НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44. - 14,9 др. арк.

__________________________________________________________________________

Навроцький О.І. кандидат соціологічних наук, доцент Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна


Соціокультурні передумови й організаційні форми дистанційного навчання: західний досвід і перспективи вітчизняної вищої школи


Стратегія безперервної освіти, що спирається на сучасні інноваційні тенденції, передбачає ефективне використання ресурсів постіндустріального суспільства. Одним із таких ресурсів є дистанційне навчання, що докорінно змінює уявлення про просторово-часові координати навчального процесу, про динаміку освоєння і поповнення масиву знань. Його впровадження є однією з першочергових завдань розвитку системи вищої освіти в Україні.

Слід зазначити, що у вітчизняній літературі проблематика, пов'язана з осмисленням феномена дистанційного навчання і його функціонального потенціалу, розглядається переважно в дидактичному аспекті, причому навіть тоді, коли мають на увазі її соціально-філософське або соціологічне дослідження [1, 362-367; 188-190; 21-27].

Щоб з'ясувати різноманітні можливості дистанційного навчання, особливо його роль у трансформуванні сучасної вищої освіти, треба ввійти в площину соціальних практик і соціології культури. Адже його варто розглядати як вияв нової культури навчання, яке є не тільки дидактичним процесом, але й соціальною практикою. Воно являє собою змінену просторово-часову структуру взаємодії між викладачем і студентом. Екстериторіальність і вільне структурування навчального часу роблять таке навчання принципово відмінним від традиційних дидактичних схем. Відразу зауважимо, що дистанційне навчання можна без особливих перебільшень вписати як у модель інформаційного (постіндустріального) суспільства (наприклад, у конструкти Д.Белла або А.Турена), так і в конструкти постмодерну (теоретична рефлексія цього феномена цілком може бути доповненням до теорії постмодерного знання Ж. Ф. Ліотара [2, 26-33].

Концепція постіндустріального суспільства (Белл, Турен) як методологічна основа трансформаційних процесів у вищій школі дає можливість визначити соціальні передумови й обґрунтувати технологічну необхідність дистанційного навчання, тимчасом як концепція постмодерного знання Ліотара допомагає вирізнити його культурні підвалини [докладніше про різні методологічні можливості концепцій Белла, Турена і Ліотара див.: 5, 95]. Зміна інформаційної насиченості навчальних планів, у тому числі й прихованих (hidden curriculum), ущільнення навчального матеріалу викликають чимало проблем в організації навчального процесу, вирішення яких потребує застосування дистанційного навчання. Водночас мається на увазі, що його впровадження технологічно підготовлене і культурно легітимізоване процесом комп'ютеризації різних рівнів освіти й суспільства в цілому.

У зв'язку з цим особливої значущості набуває та обставина, що кіберкультура з її особливим кіберпростором бере активну участь у соціалізації підростаючого покоління ХХІ століття. Освоєння віртуальної реальності, перетворення в повсякденність комунікативних процесів, здійснюваних у її рамках, є істотною передумовою для розвитку дистанційного навчання. Повною мірою цю передумову реалізовано тільки в США.

Розуміючи дистанційне навчання не тільки як педагогічну технологію, але і як соціальну практику, треба підкреслити, що воно сприяє здійсненню модернізаційної трансформації комунікативних процесів у вищій школі. Показовою щодо цього є дискусія між П.Глотцом і Д.Зимоном про ефективність вищої освіти, заснованої на дистанційному навчанні. Ця дискусія розкриває специфіку трансформації комунікативних процесів у західноєвропейських (німецьких) університетах. На відміну від позиції Д.Зимона, який поділяє точку зору С.Пейперта, відомого американського теоретика в галузі віртуальної освіти, який убачає в дистанційному навчанні прообраз нової організації системи освіти за принципом екстериторіальності й деінституалізації останнього, П.Глотц ставиться до неї критично виважено. Він пише: "Те, що пропонує Сеймур Пейперт... я вважаю безглуздим. Однак я упевнений, що 15-20% навчального плану справді може здійснюватися інтерактивно й за допомогою сучасних засобів, як online, так і offline. Це сприяло б оптимізації й раціоналізації процесів навчання і викладання. Я не підтримую ідеї, що в цих процесах можна цілком виключити особисті контакти. Разом з тим частину занять можна провадити за допомогою електронної пошти. Однак підготовка дисертації або магістерської роботи неможлива без безпосереднього контакту з науковим керівником і потребує більше часу, який можна заощадити за допомогою дистанційного навчання" [1, 365-366].

Формальна організація дистанційного навчання є різноманітною, що варто розглядати як вираження дійсної плюральності, яка лежить в основі соціальних трансформацій суспільства постмодерного типу. Ситуація мультикультуралізму, збереження національних систем освіти в поєднанні з тенденціями глобалізації висуває на передній план культурно-інтеграційні можливості навчання, сприяючи демократизації освіти в цілому, особливо вищої. Для розуміння загальних тенденцій трансформації організації і змісту навчання актуальним, на нашу думку, є зауваження Г.Гізеке про соціальну зумовленість освіти, яку, незважаючи на її очевидність, часто ігнорують. "Освіта, - пише названий дослідник, - інституалізується суспільством передусім у своїх власних цілях, а не в цілях тих, хто навчається, якими б вони не були. Те, що сьогодні учень з його інтересами і потребами особливо наполегливо висувається в центр педагогічного мислення, є просто-напросто варіацією споконвічного й насправді незмінного суспільного договору. Суспільству потрібна індивідуалізація, здатність до безперервного навчання, а також уміння справлятися з перспективами, здатним викликати ризик, і суперечливими очікуваннями" [4, 99].

Дистанційне навчання дає можливість забезпечити індивідуалізацію освіти, значно посиливши в ній значущість самоосвіти й самонавчання. У вищій школі вона підпорядкована як загальним імперативам інформаційного суспільства, так і завданням конкретних соціумів, що демонструють різні можливості й ресурси для забезпечення індивідуалізації та створення умов для безперервної освіти.

У розвинутих країнах Заходу, а в перспективі і в усьому світі, дистанційне навчання, гнучкість і рухливість формальної організації якого демонструє, зокрема, його американський досвід, дає змогу подолати витратність вищої освіти. Показово, що найбільш ефективно його застосовують у військово-промисловому комплексі і під час підготовки вчительських кадрів. Зокрема, у США із січня 1997 р. впроваджено в практику онлайновий університетський курс професійного розвитку TEC 2008 INTERNET, у якому беруть участь найдосвідченіші викладачі країни [5, 97]. Цей курс розглядається як важливий складник післядипломної освіти. Його запровадження та схвалення як учителями шкіл, так і університетськими й шкільними адміністраціями засвідчує усвідомлення педагогічною громадськістю США того факту, що Internet є частиною освітнього простору, своєрідною глобальною навчальною аудиторією і лабораторією. Цей курс, як досвід дистанційного навчання, розкриває можливості ефективного викладання, допомагаючи ущільнювати інформацію, ефективно планувати заняття, використовувати нові можливості дистанційного навчання. Як твердять його автори, режим "on-line" дає змогу слухачам одержувати безпосередні відповіді на ті питання, що їх цікавлять, відчувати увагу й підтримку викладача [5, 95].

Післядипломна освіта, як і підвищення кваліфікації, не вичерпує розмаїття форм організації дистанційного навчання. Особливого значення воно набуває в рамках вищих навчальних закладів як засіб підвищення ефективності підготовки фахівців. Незважаючи на предметну диференціацію, організаційні форми внутрішньовузівської системи дистанційного суспільства мають спільні риси, оскільки належать до інформаційних технологій, що застосовуються для підвищення рівня навчання студентів. Ефективне дистанційне навчання у вузі не можливе без інтеграції інформаційних технологій вивчення і навчання. У зв'язку з цим підвищується значущість навчального плану, в межах якого відбувається конкретна організація дистанційного навчання. У даному разі воно є не самодостатнім, а підпорядковується конкретним дидактичним цілям.

Щоб програми дистанційного навчання у вузі були успішними, треба, з одного боку, розвивати й удосконалювати інформацію, вміння й навички застосування нових технологій, а з іншого - забезпечити студентам доступність до електронних освітніх ресурсів, що включає технічне й програмне забезпечення, наявність мережної структури МULTІМЕDІА, а також відповідні уміння й навички, потрібні для їх використання. При цьому однією з найважливіших передумов є врахування внутрішньої інфраструктури, інфраструктури системи освіти в цілому, а також інфраструктури системи зв'язку. Передбачається також створення систем дистанційного навчання у вузах.

Сказане нами не применшує значущості проектів дистанційного навчання, побудованих за принципом ієрархічної уніфікації. Тут, якщо користуватися термінологією В.Вельша [2, 26-33], домінує рефлексія постіндустріального модерну з властивою йому оптикою цілісності і єдності. Однак, на відміну від Вельша, ми пропонуємо не протиставляти ці підходи, а гнучко застосовувати їх можливості, що, своєю чергою, потребує створення такої інфраструктури в системі освіти, яка б піддавалася гнучкому управлінню і разом з тим була б ефективною.

Розглянемо це на матеріалі теоретичного дискурсу щодо можливості впровадження дистанційного навчання в соціологічній освіті. Вища школа соціології при Інституті соціології НАН України запропонувала такі заходи, спрямовані на створення системи дистанційного навчання для підготовки соціологічних кадрів:

1) створення єдиної корпоративної системи мережної соціологічної освіти за участю всіх зацікавлених навчальних, наукових, державних, суспільних і підприємницьких організацій на основі договору про співробітництво;

2) організація роботи зі створення системи навчально-методичного забезпечення системи дистанційного навчання, розробки уніфікованих навчальних посібників з теоретичної і прикладної соціології;

3) створення регіональних центрів системи дистанційного соціологічного навчання на основі кафедр і факультетів соціології провідних вузів України;

4) створення системи підготовки викладачів-консультантів для роботи з мережними технологіями. Розробка перспективної державної програми підтримки і розвитку дистанційного навчання як такого в Україні;

5) розробка комплексних програм системи дистанційного навчання в соціологічній освіті [1, 365-366].

В українському проекті основний акцент роблять на централізації та уніфікації навчання соціологів. Вітчизняні теоретики, які розробляють сучасні стратегії освіти, бояться фактичної плюральності, що зберігається в сучасному інформаційному суспільстві. Показові щодо цього міркування М.І. Михальченка і Л.А. Лещенка про те, що "доморослі" методики навчання можуть позначитися на якості підготовки фахівців, яких у регіонах можуть готувати як "доморослих" соціологів, котрі не відповідають державним і світовим стандартам [1, 367]. У західноєвропейському й американському контексті така заява викликала б здивування, оскільки якість фахівця, з одного боку, визначається ринком праці, а з іншого - студент може сам вибирати університет, переходити з одного до іншого, при цьому широко використовуючи можливості дистанційного навчання. Інтернет для західної студентської аудиторії відкриває не тільки нові можливості навчання, але й дає змогу актуалізувати й поглиблювати вміння та навички науково-дослідної роботи, відіграючи водночас роль "наукової бібліотеки і простору наукового дискурсу, де постійно утворюються групи, що дискутують з різних проблем [7, ХІІ]. Інтернет дає можливість студентам-соціологам такою самою мірою, як і студентам інших спеціалізацій, установлювати контакти з колегами й однодумцями, що виходить за межі інституалізованої дистанційної освіти.

Щодо української ситуації зазначимо, що вітчизняні аналітики мають підстави сумніватися в якості методик і змісту як дистанційного, так і безпосереднього навчання в різних вузах країни, особливо периферійних. Тут раціоналізація соціальних і педагогічних практик в освіті потребує посилення контролю й певної уніфікації, щоб вивести вітчизняну освіту на європейський рівень.

Система дистанційного навчання є програмно-апаратним комплексом, призначеним для управління процесом навчання із застосуванням мережних комунікаційних технологій з метою надання освітніх послуг широкому колу населення.

Створення програмного забезпечення системи дистанційного навчання є елементом єдиної корпоративної мережі ХНУ (Центр комп'ютерних технологій разом з організацією-розроблювачем корпоративної мережі).

Підсумовуючи наш аналіз можливостей і перспектив дистанційного навчання як нововведення, що кардинально змінює традиційні уявлення про навчальний процес, доходимо таких висновків:

- однією з основних тенденцій, що визначають перспективу розвитку системи освіти на світовому і національному рівнях, є посилення в ній питомої ваги дистанційного навчання, що дає змогу подолати витратність вищої школи для держави, а також сприяє розвитку самостійності, самоконтролю та відповідальності серед викладачів і студентів;

- у ситуації відсутності практик, що підтримують рівень відповідності знань державним і світовим стандартам, дистанційне навчання дає змогу зробити тестування знань студентів різних вузів у синхронному онлайновому режимі, відтак значно спрощуючи процедуру акредитації вузів;

- для України актуальним є завдання створення національної системи дистанційного навчання з використанням потенціалу його різноманітних форм, що забезпечують безперервність освіти як імперативу інформаційного суспільства;

- дистанційне навчання має значний виховний вплив на особистість, сприяючи формуванню відповідальності, самостійності, критичного мислення, розвиткові здатності до самонавчання та індивідуалізації навчального процесу; воно є важливою передумовою усвідомлення виняткової цінності інформації;

- дистанційне навчання впливає на прискорення трансформаційної динаміки в системі вітчизняної вищої освіти, сприяючи підвищенню її ефективності і технологічної модернізації.



ЛІТЕРАТУРА

1. Михальченко М.І., Лещенко Л.О. Дистанційне навчання в соціологічній освіті: pro i contra // Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи. - 22 листопада 2000. Зб. наук. праць. - Вип. 3. - 2000; Хаджирадєва С.К. Можливості використання дистанційних курсів при підготовці фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр" // Гуманізація вищої освіти: філософські виміри. Зб. статей за матеріалами III Міжнародної науково-практичної конференції. Суми-Бердянськ, 4-7 липня 2003; Саввін А.О. Дистанційне навчання // Педагогіка та психологія. - Харків, 2001. - Вип. 17.
2. Welsch W. Unsere postmoderne Moderne. - Berlin, 1993.
3. Glotz P., Simon D. Brauchen wir die Universitдt noch? Ein Streitgesprдch zwischen Peter Glotz und Dieter Simon // Transit. Europдische Revue. - 1997. - № 14.
4. Gieseke H. Was Lehrer lernen. Portrдt eines schwierigen Berufes. - Mьnchen, 2001.
5. Wakeman W., Jost B. Online Teacher Education // Постметодика. - 2000. - № 5.
6. Lumann N., Schorr E. Reflexionsprobleme im Erziehungssystem. - Frankfurt a. M., 1988.
7. Stegbauer Ch. Internet fьr Soziologen: eine praxisorientierte Einfeuerung. - Darmstadt, 1999.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio