвітництва в західноєвропейській культурі погляду на філософію як тип науково-теоретичного знання, що будується відповідно до логіки наукового пізнання й фіксує одержаний результат у вигляді науково-філософських теорій, систем тощо Такий погляд переважає в колі істориків філософії впродовж XIX ст., певною популярністю він користується й понині. В межах його формувалась і історико-філософська позиція Д.Чижевського. Адже не випадково обидві узагальнюючі праці його присвячені історії філософії "на" Україні, що передбачало погляд на Україну хіба що як на певний простір, в межах якого здійснюється розвиток єдиної, всесвітньої науково-філософської думки. Саме так і пояснює Чижевський загальну логіку історико-філософського поступу: "...Лінія філософського розвитку в ріжні епохи, так би мовити, проходить через ріжні нації. Іноді лінія філософського розвитку кілька разів повертається до тієї самої нації, іноді проходить через неї лише один раз. Таким чином окрема нація в певні моменти репрезентує історичну сучасність - іноді разом з іншими націями, а іноді і сама" [З].
    Що стосується України, то їй, за оцінкою Д.Чижевського, "треба ще чекати на свого "великого філософа" [4]. Але, всупереч цьому, Д.Чижевський всеж таки прагне дати виразну характеристику "української психіки та особливостей української думки" й присвячує цьому спеціальний розділ у вступній частині "Нарисів...". Та й весь наступний за методологічними заувагами виклад дійсно ніяк не вкладається в постульованій ним же засаді "раціоналістичного", як називав його сам Чижевський, погляду на історію філософії. Це, безумовно, спричиняє до певної внутрішньої суперечливості, притаманної викладу історії філософії України Д.Чижевським. Але сказане ще не є оцінкою зробленого, оскільки внутрішньо суперечливі концепції в історії філософії, та й культури взагалі, мають далеко не однакову вартість.
    Суперечливість, внутрішня неузгодженість позицій можуть бути наслідком недостатньо глибокого осмислення можливостей, закладених у вихідній концепції, нездатності вченого до кінця реалізувати ці можливості. Цінність такого типу теоретичних побудов, дійсно, не є високою.
    Але є суперечливість іншого типу. Вона виступає наслідком здатності філософії розвиватись не лише до межі, яку встановлює пануюча культура, а й виходити за цю межу. Завдяки такій здатності філософія виявляється спроможною не лише здійснювати функцію самопізнання культури, а й виконувати роль засобу самокритики культури, усвідомлення нею власної обмеженості. Зрозуміло, за це філософ та його вчення змушені платити високу ціну. Для філософського вчення це обертається внутрішньою суперечливістю, а для філософа загрозою нерозуміння з боку носіїв культури, в межах якої він сам виріс, але зважився здійснити прорив кордонів культури, що зродила його. Такого типу вчення демонструють, якщо можна так мовити, "конструктивну суперечливість", оскільки стимулюють до зусиль по дальшому розвитку культури. Саме такого типу суперечливість притаманна, як на мене, історіософській концепції Д.Чижевського.
    Віддаючи данину погляду на історію філософії як науку, Д.Чижевський не випадково підкреслює, що історія філософії не є головною темою його студій. Він звертається до історико-філософської проблематики з позицій "історика духу", про що він неоднозначно заявляв. "Істориком духу", називає себе Чижевський в книзі, присвяченій Г.Сковороді. Вивчаючи в своїй докторській дисертації сприйняття Гегеля в Росії, розглядає власне дослідження як "необхідну передумову до нової побудови історії російського духу" [5]. В доповіді, читаній в Берлінському українському інституті в січні 1927 року Чижевський обґрунтовує актуальність вивчення фактів про вплив західноєвропейської філософії на культуру України XVII-XVIII ст., оскільки це дасть можливість "створити основи духовно-історичного опрацювання матеріалу", що "для розуміння східноєвропейської духовної історії надзвичайно важливо".
    В цікавій статті, присвяченій визначному російському філософу С.Л.Франку, опублікованій в 1954 р., Д.Чижевський відзначав, що однією з переваг Франка як історика філософії та літератора було те, що "він вважає за потрібне виходити з аналізу духовного досвіду кожного мислителя... і прагне в результаті своїх аналізів прийти до розкриття "головної філософської інтуїції" (термін Бергсона) аналізованого автора" [6]. Якщо такий підхід застосувати до Чижевського, то, гадаю, можна сказати, що тією "філософською інтуїцією", яка об'єднувала найрізноманітніші дослідження вченого в різних сферах гуманітарного знання, було спрямування до вивчення історії духу слов'янських, передусім українського народу. Саме потреби пізнання національного духу спонукають Д.Чижевського звернутись до історії філософії. Передусім, тому, що вона є історією, адже дух невід'ємний від історії. Не лише дух нації впливає на історію, а й навпаки - нація стає тим, чим вона є, за плином історичної драми національної долі.
    В колі історичних дисциплін, посередництвом яких відтворюється духовне обличчя народу, особливе місце посідає саме історія філософії. Адже філософія завжди була тим типом духовно: діяльності, що спрямований на з'ясування межових підстав людського життя, де з'ясовуються сенсобуттєві засади людського існування Тому саме історія філософії виявляється чи не найбільш причетною до сфери, де відтворюється духовний розвиток історії народу, де реконструюється образ духу нації. Але звернення до історії філософії з огляду потреб відтворення історії духу народу зумовило необхідність вступити в суперечність з методологією історії філософської науки. В межах останньої дійсно про національні ознаки філософського вчення може йтись хіба що зважаючи на зовнішні прикмети його - мова викладу, місце походження тощо. Але філософська наука не вичерпує собою зміст філософії в цілому. Це лише одна з модифікацій цієї специфічної сфери духовної діяльності, що аж ніяк не збігається цілком з наукою. Поряд з філософською наукою доцільно вести мову про філософську думку, яка являє сукупність ідей, що в тілі культури утворюють філософськи значимий шар культури. В даному разі не так вже важливо, де сформульована філософська ідея, - чи то в трактаті професійного філософа, чи в релігійній проповіді, чи в політичній декларації, чи в мистецькому творі. Суттєво, що вона, ця ідея, реально жила в тілі культури народу, впливаючи певним чином на зміст національного життя.
    Саме такий підхід, як мені здається, й характерний для того напрямку в дослідженні історії філософії, який започатковує Д.Чижевський. Відкриваючи можливості для дослідження національної філософської культури, дослідник актуалізує суттєве методологічне питання про критерії, що визначають предмет і зміст національної, в даному разі, української філософії.
    Звертаючись до цієї проблеми, Чижевський зазначав, що, зважаючи на складну історію України, ані мова, ані рівень національної свідомості, ні походження і територія, де протікала діяльність мислителя, - при всій важливості цих ознак, - не можуть вважатись ні необхідною, ні достатньою ознакою належності мислителя до української філософії.
    За Д.Чижевським, вирішальним є відношення мислителя до української філософської традиції, а в глибинному аналізі - до української культури.
    Але, як окреслити і цю традицію і ті особливості, що визначають українську культуру?
    Звертаючись до визначних представників цієї культури, передусім, Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Юркевича, П.Куліша, Д.Чижевський висновує, що специфіку української філософської думки визначають властиві тільки її представникам певні риси - емоціоналізм й пов'язаний з ним "кордоцентризм", ухил до духовного усамітнення й пов'язана з нею "плюралістична етика", обґрунтування ідеалу внутрішньої гармонії, емоційне забарвлення тощо.
    Складність такого шляху полягає в намаганні визначити специфіку української філософії через якусь певну тему, ідею, яка відображає особливості саме українського національного характеру. Полемізуючи з цією позицією, відомий канадський дослідник Т.Закидальський, як на мене, має рацію, коли не поділяє думки, "щоби якась одна тема, ідея чи течія представляла всю філософську творчість певної нації, навіть якщо б ця ідея становила оригінальний унесок у світову науку".
    Резюмуючи він висновує: "З цієї дискусії випливає, що ні своєрідний унесок у світову філософію, ні унікальний характер не є передумовами національної філософії Національна думка - це набір ідей, шкіл, течій, що постали серед цієї нації. Вони не мусять творити і звичайно не творять якоїсь логічно об'єднаної системи, або навіть комплексу, що піддається простому описові. Ціль історії філософії як науки дати загальний опис розвитку національної думки, не заперечуючи її багатогранність і нe поминаючи жодних утверджених течій. Кожна національна філософія - унікальна, але не тому, що вона має якісь неповторні якості або їх неповторний комплекс, а просто тому, що вона твір унікальної нації, краю, доби [7].
    В цілому, позиція Т.Закидальського не викликає у мене заперечень. І все ж, як на мене, потребують певних уточнень ті конструктивні висновки щодо предмету української філософії, які робить на цій підставі автор.
   Він має рацію, стверджуючи, що, ніяких абсолютно специфічних рис національного характеру чи філософії не існує. Так, абсолютно специфічних рис, мабуть, дійсно нема. Принаймні не до них зводиться специфіка національної філософії Але чи є це достатньою підставою, щоб заперечувати відносну, релятивну специфічність національної філософії?
    "Кордоцентризм" філософських шукань, емоційність, іронічне ставлення та інші риси, які відзначає Д.Чижевський, не є абсолютною приналежністю української нації. Не менш "кордоцентричною" є, скажімо, німецька містика, а італійці, мабуть, не менш емоційна нація, ніж українці. Але національна специфіка характеру філософії все ж таки існує, кожного разу виявляючись по-різному, залежно від тієї національної культури, з якою вона співставляється.
    Своєрідність українського характеру по-різному виявиться у діяча, що творив в колі, скажімо, російської культури, як, наприклад, Гоголь, і у українця, який діяв в італійській культурі, як, скажімо, Юрій Дрогобич. Але і в першому, і другому випадку вона тим чи іншим чином заявить про себе, накладаючи відбиток на результати його творчості. І з'ясування специфіки цього відбитку теж входить в коло завдань історика української філософії. На жаль, в часи Д.Чижевського реальний стан науки не дозволяв реалізувати це завдання повною мірою. Тому такий обережний Д.Чижевський, коли, торкаючись цієї теми, повсякчас підкреслює "провізоричний", "тимчасовий" характер його висновків, які "можливо будуть виправлені і скореговані дальшими дослідженнями" [8].
    Але суттєво, що він визначає шлях для такого дослідження - це він робить і тоді, коли закликає виходити під час історико-філософського аналізу з урахування "духовного досвіду" [9] мислителя. суттєвою складовою частиною якого є риси, зумовлені характером нації, до якої належав він. В цьому ж сенсі слід сприймати його застереження про непридатність методу "імпресіоністських характеристик" поняття національного характеру, "в яке кожен автор вкладає із своєї власної думки або найцінніші, або найогідніші риси" [10].
    Та на жаль, понині ані у нас в Україні, ані за межами її цей заклик так і лишається нереалізованим до кінця.
    Тому резюмуючи, слід підкреслити, що нам належить ще здійснити велику роботу, щоб реалізувати той могутній стимул, який дав історико-філософському українознавству Д.Чижевський.

ПРИМІТКИ.
1. Див.; CI. Gankiewitch. Grundzuge der slavischen Philosophiе. 1-е вид. Краків, 1869;
2-е вид. Ряшів, 1873; В.Щурат. Українські джерела до історії філософії - Львів, 1908. 2. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Нью-Йорк, 1991, С.5.
3. Там само.С. 11,
4. Там само. С. 13.
5. Чижевський Д. Гегель в Росии. Париж, 1939, С. 5.
6 Чижевський Д. С. Л.Франк як історик філософії і літератури. // "Філософськії і соціологічна думка", 1990, N 11, С. 37.
7. Закидальський Тарас. Досліди в діаспорі над історією вкраїнської філософії. // "Філософська і соціологічна думка" 1993, N 4. С. 95.
8. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. С. 15.
9. Чижевський Д. С. Л.Франк як історик філософії і літератури. С. 37,
10. Там само. С. 43.

Ірина Валявко
Наукова та архівна спадщина Дмитра Чижевського та стан її дослідження в Україні
(Повний текст)

    Постать Дмитра Івановича Чижевського (1894-1977) - видатного вченого, філософа, славіста, історика культури, дослідника духовного життя слов'ян - багатогранна і неординарна. Вчений-універсал зі світовим ім'ям, який справив потужний вплив на західноєвропейську й американську славістику, автор фундаментальних досліджень з історії слов'янської, й зокрема української культури, він був одним із засновників дослідницько-славістичних студій в Німеччині (Галле, Марбург, Гайдельберг) та США (Гарвард). Протягом життя Дмитро Чижевський входив до багатьох престижних наукових об'єднань та інституцій (наприклад, Празького лінгвіністичного гуртка, Філософського товариства, Українського історико-філологічного товариства, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського Товариства, Німецького Товариства славістичних досліджень, Наукового Товариства ім.Тараса Шевченка, Пен Клубу, Німецької спілки викладачів славістики тощо) та був дійсним членом різних академій наук (Гайдельберзької, Хорватської, Української Вільної Академії Наук у США, Міжнародної Академії в Парижі). Вчений й на сьогодні залишається визнаним авторитетом в питаннях історії слов'янської думки та одним з досить цитованих в західних джерелах авторів. Д.Чижевського без перебільшення можна вважати істориком інтелектуального життя слов'ян й постаттю загальноєвропейського значення.
    Внесок Чижевського до україністики новаційний та багатогранний, діапазон і розмаїття тематики достатньо широкі: від дослідження та аналізу літературних і культурних справ Київської Русі до розгляду українського інтелектуального життя XIX ст. Д.Чижевському належать перші узагальнюючі праці з історії української філософії (завдяки яким його визнано фундатором історико-філософського українознавства) та блискуча монографія з історії української літератури, де вітчизняна література розглядається в контексті світової, він також один з перших наголосив на вагомій ролі бароко для української культури в цілому, а його праці про Г.Сковороду й М.Гоголя і досі залишаються одними з найкращих. З огляду на внесок Д.Чижевського до вітчизняної культури він безумовно належить до славної когорти видатних українських вчених XX століття. Не зважаючи на це постать і наукова спадщина Чижевського й досі залишаються малодослідженими в Україні. Цьому сприяли певні обставини: за радянських часів Д.Чижевський відносився до кола заборонених авторів, а його праці зберігалися в спецхранах і були недоступні пересічному читачеві. І тільки за часів незалежності його ім'я стало широко відомо в Україні, причому він майже зразу блискавично перетворився з гнаного і заплямованого на загальновизнаного і шанованого. Його ім'я ввійшло до багатьох підручників, енциклопедій, методологічних посібників та різних наукових видань, на нього посилаються і його цитують.
    Але який насправді стан чижевськознавства на сьогодні в Україні? На мою думку, він не надто продвинувся порівнюючи з 90-ми роками. І головною перепоною в цьому є брак наукового репрезентативного видання творів Дмитра Чижевського. Під науковим виданням я маю на увазі публікацію праць вченого з коментарями, науковим апаратом, іменним покажчиком тощо. Тобто видання має бути критичним, а не просто передруком праць. Для української гуманітаристики було важливо отримати хоча б частину спадщини Чижевського (чому частину про це буде мова далі) видану в добрих наукових традиціях. Адже тільки після публікації хоча б найбільш важливих праць вченого і введення їх до наукового обігу можна говорити про його справжнє повернення на Батьківщину. Таке репрезентативне видання для нас було особливо нагальною потребою, оскільки на початку 90-х в Україні взагалі майже не було праць вченого. Для порівняння: в Німеччині та США з працями Чижевського, виданими відповідно німецькою та англійською мовами, можна ознайомитись майже в усіх університетських бібліотеках, а в Німеччині його роботи можна замовити і в книжковому магазині. Відчуваючи необхідність такого видання в Інституті філософії НАН України, а саме у відділі історії філософії України під керівництвом В.С.Лісового на початку 90-х років було розпочато кропітку роботу над збором матеріалу до 4-х томного видання праць Чижевського. Перш за все треба було зібрати праці, що було зовсім не простою справою з огляду на те, що вони були розкидані по різних закордонних виданнях. Далі треба було їх перекласти (праці виходили більш ніж на 8 різних мовах), відредагувати і прокоментувати. Незважаючи на різні труднощі, науковий колектив під керівництвом Василя Лісового справився з переважною більшістю цих завдань. Однак на перешкоді стали фінансові негаразди і видання чотирьохтомника затрималося на довгі роки. Однак це не означає, що праці Чижевського взагалі не виходили. Так в Україні були перевидані: "Нариси з історії філософії на Україні" (1992), "Антична філософія" Збірка лекцій (1994), "Історія української літератури: від початків до доби реалізму" (1994, ще раз перевидана у 2003). Після цього була майже дев'яти річна перерва, я маю на увазі не виходили монографії або окремі збірники робіт Дмитра Чижевського однак це не стосується статей, яких за цей час вийшло достатньо багато в різних періодичних виданнях, проте віднайти їх справа кропітка і не легка. Зате у 2003 році вийшло зразу три окремих видання: "Філософія Г.С.Сковороди" й "Український літературний барок" (Харків, видавництво "Акта") та збірка праць підготована Інститутом літератури "Українське літературне бароко. Вибрані праці з давньої літератури" (Київ, видавництво "Обереги"), де крім праць подано і спомини про Дмитра Чижевського його земляка політичного діяча та письменника Панаса Феденка та колеги по Гайдельберзькому університету Анжея де Вінценза. Щиро вітаючи вихід цих видань, які дуже гарно оформленні з поліграфічного боку все ж слід зауважити, що їм, як і попереднім, бракує наукового апарату: єдине, що було зроблено - це складено іменний покажчик. Отже всі ці видання є практично передруком текстів Чижевського, а не науково-критичною публікацією його робіт. З одного боку добре, що український читач нарешті отримав праці свого класика (а саме під таким кутом зору розглядається зараз наукова творчість Чижевського), а з другого боку не зрозуміло чому за такий довгий термін (більш ніж 14 років) в Україні так і не спромоглися на щось більше ніж просте копіювання текстів вченого. Проте не все так безнадійно: у видавництві "Смолоскип" зараз готується до публікації перше репрезентативне, науково-критичне видання праць Дмитра Чижевського (більша частина цього матеріалу була зібрана і підготовлена працівниками Інституту філософії НАН України). Однак не зважаючи на достатньо різноманітний спектр праць, які увійшли до цього 4-х томного видання, слід пам'ятати, що це лише вибрані праці з багатющої спадщини Дмитра Чижевського на підставі яких не можна скласти повної уяви про науковий потенціал вченого, бо він плідно працював в багатьох галузях: філософія, славістика, літературознавство, лінгвістика, історія культур, компаративістика, астрономія і залишив у спадок достатньо великий обсяг праць - приблизно 1000 позицій. Остаточна бібліографія праць Чижевського поки що не складена. Чотири бібліографії його робіт, які існують на сьогодні, охоплюють наукову продукцію вченого за 1912-1965 рр.[1] , однак і в цих бібліографіях є певні недоліки і не враховані праці. Крім того належить ще скласти бібліографію останнього періоду життя Дмитра Чижевського (1965-1977), де повинні бути враховані і його недруковані рукописи, а також зробити бібліографію робіт про Чижевського, яка вже на сьогодні налічує понад 100 позицій[2] . Така робота перш за все вимагає ретельної та кропіткої праці дослідників в приватних архівах Дмитра Чижевського, які знаходяться в Німеччині в містах Галле та Гайдельберзі. З огляду на важливість цих зібрань подаю про них коротку інформацію[3].
    Архів і бібліотека Д.Чижевського в Галле.
    Гальську бібліотеку Дмитро Чижевський збирав від 20-х років до 1945р. Влітку 1945 року напередодні вступу до Галле радянської армії Чижевський поспішно залишає місто. Навчений попереднім досвідом спілкування з більшовиками, під час якого йому прийшлося поневірятися по тюрмам і концтаборам, Чижевський волів за будь яку ціну уникнути цієї зустрічі. Проте він змушений був залишити свою бібліотеку і архів, які розраховував забрати пізніше за допомогою друзів. Однак майже всі його речі невдовзі були реквізовані бургомістром міста Галле: архів і бібліотеку опечатали і пізніше передали до новоствореного Інституту славістики, де вони зберігалися протягом всього часу. Чижевський спочатку намагався повернути свій архів та бібліотеку: звертався в різні інстанції, навіть протестував, але це нічого не дало. Не змогли йому в цьому допомогти і впливові німецькі професори (хоча прецеденти повернення архівів і бібліотек існували). З часом він став вважати, що їх знищили і дуже жалкував як за книжками так і за своїми рукописами та незакінченими працями, які залишились в його архіві.
    До цього часу залишається невідомою точна кількість книг Гальської бібліотеки Чижевського на момент його втечі з міста, адже він, на жаль, не зробив каталогу своєї бібліотеки. Проте, такий каталог "Ex libris Tschizewskij" та опис самої бібліотеки було складено працівниками Гальської університетської бібліотеки в 1946-1947 рр. Каталог й досі зберігається в Інституті славістики: в ньому зареєстровано 6283 найменування на 20 різних мовах і це дає нам змогу приблизно підрахувати кількість книг в бібліотеці Чижевського на червень 1945 року. Отже, якщо врахувати вилучену радянською воєнною адміністрацією російську класику (яка була напевно забрана як "чтіво" для військовослужбовців), книги взяті Чижевським із собою (а їх, не зважаючи на важкі обставини втечі, було не так вже і мало), а також більш ніж 50 посилок з книгами, які він отримав в кінці 1946 року з Галле від своєї знайомої пані С.Віндіш, то в червні 1945 року його бібліотека мала нараховувати приблизно 7 000 томів (а може і трошки більше). Крім того вже під час перебування в Марбурзі Чижевському вдалося повернути частину своїх книжок за допомогою друзів (зокрема Ф.Ліба та Р.Олеша), які заявили, що деякі книги були позичені Чижевським з їх власних бібліотек і на цій підставі забрали "свої" книги з його бібліотеки в Галле і передали Чижевському. Окремі "заборонені" книги були пізніше вилучені з бібліотеки і здані славістами радянським окупаційним властям, а деякі були втрачені під час зберігання бібліотеки та декількох переїздів Інституту славістики. Весь цей час книги з бібліотеки Чижевського майже не використовувалися, оскільки до них не було вільного доступу.
    У 90-х роках отримавши доступ до цієї бібліотеки працівники Інституту славістики університету Мартіна Лютера Галле-Віттенбергу змогли переглянути її "скарби" і оцінити вартість. Однак велика кількість книг та періодичних видань знаходились в поганому стані і потребували негайної реставрації. Крім того треба було провести переригістрацію наявного бібліотечного фонду і заново каталогізувати бібліотеку враховуючи сучасні вимоги. З огляду на це німецькі вчені звернулися за підтримкою до відповідних інстанцій і у 1998 році міністерство культури землі Саксонія-Ангальт виділило кошти на науковий проект під керівництвом професора Ангели Ріхтер (Angela Richter), організаційну частину якого виконував Андре Аугустін (Andre Augustin). Метою цього проекту було вивчення фонду бібліотеки Дмитра Чижевського, його каталогізація та введення до Інтернету, а також публікація каталогу окремим виданням. В квітні 2001 року каталог бібліотеки Д.Чижевського з'явився в Інтернеті - це була спільна праця Universitats- und Landesbibliothek Sachen-Anhalt in Halle, а у 2003 році каталог вийшов окремим друкованим виданням[4]. Після каталогізації до бібліотеки відкрито вільний доступ - з книжками та журналами можна працювати в читальному залі Інституту славістики, проте, з огляду на стан бібліотечного фонду додому книги не видаються й іногородні замовлення не приймаються.
    Змістовно бібліотека достатньо різноманітна, але домінує славістична, філософська, богословська та соціальна тематики. В бібліотеці немало раритетних видань 17, 18, 19 і 20 сторіч, серед яких варто відмітити колекцію старовинних різноформатних Біблій (переважно XVII-XVIII ст.) та словників. Є рідкісні емігрантські журнали (наприклад, "Логос", "Путь", "Евразийские тетради", "Русская мысль" та інші), а також книги з дарственими написами (наприклад, праці П.Феденка, робота Г.Шпета "Очерк развития русской философии" та багато інших). Широко представлені праці російських та німецьких філософів, багаті відділи богемістики та україністики. Взагалі ця бібліотека достатньо унікальна і становить одну з окрас бібліотечного фонду Гальського університету.
    Щодо архіву Чижевського, то він також охоплює період від 1921 по 1945 р. У 90-х роках його було пронумеровано, але, на жаль, він поки що науково не оброблений і не описаний. В ньому зберігається 136 папок з різними матеріалами серед яких більшість складають чернетки, рукописи, нотатки, конспекти і відбитки праць самого Чижевського. Переважна більшість папок розподілені за тематикою, наприклад: "Архів Франке", "Чеські видання", "Українська філософія", "Коменський", "Логіка", "Естетика", "Сковорода", "Геґель в Росії", "Лейбніц", "Шіллер", "Про формалізм в етиці", "Страхов", "Штур", "Спіноза", "Бакунин", "Чаадаєв", "Шевченко" та інші. Іноді матеріалу в папках буває достатньо багато - до 200 сторінок і більше, а іноді вони містять 10-20 сторінок. В архіві зберігаються також відбитки праць інших вчених. Цікавою є і система зберігання архіву Чижевського, яку він напевно виробив сам: весь матеріал (листування, рукописи, вирізки з газет, фотографії, відбитки тощо) зберігались в однотипних підвісних папках, що знаходились в невеличкій компактній шафі, розподілений на кілька ящиків. Така система разом з тематичним розподілом папок дозволяло Чижевському швидко зорієнтуватися і знайти потрібні матеріали.    
    Важливу складову архіву вченого становить його листування. Серед його кореспондентів цього періоду слід виокремити: А.Бема, Е.Бенца, С.Гессена, Р.Гуардіні, Е.Гуссерля, Д.Дорошенка, А.Койре, Ф.Ліба, Н.Лосського, І.Мірчука, Б.Ніколаевського, І.Огієнка, Ф.Степуна, М.Трубецького, Я.Паточку, П.Струве, С.Франка, М.Фасмера, П.Феденка, Г.Флоровського, М.Хайдеггера, Р.Якобсона, Б.Яковенко та інших.
    Весь цей цікавий і багатющий матеріал ще чекає на ґрунтовне дослідження і аналіз, щоправда вільно користуватися та досліджувати архів поки що не можливо, але існує план його комп'ютерного сканування та введення до Інтернету.
    Бібліотека і архів в Гайдельберзі.
    Друга бібліотека і архів Чижевського, які він збирав від 1945 по 1977 рік, знаходяться в м.Гайдельберзі і є власністю Гайдельберзького університету: вони були продані йому донькою Чижевського Тетяною і ними можна вільно користуватися для дослідницьких цілей.
    Бібліотека Чижевського входить до загальної бібліотеки Гайдельберзького університету, і її, на противагу від Гальської, яка зберігається в спеціальній кімнаті і становить так би мовити окрему одиницю зберігання, не можна побачити на власні очі всю в цілому: книги можна лише замовити через електронний бібліотечний каталог. Каталогізація бібліотеки поки ще не завершена: є лише її загальний опис і картотека для використання книг. Згідно з цим описом, бібліотека нараховує понад 12000 книг: 604 видання, які вийшли до 1900 року (серед них є рідкісні барочні видання, праці з емблематики та містики, твори Яна Амоса Коменського і література про нього, а також багате зібрання творів протестантських авторів XVII-XVIII ст.); 4291 видання зі слов'янської проблематики, які вийшли після 1900 року (велику частину становить російська тематика); 4847 книг з літературознавства різних країн, філософії, богослов'ю, мистецтву (наприклад чудова колекція на тему "Обдаровані кількома художніми талантами", що становить біля 70 томів), природознавству; 2460 масових видань та дисертацій.
    Непереборну пристрасть Чижевського до збирання і колекціонування книжок дехто вважав дивацтвом, але завдяки цьому "дивацтву" німецькі славісти мають зараз в своєму розпорядженні дві унікальні бібліотеки, що користуються великим попитом, як у студентів так і у серйозних вчених.
    Щодо архіву Чижевського, то він зберігається у відділі рукописів і рідкісних видань університетської бібліотеки під шифром Heid.Hs.3881. Архів, який становить 20 погоних метрів, упорядковано, але не каталогізовано - є тільки його загальний опис. Він розподілений на 10 частин таким чином: 93 документи, що відносяться до біографії і академічної кар'єри вченого (рубрика "А"); 780 одиниць рукописного і машинописного тексту ("В"); біля 30000 листів кореспондентів Чижевського ("С"); 221 одиниця зберігання праць інших авторів ("D"); 52 одиниці збірки газетних вирізок, фотографій, листівок ("Е"); 6 ящиків з окремими відбитками статей та рецензій самого Чижевського і інших авторів і фотокопіями різних старовинних видань ("F"); 25 відгуків і рекомендацій самого Чижевського ("G"); 36 картотек - бібліографії, лексики, підбір цитат до різних тем ("H"); 71 одиниця зберігання фотографій, діапозитивів, мікрофільмів ("I"); 4 одиниці, що відносяться до рубрики славістика ("K"). Крім того в архіві є не каталогізована колекція графіки та старовинних карт (біля 120 одиниць зберігання), а також кілька ящиків з неідентифікованами листами. Взагалі листування Чижевського одна з найцікавіших рубрик в його архіві. Серед постійних кореспондентів цього періоду слід виокремити: Ю.Бойно-Блохіна, М.Бубнова, О.Бургхардта, Д.Бурлюка, Х.-Г.Гадамера, Д.Герхардта, Р.Гуля, Г.Вернадського, М.Ветухова, В.Зеньківського, Ю.Іваска, В.Ільіна, Р.Інгардена, М.Карповича, К.Левіта, І.Лисяка-Рудницького, Є.Маланюка, В.Міяковського, Л.Мюллера, Б.Ніколаєвського, Я.Паточку, Є.Пеленського, Р.Плетнева, О.Пріцака, В.Сечкарева, Ф.Степуна, Г.Струве, М.Фасмера, П.Феденко, Г.Федотова, А.Флоровського, Г.Флоровського, С.Франка, І.Шевченко, Ю.Шевельова, Е.Шпрангера, Р.Якобсона та багатьох інших.
    Цікаве і зібрання рукописів інших авторів серед яких є праці С.Франка "Реальність і людина" (машинописний текст з виправленнями автора), "З нами Бог. Три роздуми." (авторський рукопис), машинопис книги М.Зарецького "Малюнки російських письменників", машинопис праць В.Зеньківського "М.В.Гоголь", "М.В.Гоголь у його релігійних пошуках", "Із історії естетичних ідей в Росії у XIX-XX ст.", машинопис статей Г.Флоровського про Соловьйова та Победоносцева, машинопис статей Г.Федотова "Три столиці", "Росія, Європа і ми", статті Р.Якобсона "Новітня російська поезія. Начерк перший", машинопис праці М.Хайдеггера "Der Ursprung des Kunstwerkes", машинопис віршів Б.Пастернака та споминів Ф.Степуна.
    Серед зібрання автографів увагу привертає велика колекція автографів Давида Бурлюка, два листа В.Жуковського 1841 р., листи графа Орлова 1769 р., графа К.Нессельроде 1828 р., лист внука Я.А.Коменського Д.Е.Яблонського 1700 р., листи Герцена та Огарева 1865 р., два листа П.Кропоткіна 1888 та 1891 років та кілька листів відомих німецьких письменників XIX століття.
    Слід визнати, що архівні та бібліотечні зібрання Дмитра Чижевського є дуже доброю джерельною базою для вивчення його спадщини. В архівах зберігається багато цікавого і важливого матеріалу (наприклад, автобіографічні нотатки, конспекти, тексти лекцій та семінарів, чернетки тощо), завдяки якому можливо хоча б частково відтворити "творчий процес" вченого, що так потрібно при аналізі наукової спадщини або написанні інтелектуальної біографії, а його бібліотеки дають можливість швидко відшукати потрібну літературу і ввійти в контекст проблеми. Крім того архіви вченого, з огляду на багатющий матеріал який в них зберігається (насамперед широке листування Чижевського з видатними мислителями XX ст.), становлять інтерес не тільки для вивчення його спадщини чи розгляду духовної історії слов'ян, вони важливі й в цілому для дослідження європейської культури.
    Повертаючись до проблем чижевськознавства в нашій країні зазначимо, що Україна була однією з перших пострадянських країн, що визнала заслуги Д.Чижевського і вшанувала його пам'ять: в м.Олександрії, звідки він родом, його ім'ям названо вулицю і встановлено меморіальну дошку на домі в якому він жив разом з батьками; ім'я Д.Чижевського носить велика обласна бібліотека в м.Кіровограді; у 1999 році Президія НАН України встановила премію імені Д.Чижевського, яка надається за високі досягнення у галузі філософії тощо. Справа не закінчилась тільки вшануванням пам'яті та встановленням меморіальних дощок: у 90-х роках розпочато дослідження його наукової спадщини, принаймні тих його праць, які були доступні дослідникам[5]. Певний поштовх до цього дала і Міжнародна наукова конференція, присвячена 100-річчю зі дня народження Дмитра Чижевського, яка пройшла у 1994 році в Києві, а потім в Кіровограді. На основі цієї конференції було видано збірку "Діалог культур I. Матеріали Перших наукових читань пам'яті Дмитра Чижевського" (Київ, 1996). Пізніше цю працю було продовжено і вийшов "Діалог культур II" (Київ, 1999) в якому вміщено кілька маловідомих праць Дмитра Чижевського, які вперше було перекладено українською мовою. Зацікавлення особистістю та науковою спадщиною Д.Чижевського поширилося і на Західну Україну: так у 2003 році в Дрогобицькому Педагогічному Університеті ім. Івана Франка було проведено семінар, присвячений Дмитру Чижевському за матеріалами якого було видано збірник наукових праць "Славістика Т.I: Дмитро Чижевський і світова славістика" (Дрогобич, видавництво "Коло", 2003). До цієї збірки крім виступів учасників семінару ввійшли деякі праці Дмитра Чижевського перекладені українською мовою, спомини про нього, вибране листування з коментарями, архівні матеріали тощо. До речі, це перший збірник, присвячений Чижевському, де крім його праць та праць про нього подано ще й вибране листування вченого з його архіву. У 2004 році ця робота була продовжена: відбулась Міжнародна конференція, присвячена 110-літтю зі дня народження вченого[6]. Цьому ювілею Д.Чижевського була також присвячена святкова Вчена Рада Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України, на якій йшлося про подальше дослідження його наукового доробку.
    Проте зазначимо, що не зважаючи на загальне визнання і шанування авторитету Дмитра Чижевського як серйозного і талановитого вченого поки що відсутнє ґрунтовне систематичне історико-біографічне дослідження його життя, наукової та педагогічної діяльності, що також утруднює осмислення його спадщини. Це не означає повну відсутність праць з цієї проблематики[7], але жодна з них не подає повного огляду життя та творчості вченого, базованого на дослідженні архівного матеріалу. Отже написання такої праці ще попереду. Чижевський був достатньо складною особистістю і для його біографів деякі моменти його життя є дещо контроверсійними. Наприклад певні суперечки викликає чітке визначення його національності та культурної приналежності. Батько Дмитра Чижевського був українцем, мати росіянкою, перша мова та культура з якою він познайомився і яку сприйняв була російська: українською мовою та культурою він оволодів пізніше майже самостійно. Після втечі з України він опиняється в Німеччині, країні, яка на довгі роки стає так би мовити його "Батьківщиною за вибором"[8]. Він поважав і любив німецьку культуру, водночас, досліджуючи духовну історію слов'ян не менш захоплювався російською, українською, чеською, словацькою, польською та іншими самобутніми культурами слов'янського світу. Отже, щодо культурної приналежності, вважаю Чижевського, який був одним з визначних діячів українсько-російської еміграції, визнаним дослідником духовного життя слов'ян, щиро закоханим в німецьку культуру і тісно пов'язаним з науковою традицією цієї країни, і в той же час людиною без громадянства з Нансеновським паспортом[9] відкритого для всіх культур і наукових контактів можна розглядати як європейця, не в територіальному, а насамперед в духовному сенсі цього поняття і саме з таких позицій підходити до аналізу його спадщини не обмежуючи кордонами однієї культури[10]. Однак такий підхід, на мою думку, зовсім не заперечує його українського походження, тим більш, що він сам це визнавав, неодноразово зазначаючи свою національність у анкетах[11]. Є й інші речі в біографії Чижевського, які викликають суперечки дослідників і це цілком природно, бо така неординарна та різнопланова особистість, якою був Дмитро Іванович, повинна викликати дещо різні оцінки вчених, тим більш, що ці оцінки несуть на собі і певний відбиток поглядів самого дослідника, адже кожний пропускає цей матеріал так би мовити "через себе" і тут важливо не загубити "живий" образ вченого і подати його у внутрішньому розвитку. В найближчому часі, напевно, постане кілька біографічних нарисів життя Чижевського, адже архівну спадщину вченого серйозно досліджують науковці Німеччини (насамперед, д-р В.Кортхаазе та д-р В.Янцен) та України (к.ф.н. І.Валявко), можливо до цього приєднаються й вчені з інших країн в культури яких Чижевський зробив вагомий внесок.
    Торкаючись теми чижевськознавства в інших країнах слід зазначити, що воно розвивається, хоча можливо й не так швидко як хотілось. Так в Росії були перевидані деякі роботи Чижевського та вийшло кілька цікавих статей в яких аналізується його наукова спадщина[12]. Зараз в Москві у двох видавництвах готуються до публікації вибранні праці Чижевського: одне видання готує Інститут слов'янознавства -- видавництво "Языки словянской культуры", друге видавництво "Русский Путь", над яким працює пані М.Васільєва. Видання мають вийти з коментарями та широким науковим апаратом.
    Вивчають спадщину вченого в Чехії та Словакії, в дослідження культури яких Чижевський вніс багато нового: чого варта, скажімо, для культури чехів лише його знахідка однієї з головних праць видатного чеського діяча Я.А.Коменського "Пансофії", яка довгі роки вважалась загубленою або ґрунтовне дослідження філософських поглядів одного з провідників словацького національного руху Людовіта Штура, яке Чижевський здійснив в своїй праці "Філософія життя Людовіта Штура". В різних архівах та приватних колекціях цих країн також зберігається епістолярна та рукописна спадщина вченого. Що стосується Німеччини, США та Канади, то там ще працюють колишні учні Дмитра Івановича, а значить існує і наукова традиція, закладена Чижевським та продовжена в працях його учнів та їхніх вихованців. Крім того в цих країнах є вільний доступ до багатьох праць Чижевського, а також зберігається багатющий архівний матеріал, пов'язаний з його життям на науковою діяльністю.
    Дослідженню спадщини Д.Чижевського було присвячено і кілька цікавих конференцій: "In memoriam Dmitrij Tschizewskij (1894-1977)" (Німеччина, м.Галле, 1997) за матеріалами якої було видано збірник з аналогічною назвою; велика міжнародна конференція у Празі: "Дмитро Чижевський, особистість і творчість" (Чеська Республіка, м.Прага, 2002) -- пізніше у 2004 році в Празі було видано збірник матеріалів цієї конференції, який містить багато цікавого та нового; міжнародна конференція у США одна з панелій якої мала назву: "110-років зі дня народження Дмитра Чижевського" (США, Champaign, 2004). Такі наукові заходи об'єднують вчених багатьох країн та дають новий поштовх для спільної дослідницької праці. Так наприклад, доктору В.Янцену (Німеччина) вдалося об'єднати навколо роботи над збірником "Матеріали до біографії Дмитра Чижевського" дослідників-чижевськознавців з різних країн: І.Валявко, О.Чуднов (Україна), М.Васильєва (Росія), В.Кортхаазе (Німеччина) та інших. В цьому збірнику міститиметься автобіографічний матеріал з архівів Чижевського, спогади про нього його колишніх студентів, колег, співробітників та друзів, некрологи, перелік тем його академічних курсів в різних університетах, а також найбільш повна на сьогодні бібліографія його робіт. Крім того зараз під керівництвом професора Г.Грабовича готується до публікації гарвардське видання вибраних листів Дмитра Чижевського в якому беруть участь д-р В.Янцен та к.ф.н. І.Валявко. Так, що ім'я та наукові праці Дмитра Івановича Чижевського не залишилися забутими, хоча слід зазначити, що перед вченими стоїть ще багато завдань щодо вивчення наукової та архівної спадщини цього мислителя, бо без серйозних досліджень та репрезентативного видання праць Дмитра Чижевського він так і залишиться для нас "видатним незнайомцем".

ПРИМІТКИ.
1.A Bibliography of the Publications at Dr. Dmitry Cyzevsky in the Fields of Literature, Language, Philosophy and Culture. - Cambridge, 1952; D. Gerhardt, Schiftenverzeichnis von D.I.Cyzevkyj (1912-1954) in Festschift fur Dmytro Cyzevskyj zum 60 Geburstag. - Berlin, 1954. - P.1-34; Hans-Jurgen Winkel, Schiftenverzeichnis von D.I.Tschizewskij (1954-1965) in Orbis Scriptus. - Munchen, 1966. - Р.35-48; А.Чуднов, Краткая библиография работ Д.И.Чижевского. -Кировоград, 1994.
2. Зараз ведеться праця щодо укладанням відповідної бібліографії робіт Д.Чижевського, яка розпочалася завдяки ініціативі та наполегливій праці німецького дослідника спадщини Д.Чижевського д-ра В.Янцена. Що стосується укладання реєстру праць про Д.Чижевського, то цю роботу започаткував в своїй короткій бібліографії А.Чуднов і вона продовжується і надалі.
3. Дивись також з цього питання цікаву статтю д-ра В.Янцена: О судьбе книжных собраний и архивов Дмитрия Ивановича Чижевского в Германии. // Исследования по истории русской мысли. Ежегодник за 2003 год. М., 2004. 4.Dmitrij I. Tschizewskij und seine Hallesche Privatbibliothek /Herausgeben von Angela Richter und Swetlana Mengel. - Munster-Hamburg-London: LIT Verlag, 2003. - 480 c. Детальніше про це видання дивись мою рецензию на каталог Гальської бібілотеки Дмитра Чижевського //Українській гуманітарний огляд Випуск №10, Київ, 2004.
5. На сьогодні захищено дві кандидатські дисертації в яких аналізується філософська спадщина вченого: І.Валявко "Дмитро Чижевський як дослідник української філософської думки" (Київ, 1997), А.Погорілий "Дмитро Чижевський як історик філософії" (Київ, 1999). Не можу з певністю сказати чи захищались дисертації в яких досліджується доробок Чижевського в інших галузях культури.
6 Семінар, конференція і видання збірника постали з ініціативи та завдяки наполеглевій і кропіткій праці двох енергійних, зацікавлених викладачів університету -- доцента Є.Пшеничного та доцента Р.Мніха.
7 Подаю короткий список праць в яких є певні біографічні відомості про Дмитра Чижевського: Festschfift fur Dmytro Cyzevskyj zum 60 Geburtstag. - Berlin. - 1954; Євген Пизюр. Дмитро Чижевський. Новий Ульм, 1955; Orbis Scriptus: Dmitrij Tschizewskij zum 70 Geburtstag. - Munchen. - 1966; Панас Феденко. Дмитро Чижевський (1894-1977) (Спомин про життя і наукову діяльність)//Український історик №1-4, 1978; Lachmann R. Slavische Barockliteratur II. Gedenkschrift fur D.Tschizewskij (1894 -1977). - Forum Slavicum 54. - Munchen. - 1983; О.Пріцак, І.Шевченко. Пам'яті Дмитра Чижевського//Філософська і соціологічна думка №10, 1990; Янцен В.В. Дмитро Чижевський в Німеччині (з архівів Галле) // Філософська і соціологічна думка. N 12 за 1992; In memoriam Dmitrij Tschizewskij (1894 - 1977). - Halle. - 1997; В.Лісовий. Дмитро Чижевський: життєвий шлях та світогляд/Культура-ідеологія-політика - Київ, 1997; J.Bojko-Blochyn. Dmytro Ivanovich Chyzhevsky. - Heidelberg: Carj Winter. Universitatsverlag, 1998; Werner Korthaase. Dmytro Cyzevsk'kyj (1894-1977) in der Tschechoslowakischen Republik und in der Bundesrepublik Deutschland. - Berlin, 2000; Lauhus A.Ein unveroffentlichtes Gogol' - Buch Dmitrij Tschizewskij. // Die Welt der Slaven. - XLVI. - 2001; В.Янцен, И.Валявко. Воспоминания Д.И.Чижевского о деятельности меньшевиков на Украине (1919-1920). Малоизвестные страницы биографии учёного// Die Welt der Slaven. - XLVI - 2001; Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский и родина его выбора - Германия. - Берлин, 2003; І.Валявко. До інтелектуальної біографії Дмитра Чижевського: Гарвардський період 1949-1956 рр./Славістика Т.I: Дмитро Чижевський і світова славістика. - Дрогобич, 2003; В.Янцен. О судьбе книжных собраний и архивов Дмитрия Ивановича Чижевского в Германии. // Исследования по истории русской мысли. Ежегодник за 2003 год. М., 2004.
8 Див. з цього питання Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский и родина его выбора - Германия. - Берлин, 2003. В цій праці, на мою думку, автор все ж таки дещо спрощую і занижує вагу і значення для Чижевського його першої Батьківщини - України.
9 "Нансеновські паспорти" - це посвідчення особистості певного гатунку введенні для біжінців та емігрантів Лігой Націй за ініціативою Фрітьофа Нансена (1861-1930), який у 1920-1921 рр. був верховним комісаром Ліги Націй зі справ воєннополонених. Видавались ці паспотри на підставі спеціальних Женевських домовленостей 1922 року.
10 Цю позицію поділяє і мій німецький колега д-р Янцен. Див. його статтю "Врятувати, зберегти й осмислити Про долю книжкових зібрань та архівів Д.І.Чижевського в Німеччині./Славістика Т.I: Дмитро Чижевський і світова славістика. - Дрогобич, 2003;
11 У справі Д.Чижевського, що зберігається у Центральному державному архіві громадських об'єднань України і яка була заведена на нього ще у 20-х роках як на активного діяча меньшовицької партії, в усіх анкетах в графі національність він писав завжди українець (Див., наприклад, справа 51134, Опис 1, фонд 263, од. зб.237)
12 Більш детально з цього питання див. В.Янцен. О судьбе книжных собраний и архивов Дмитрия Ивановича Чижевского в Германии. // Исследования по истории русской мысли. Ежегодник за 2003 год. М., 2004.

В.Г.Табачковський
«Філософувати посеред Канта»: досвід вітчизняних шістдесятників
(Ключові тези)

    ... Щодо такого попередника, як Іммануїл Кант, слід повною мірою враховувати унікальність цього явища інтелектуальної культури. Унікальність ця полігає передусім у тому, що йому властива невикорінювана самобутність; водночас останню впродовж тривалого часу заганяли у лінійно-прогресистську схему, запопадливо намагаючися звести її до такої собі "передісторії", яка є лише засновковою щодо історії "справжньої". Протистояння окреслених підходів до Кантової спадщини триває вже понад двісті років і триватиме у майбутньому.
    Два етапи такого протистояння, проте, вселяють певний оптимізм. Маю на увазі, зокрема, неокантіанство з його націленістю на зіставлення (та протиставлення) "логіки чистого пізнання" та "логіки наук про культуру", що через "сцієнтизм" та "антисцієнтизм" поширилося на всі провідні течії посткласичної філософії, репрезентуючи прагнення багатьох її представників скористатися тими евристичними можливостями трансцендентального методу Канта, які не дістали попиту в подальшій еволюції німецької класики, включно до її марксистської трансформації.
     На своєрідне прочитання Кантової філософії орієнтує також сучасний постмодернізм. Намагаючися - за всієї своєї критичності щодо гранднаративів - подолати альтернативне розуміння інтелектуальної спадщини: з одного боку, як недиференційованого тла, а з іншого - як індивідуальної, високоспеціалізованої форми, вони націлюють на інтенсивні інтелектуальні практики, наслідком яких є таке сприйняття наявних концепців, що переростає у витворення нових концептів, постаючи відтак як нескінченні "хвилеподібні" (а не "корпускулярні") рухи думки. Викладена у книжці Ж.Дельоза та Ф.Гваттарі "Що таке філософія" (1991 рік), схожа мисленнєва стратегія заявлена першим з названих авторів ще на три десятиріччя раніше: маю на увазі працю Ж.Дельоза, присвячену аналізові кантівського вчення про розмаїття людських здатностей. Суть його стратегії - читати філософський текст "посеред".
     Ця настанова, висловлена щодо ставлення до творців нових філософських концептів, є принциповою щодо кожної з провідних постатей історії філософії, але щодо Канта, який надав потужного поштовху не тільки класичній, але й посткласичній рефлексії, - особливо. Ця настанова провокує також на плідні спостереження щодо одного з прикметних етапів осмислення теоретичної спадщини Канта у вітчизняній філософії. Згаданий етап, до речі, хронологічно майже збігається з появою дельозівської праці "Філософія Канта" (1963 р.). Наступного року в Києві оприлюднено першу фундаментальну книжку з класичної німецької філософії В.Шинкарука - "Логіка, діалектика та теорія пізнання Гегеля", звужену до останнього через те, що вже готовий великий матеріал про Канта не вкладався у тогочасні видавничі можливості. (Ще через два роки у Франції виходить праця Ж.Лякруа "Кант та кантіанство", в якій здійснено радикальну екзистенціалізацію та персоналізацію Канта.)...

М.В.Попов
І.Кант та тернисті шляхи аксіології
(Ключові тези)

    ...Суть "коперниканського перевороту", як відомо, полягає у зміні місця Землі у Сонячній системі, у створенні геліоцентричної системи М.Коперником. Стосовно Канта ця суть визначена аргументацією філософа зміни ролі людини, її духовності у пізнанні та перетворенні об'єктивної реальності, тобто у доведенні активності суб'єкта пізнання, спостерігача, дослідника за допомоги властивих йому здатностей та засобів. Проте зазначений "переворот" Канта, за оцінкою К.Поппера, має ще один зміст. Поставлену Коперником проблему людини Кант розв'язує протилежним чином. Коперник "відняв" у людства його виняткове центральне місце у всесвіті. Переворот же Канта полягав у відновленні цієї позиції. Адже саме людина, ми створюємо наші знання про світ<$FДив.: Поппер К. Все люди - философы. Как я понимаю философию. Им.Кант - философ Просвещения. - М., 2003. - С.49.>. Тобто Кант намагався розв'язати проблему обгрунтувань істинності природозавства системністю людських знань, а саме: можливостей пізнання (або його меж), функціювання знань (або роль розуму та моралі у ньому), співвідносності відомого та невідомого (або взаємини між наукою та вірою) тощо. І все це на грунті свободи людини, яка одна забезпечує практичність людської діяльності.
     Більш грунтовних філософських проблем, напевно, годі шукати. Але з усього всесвіту кантівської філософії для подальшого розгляду я оберу лише аксіологічну проблему, яка є однією з підвалин обгрунтування активності людського духу, практичної суб'єктивності людської діяльності. Хочу навести тут цікаве спостереження з цього приводу, яке належить відомому вченому та письменнику Я.Голосовкеру: "Хоч би звідки та хоч би куди йшов мислитель філософським шляхом, він повинен пройти через місток, назва якого - "Кант". У чому ж полягає внесок останнього у розробку аксіології?
     Як син та практичний прибічник європейського Просвітництва, він здійснює плідну спробу вийти за межі просвітницького раціоналізму. Це виявляється у відкритті ним тієї істини, що наука та мораль - різні сфери людського буття. Саме у "Критиці практичного розуму" він звертається до теорії моралі, до практичної поведінки людини, щоб з'ясувати мотиви та причини свідомого вибору нею своєї лінії поведінки. Філософ говорить, що людина у своїй практичній діяльності перебуває у двох площинах: у площині зовнішньо природної каузальності та у площині практичної свободи завдяки моральному розумові<$FДив.: Кант И. Сочинения: В 6-ти т. - М., 1964. - Т.3. - С.488.>. Моральність людини, згідно з Кантом, означала підпорядкованість лише "своєму власному, а проте не менш загальному законодавству", яке відоме як кантівський "категоричний імператив". І тут філософ стверджує, що свобода здійснюється людиною у двох різнопорядкових актах свідомості - у виборі вчинку згідно з розумною підставою та у виборі суб'єктом самої цієї підстави, загального принципу дії. Такою підставою і стає ціннісний потенціал категоричного імперативу. На жаль, різко негативне ставлення попередньої історичної форми філософії до категоричного імперативу Канта, власне, повторювало оцінку фейєрбахівського ставлення до діалектики Гегеля. Принципова новизна кантівського підходу до моральної філософії й полягає саме в тому, що він відводить практичному розуму (моральній свідомості) провідну роль у людській діяльності.
     У своїй "Критиці здатності судження" він у першу чергу розглядає здатність людини до оцінки, вироку, які людина має виносити своєму соціальному оточенню та собі. Таким чином, фактично були визначені три здатності людської психіки: пізнавальна, оцінна та вольова<$FДив.: Кант И. Сочинения: В 6-ти т. - М., 1965. - Т.4. - Ч.1. - С.274.>.
     Крім цього, варто привернути увагу до кантівського естетично усвідомленого підходу до природи, базованого на його концепції естетики. Філософ попереджав, що майбутні сторіччя все далі віддалятимуть нас від природи. І ми сьогодні переконуємося у слушності цих слів. Адже ми поставили природу у положення другорядної основи свого існування й тим самим під загрозу знищення. Кант же радив дивитися на природу як на гармонійне, художнє ціле. Природа - це свого роду витвір мистецтва, не кажучи про її вітальні характеристики, значущі для людства...

О.О.Панич
Імануіл Кант та Томас Рід про здоровий глузд та його місце у філософії
(Ключові тези)

    ...Так уже історично склалося, що кантівську оцінку попереднього розвитку всієї модерної філософії у нас сприймають як надзвичайно авторитетну. Недаремно ж усю ранньомодерну філософію XVII та XVIII сторіч у нас нерідко так і іменують "до-кантівською". Відповідно, сперечатися з Кантом стосовно оцінки будь-яких з його модерних попередників у нас є завданням надзвичайно невдячним - особливо під час святкування кантівського ювілею. Але, можливо, саме тому й саме зараз критична розмова про окремі аспекти кантівського філософування є насправді дуже потрібною. Врешті-решт, будь-яка рельєфність передбачає світлотінь - а отже, без розгляду "тіньових" аспектів будь-якої філософської системи нам годі й сподіватися побачити її контури як цілого у найбільш адекватному світлі.
     Саме таку гру світлотіні, як видається, можна знайти у ставленні Канта до "здорового глузду" (нім. gesunden Verstand та/або gemeinen Verstand) та його можливої ролі у філософії. Загальновідомо, що таке ставлення - як його подає сам Кант у "Пролегоменах" - є великою мірою критичним, що й вплинуло надзвичайно сильно на весь подальший розвиток "континентальної", й особливо німецькомовної, філософської традиції. Приводом для критичної оцінки Кантом ролі здорового глузду у філософії як такій стала сучасна Кантові течія шотландської "філософії здорового глузду", і ще конкретніше - полеміка представників цієї течії з Девідом Юмом, до якого Кант ставився настільки критично, наскільки й шанобливо.
     Наскільки мені відомо, кантівську оцінку і Юма, і "філософії здорового глузду" у вітчизняній філософії практично не піддавали критичному розглядові. Зазвичай весь цей епізод просто передвали так, як дивився на нього сам Кант, без будь-яких подальших зауважень з боку дослідника<$FВ усій російськомовній філософській літературі лише М.Виноградов, наскільки мені відомо, заступився свого часу (у 1911 році!) за Ріда перед Кантом, зауваживши у своїй монографії "Філософія Девіда Юма", що у полеміці Ріда з Юмом "неодмінно є достатньо цінних зауважень, відтак той суворий відгук про філософію здорового глузду, який зробив Кант у своїх "Пролегоменах", навряд чи може бути застосований цілком саме до нього (цей відгук ближче стосується інших представників цього напрямку)" (Виноградов Н.Д. Философия Давида Юма. - М., 1911. - Ч.1. Теоретическая философия. - С.139 - 140).>. Цілком зрозуміло, що там, де нашою головною метою є дослідження розкритикованих Кантом шотландців, обмежуватися подібним підходом нам ні в якому разі не можна. Але цього разу я хочу запропонувати й більш ризиковану тему: зазначеним "некритичним" підходом не можна обмежуватися, навіть якщо йдеться головним чином про філософію самого Канта.
     Проблема, звичайно ж, полягає зовсім не в тому, щоб просто "спростувати" або "підтвердити" ті чи ті висновки Канта стосовно здорового глузду та/або "філософії здорового глузду". Метою цього повідомлення є дещо інше, а саме: таке критичне зіставлення кантівської оцінки його сучасників-шотландців зі справжньою (як я її бачу) позицією Томаса Ріда, яке може висвітлити з нового, менш традиціного боку і позицію самого Канта, якою вона виглядає у справжньому (розглянутому не тільки очима Канта) контексті європейського філософування другої половини XVIII сторіччя...

М.А.Мінаков
Філософський факультет і місія університету: післяісторія кантового пророцтва
(Ключові тези)

     У "Суперечці факультетів" Кант заторкнув питання передбачень та пророцтв. І, напевно, у процесі мислення про феномен профетичності, кенігсберзький філософ і сам вийшов у сферу прорікання: його думки про підстави збереження академічних свобод та побоювання щодо режиму істини на філософському факультеті довели свою небезпідставність.
     Історія написання "Суперечки факультетів" добре відома. Тиск і цензура влади, боротьба за контроль над університетом у межах наукової спільноти - такими були умови її написання. Проте набагато цікавішою є не передісторія цієї книжки, а її післяісторія. Саме післяісторія "Суперечки факультетів" виявила головні значущі смисли цієї книжки.
     Ці смисли не були заховані у тексті, вони навіть артикульовані на її початку. Проте значущість свою вони виявили пізніше: у кризові моменти історії університету в європейській культурі.
     Що ж це за смисли?
     На перших сторінках свого трактату "Суперечка факультетів" Кант рефлектує з приводу особливого становища філософії у будівлі наук на прикладі університету. Тут слід зазначити, що університет має кілька унікальних характеристик, що відрізняють його з-поміж усіх інших суспільних інституцій. Кант говорить про нього як про "штучно створену людьми установу, яку взасадничено ідеєю розуму"<$FКант И. Спор факультетов // Собрание сочинений: В 8-ми т. - СПб., 1998. - Т.7. - С.62.>. Єдиною схожою інституцією є уряд. І університет, і уряд реалізують на практиці розумну стурбованість людства своїм благом, а відрізняються за типом тих благ, про які турбуються.
     Тут важливо наголосити на цій спорідненості Кантові, про яку йдеться. Уряд та університет мають схожу природу, хоча й різні сфери впливу. Цю спільну природу я визначив би як утримання зв'язку влади та знання, що відбувається у певних режимах істини. Кант дуже влучно показав внутрішню напруженість між факультетами та урядом, яки згодом виявила себе у кількох нових проектах университету. Фактично Кант застерігав проти обох крайнощів: від занадто близького наближення до інтересів та сфери відповідальності уряду та держави, а також від радикалізації критичної настанови філософського факультету щодо режимів істини...

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio