НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44. - 14,9 др. арк.

__________________________________________________________________________

Лівінська О.В. здобувач Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України


До свого дому не пізно й опівночі, або архетип дому в українській художній літературі


Національний ренесанс, що нині відбувається в житті багатьох народів світу і який насправді є єдиним надійним захистом від агресивних форм глобалізації, висуває на передній план наукового бачення сучасності проблему ментальності народів. Ця проблема виходить якраз з-під тягаря суто романтичних та спекулятивних уявлень і потребує науково-емпирічного, структурного аналізу. Йдеться, мабуть, про розроблення архітектоніки національної свідомості. А це, - за всієї необхідності застосування структурних, семіотичних, лінгво-психологічних методів, - зобов'язує звернутись насамперед до культури як форми життєбудівництва нації, утвердження її місця в універсумі історії. Адже нація як специфічна іпостась людства окреслюється насамперед культурою в її матеріальних та духовних розбудовах.

Предметність культури дає можливість застосовувати і предметні засоби розкриття національної ментальності. У цій статті феномен культури аналізуватимемо з погляду її художньо-літературних репрезентацій, а предметність, національну ментальність - за специфічним різновидом структурного підходу, який нині в літературі називають аналізом архетипів [1].

У науковому товаристві головне розуміння архетипів зведено до символічних наскрізних структур (образів уяви), які пронизують масив культури в усіх фазах її розвитку. І хоча на кожній із історичних фаз ці структури можуть набирати різного тлумачення, вони забезпечують спосіб бачення світу різними націями, або, як тепер кажуть, художню картину світу.

Наголошуватимемо на архетипах саме культури національної ментальності, не зводячи цю проблему до психологічно специфічного розгляду підсвідомого як такого. Останнє важливе, але стосується іншого боку справи, відмінного від філософсько-світоглядного розгляду національної ментальності.

У філософській літературі з вивчення архетипів досліджуються головним чином архетипи "слова", "землі", "серця", символічного антропоцентризму, "софійності" тощо. Але, якщо мати на увазі українську культуру (а саме про неї йтиметься далі) то виходить, що репертуар архетипів української ментальності треба розширити. Саме тому дослідження архетипу дому в українській класичній літературі досить актуальне. Зрозуміло, йдеться не про спекулятивні розвідки, а про емпіричне, зокрема культурно-літературознавче, доведення певних міфо-філософських, міфо-поетичних і власне філософських ідей.

Керуючись методологічним положенням М.Гайдеггера про те, що усяка національна ментальність є структурованою щодо символічної тематизації образів (Дім, Поле, Храм), слід особливо прискіпливо проаналізувати в цій трійці саме символ Дому. Адже Україна, яка народилася на краю Великого Степу, знайшла в символіці дому та коді домобудівництва духовну альтернативу хаосу степу, ту рідну ойкумену, яка протистояла "пітьмі зовнішній", степовим стихіям та навалам кочовиків. Тож тема дому є перспективною як для аналізу української ментальності, так і для розкриття міфо-поетичних та філософських образів української культури й літературознавчого процесу.

З давніх-давен людина поділяла простір на "свій" і "чужий", тобто незнаний, а тому ворожий. Проте і "свій" простір поділяли на кілька зон, які концентричними колами розходилися від центру - людини. Перша, найближча, зона - це сама людина, її тіло, яке прикрашали татуюванням, та одяг, оздоблюваний вишивками-оберегами, всілякими амулетами та намистом. В Україні існувала і подекуди збереглася й нині своя система прикрашання та пошиття одягу. Перевагу зазвичай віддають вишиванню, яке прикрашало ті частини одягу, що виходили на "межу" з навколишнім світом. Вишивали отвори горловини та рукавів, низ (поділ). Вразливою частиною тіла вважали зону грудей (пазуху), де, згідно з віруванням, містилася душа. Тому чоловічі сорочки вздовж розтину на грудях вишивали особливо пишно. Для жіночих сорочок таке розташування вишивки не було характерним. Як зазначає І.Мойсеїв [2], цнотливі українки прикривали свої груди не тільки сорочкою, а ще й корсеткою, яка була обов'язковим атрибутом жіночого одягу на Наддніпрянщині, або кептарем (Західна Україна). Саме ж вишивання, яке перейшло до нас із сивої давнини, було глибоко символічним. Основою візерунків геометричного орнаменту є уявлення про будову космосу, символи богів-охоронців: Берегині, Роду, Даждьбога. У рослинному орнаменті зображали здебільшого рослини-обереги: калину, васильок, барвінок, рожу, дуб тощо. Кольорову гаму вишивання також витримували у певних вимогах, враховуючи місце пошиття, призначення одягу та вік його носія. Особливою захисною силою наділяли вишиванки, зроблені руками близької або коханої людини: матері, нареченої. Тому ритуал дарування вишитих речей був частиною багатьох обрядів.

Далі йшла зона опізнаного довкілля, тобто дім та садиба. Зведення дому стародавні слов'яни уявляли як акт упорядкування початкового хаосу. Початок будівництва був пов'язаний з так званою будівельною жертвою, в яку приносили священних тварин, а ще раніше - саму людину [3]. Стародавня слов'янська землянка, чотирикутна в своєму плані, була зорієнтована боками або кутами за частинами світу, де північну вважали осередком зла, а тому стіна, hjpvsotyf проти входу (півдня), була обладнана піччю-каменкою із священним вогнем-захисником. За дослідженнями І.Мойсеєва, хату будували за подобою людини. Вона нагадувала голову з очима-вікнами, дверима-ротом, стріхою-волоссям.

Стріха-дах пов'язана з небом, космічним ладом, тому її оздоблювали солярними знаками. Головними атрибутами дому були піч, яку в українських хатах пишно розмальовували, та стіл з хлібом-сіллю, який становили в "червоному кутку" під іконами. Стіни дому мали огородити власний простір господаря від "ворожого" оточення. Тому всі отвори в будівлі (вікна, двері, димохід тощо) на Зелені свята (свято Трійці) обкладалися святим зіллям, а після збирання врожаю - в'язанками часнику та "злого" перцю.

Особливу увагу приділяли оздобленню дверей. У "Вечорах на хуторі біля Диканьки" М.Гоголь розповідає про нову хату коваля Вакули, на дверях якої було намальовано козаків на конях та з шаблями.

Дім завжди був проміжною ланкою між людиною та хаосом - лісом, диким полем, степом - третьою зоною, яку людина поступово опановувала, розширюючи межі власної ойкумени. При цьому дім виступав цариною порядку, частиною впорядкованого космосу.

В Україні хату не уявляли без прилеглого шматка землі, який засаджували садом і квітником, - так званої садиби, яка теж увіходила в сакральне середовище людини. В українському фольклорі хата поставала і як осередок свободи особистості, наявності окремої, власної думки ("У своїй хаті кожен пан", "Своя хата - своя правда"). За подобою людини згодом почали будувати і храми - осередки святості, доми Господні.

Циклічність буття (щорічна зміна пір року) людина порівнювала із своїм життям, а тому теж вважала його коловим (народження - життя - смерть - відродження). Через це і ритуал поховання в домовині означав зміну дому життя. Але смерть стародавні ніколи не вважали кінцем буття, а лише переміщенням душі в інший світ, так званий світ предків. Домовина ставала своєрідним новим домом померлого. Привертає увагу й те, що слова "дім", "домівка", "домовина" є однокорінними, тобто мають спільне основне значення - "місце помешкання".

"Дім" у системі символічно-екзистенційних вимірів буття людини в світі концентрує в собі все розмаїття значень, пов'язаних із сімейним життям, подружнім коханням, любов'ю батьків до дітей та дітей до батьків, спільною працею та життям у всіх його буденних та святкових виявах за стінами, що бережуть родинне тепло. Врешті символ дому застосовується і щодо народу загалом, коли йдеться про "національний дім" як передумову та гарантію збереження нації.

Архетип дому ввійшов у фольклор і, зокрема, в казки. Важко уявити собі казкового героя без нього. І не суттєво, що дім цей - хатинка-розвалинка або царські хороми. Саме він є тією точкою відліку, звідки починаються випробування героя і куди врешті-решт він повертається після їх закінчення. Народна традиція наділяє домом не тільки людину, але й міфічні казкові персонажі. У палацах на небі живуть Сонце і Місяць, хатки в лісі мають звірі, а Баба Яга живе в хатинці на курячих ніжках. Прикраса домівки, її внутрішнє оздоблення мали розказати "відвідувачеві" про її господаря. Цікаво, що: казкові лісові мешканці ніколи не закривали двері на замки. На нашу думку, це пов'язано, з одного боку, з тим, що, наприклад, домівка Ведмедя є своєрідною пасткою (згадаймо, як привітно світить вогник у віконці і манить того, хто заблукав у лісі вночі). До Баби Яги випадково ніхто не зайде. Сюди потрапляють або впіймані і викрадені господаркою, або самі приходять за порадою та допомогою. З іншого боку, мешканці казкового лісу живуть за своїми власними законами, досить демократичними та справедливими, а тому боятися їм немає кого.

В українських приказках та прислів'ях поняття дому є своєрідним виміром щастя людини, її душевного прагнення, символом спокійного, налагодженого життя, що стає противагою вольної козаччини.

Ти, дівчино, ти щаслива,
В тебе батько, мати є,
Рід великий, хата біла,
Все, що в хаті, - то твоє.

А я бідний, безталанний,
Степ широкий - то ж мій сват,
Шабля, люлька - вся родина,
Сивий коник - то ж мій брат.

У давньоруській літературі ХІІ сторіччя ("Повчання Володимира Мономаха" - 1125 р., "Слово о полку Ігоревім" - 1187 р.) символ "дім" розглядали як символ міці та єднання, як той центр, точку, навколо якої гуртується "руська земля". Звичайно, до уваги брали саме княжий дім, княжу родину. На думку Дмитра Чижевського, "Мономах, безперечно, був видатним та популярним політиком, позитивним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного ворога - половців" [5, 100]. Наставляючи своїх дітей бути чесними та праведними, справедливими та шанобливими, Мономах у своєму "Повчанні" підкреслює, що правитель повинен бути взірцем для своїх підлеглих у всьому, піклуватися про знедолених, зміцнювати могутність держави. Виокремлено ту настанову, яка стосується власного дому. "У домі своїм не лінуйтеся, за всім дивіться. Не покладайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого" [6, 214]. А далі йдеться про дома та землі, що обкладаються даниною, і про обережне ставлення до них, про відповідальність князя за діяння своїх підлеглих.

З язичницьких часів княжий дім порівнювали із соколиним гніздом, звідки "розлітаються" по землях руських соколи-княжичі. Сокола вважали птахом бога Перуна, тому й князів як прямих його нащадків порівнювали із соколами. Таку символіку надибуємо у "Слові о полку Ігоревім". "Дрімлеть в полі Ольгове хоробре гніздо. Далече залетіло" [7, 21]. Автор "Слова о полку Ігоревім" звертає увагу і на спільність предків князів та простолюду. "Тогди при Ользі Гориславлічі сіяється і розточить усобицями, погибаєть жизнь Даждь-Бога внука. В княжих крамолах віци чоловікам скоротишась. Тогди по Руській землі ріко ратаї вім кикають, но часто ворони зграяють, трупія собі ділячи" [7, 24]. Розлад у спільному домі - Руській землі - між братами-князями призвів до численних нападів на Русь з боку кочовиків. "А князі самі на себе крамолу ковають. А поганії самі з побідами нарищув-сте на Руську землю, ємляють дань по білю од двора" [7, 27].

Як попередження, як заклик до єднання всіх слов'янських князів на захист спільного дому - Руської землі - звучить "золоте слово" Святослава. Тужить він за минулою славою та силою Русі; горем посіялися княжі міжусобиці в її землях. "О, стогнати Руській землі, спом'янувши первую годину і первих князів…" [7, 38]. Самі ж руські князі вказали дорогу хижим кочовикам на Русь, підкупом та лестощами намовляючи на своїх же братів-князів. А дехто об'єднався з західними володарями або створив власну маленьку державу, не розуміючи, що сила Русі - в єднанні всіх князів, в їхньому спільному прагненні зберегти рідну землю, свій спільний дім. "Дон ти, княже, кличеть і зоветь князів на побіду… Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами: за землю Руськую…" [7, 35].

Цікаво, що в "Слові о полку Ігоревім" не наголошено на те, навколо якого саме князя мають об'єднуватись всі інші. Та й суть справи не в цьому. Автор постійно підкреслює, що захисту потребує саме Руська земля - колиска всіх сучасних йому (авторові) князів. Під загрозою - спільний дім.

Поняття "дім" завжди наділяли певними смисловими значеннями, які широко використовувалися в фольклорі, а пізніше і в художній літературі. Спираючись на національну фольклорну традицію розуміння поняття "дім", діячі культури додавали своє бачення образу, причому той набував вже нового філософського звучання. Так, у художній літературі почали з'являтися міфо-філософські образи, які переходили з одного твору в інший, від одного автора до іншого, дедалі більше розгортаючись і поглиблюючи своє значення в національному контексті.

Так у Григорія Сковороди - філософа-мандрівника, який в своїй творчості активно застосовував як фольклорні, так і біблійні образи-символи, знаходимо: прочанин, що повертається в батьківський дім, бачить "… сяйливий здаля замок, - оселю батька й усього миролюбного їхнього роду, кінець та вінець мандрівних труднощів" [8, 327]. Поняття "дім" у Сковороди - це не місце для мешкання (такого значення в даному уривку набуває слово "замок"), а той духовний первень, колиска, з якої виходить весь рід, в якій прищеплювали життєві ідеали, з якої починається дорога пізнання. "Оце і є бути щасливим - (пізнати), знайти самого себе… І справді, подиву гідно, що людина за 30 років живе, а примітити не могла, що для неї найліпше усього і коли з нею чиниться найліпше. Очевидно, рідко буває вдома…", - пише далі Сковорода [8, 340]. "Дім" - символ ладу, порядку в душі людини. А тому, як повчає Сковорода: "Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства - душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про серце…" [8, 355].

На думку С.Кримського, національна культура завжди втілювала ціннісно-смислове домобудівництво етносу, людина як представник тих чи інших спільностей знаходить своє місце в тому культурно-історичному процесі, який характеризує Дім, Поле, Храм. Це означає, що людина (як і етнос) шукає святе довкілля життя.

У Біблії церкву часто називають домом Господнім, храмом. Поняття "дім" і "храм" у Г.Сковороди - речі тотожні, синонімічні, відрізняються лише відтінком значення. І перше, й друге означають місце перебування душі людської. Відмінність між поняттями лише в рівні якості "помешкання". Сковорода вважав, що людина повинна впродовж життя прагнути "побудувати" всередині себе храм для душі, тобто самовдосконалюватися, самовиховуватися. У цьому він убачав щастя людське, адже високоморальна людина є вільною.

Філософ протиставляє зовнішній і внутрішній "доми", засуджуючи обтяження людини речами, умовностями, оманливим багатством, коли душа людська втрачає лет. Людина, засліплена володінням, темна, немовби хата, в якій не прорубано вікна.

У своїх діалогах Сковорода застерігає:

"Кого ж найшвидше можна відвести від дому, як не молодих? Йому (молодій людині. - Авт.) неважко вдома мирно пробувати, але зводять із розуму люди й заганяють у неспокій.

- Як ці люди називаються?
- Мир, світ, манери… [8, 342]

І знову перед нами філософське поняття дому як осередку виховання головних моральних засад, духовного гарту молодої душі. Символічними є й образи "мира", "манери" (норми поведінки у "вищому світі"), до того ж є опозиційними до поняття дому, мають негативне навантаження. Отже, Сковорода в навколишньому суспільстві бачив більше негативного, причому негативного настільки, що воно може стати смертельно небезпечним для людської душі, а тому і для особистості, у зонах чужого середовища.

Ідея загибелі людини під впливом соціуму дістала свій розвиток у творчості М.Гоголя.

Вже в перших романтичних творах (збірки повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" та "Миргород") змальовано місто як ворожий, злий до людини простір, де вона губиться, втрачаючи індивідуальність, моральність і врешті-решт гине, спочатку духовно, а далі й фізично.

"Боже мій! Стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися з землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах,сягаючи головою до димарів та дахів" [9, 186].

Таким побачив столицю імперії - Санкт-Петербург - коваль Вакула. Героя вразили не тільки висотні будинки, яскраве світло та "багато панства". Місто приголомшило його повною какафонією звуків. Читач немовби очима Вакули сприймає навколишнє і розуміє, що воно примушує людину зіщулитися й сховатися, відчути себе слабкою й беззахисною.

Рідний простір Вакули, його рідних та знайомих - хутір на березі річки Диканьки. Вакула - коваль, згідно з народним уявленням, - людина-медіатор. Йому знайомий так званий тонкий світ власного простору. Тому поява Чорта його не дивує, а пропозиція щодо отримання нареченої через продаж душі є для нього цілком природною. Вакулу цим не залякаєш, він упевнений у своїй силі та перемозі. Знайоме йому й небо над Диканькою та його мешканці. Для нього це природно: танки духів та зірок, мітла, що повертається додому, чаклун, що подорожує в горщику. Коваль знає, як протистояти цьому "домашньому" злу, відчуває себе сильнішим за нього завдяки своїм моральним установкам та християнському вихованню. (Та й небожителі приймають його як давнього знайомого.) Адже мешканці Диканьки живуть у гармонії з навколишнім світом. "Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило дужче. Як зранку; але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні одна юрба парубків не з'являлася під вікнами хат; тільки місяць зазирав крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг… Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду" [9, 154,168]. Ніщо, здається, не може зруйнувати цієї гармонії.

Чужим для Вакули є місто, де все не так і не таке; все вороже йому; він відчуває себе тут ніяково. Цей світ дивує його, але зовсім не приваблює. Для нього (як і для будь-якої нормальної людини) він штучний: штучне світло, штучна і досить умовна краса його мешканців, штучна їхня мораль та поведінка. У цьому світі є штучне "небо" - царський палац, де живуть штучні "сонце" - імператриця та "місяць" - її фаворит. Це світ "навпаки", де вдень все відпочиває, а життя вирує вночі. А у фольклорній традиції ніч - час погані.

У "Ночі перед Різдвом" Гоголь вперше протиставив місто рідному дому людини, підкреслюючи ворожість та аморальність першого. Пізніше, у циклі "Петербурзькі повісті", він розгорне цю ідею, наголошуючи, що людина, відірвана від дому, втративши коріння і моральні орієнтири, приречена на смерть.

Проте проблема міста й села в українській ментальності дуже складна і не звідна до прямолінійного протиставлення сільського та міського в побутовому розумінні. Ця проблема вкорінена в глибинах українського духу і пов'язана з архетипом землі і зі ставленням українця до природи. Справа в тому, що в Україні села в сучасному розумінні не існувало до середини ХVІІІ ст. За умов межування з ворожим степом тут були або польські фольварки (поселення навколо фортеці), або козацькі хутори, мешканці яких були дивовижним поєднанням селянина та воїна. У цьому розумінні хутір в Україні має аналогію з американським ранчо. Тобто це була особисто відвойована у дикої природи земля, власна ойкумена, прилученість до природи як до родинної першооснови.

Якщо у слов'янській міфології земля не тільки позитивне явище, а й "мати - сира земля" (мортальний мотив), то в Україні земля як особисте завоювання в боротьбі з хаосом, зовнішньою пітьмою, степом була подовженням людського буття. Відтак йдеться не про село в сучасному побутовому значенні, і не про хутір як категорію столипінської реформи, а про форми особистої прилученості до рідної землі, про ситуацію власної оселі чи "дому" як архетипу.

Протиставлення села місту виникає в українській культурі як протиставлення капіталістичній буржуазній дійсності. Тут маємо омонімію, коли специфічне вживання терміна "місто" ототожнюють з власним традиційним розумінням міста, що походить від дієслова "городити", тобто охороняти. Цю огорожу, що була властива для поселень Київської Русі, вважали огорожею Божої Матері. Власне слово "ціломудріє" стосувалося спочатку міських мурів. І лише з появою Жанни Д'Арк його почали застосовувати до жінки. Такому місту, що перебувало під огорожею Божої Матері, ніякого протиставлення селу в українській культурі не було, бо й села як такого не існувало.

На нашу думку, Гоголь уперше як видатний історик, а не лише письменник, відчув цю опозицію землі як святого довкілля в образі села (хутора) щодо міста, котре було колонізоване російською імперією і асоціювалося з жорстокою владою капіталу, фабрик, індустрії, яка знищувала природу, а водночас і людську природність.

У філософському плані це усвідомлював П.Куліш, коли село отожнював з жіночим та сердечним первнем, а місто - з чоловічою логікою розуму. Тут потрібно читати не в прямому розумінні, а через метафори і міфо-філософські образи української культури.

Для М.Гоголя батьківський дім був тим місцем, куди він подумки повертався в хвилину душевної муки, де залишилося світліше і найдорожче його серцю. Міфо-філософський образ дому є провідним у його творчості.

Фольклорна традиція зображення вартості людини через її дім дістала своє втілення в образі іншого героя "Вечорів" Петруся ("Ніч на Івана Купала"). Сирота, за народним уявленням, - людина, яка не має коріння, дому, де б можна було відчути тепло та розуміння материнського серця, отримати сувору, але справедливу батьківську настанову, виховати стійкі моральні принципи, закріплені батьківським досвідом. Саме тому, не маючи чітких життєвих орієнтирів, Петрусь стає жертвою зла.

Цікаво порівняти ставлення до власного дому героїв романтичних повістей М.Гоголя - Вакули (коваля), Данила (козака), Тараса Бульби (козака). Вакула, повернувшись із подорожі, розуміючи всю гріховність скоєного ним, накладає на себе епітімію та будує хату, де живе разом з Оксаною та дітьми; Данило охороняє кордони держави, які злилися з кордонами його власної ойкумени (в даному випадку символ дому розширюється до поняття дому-Батьківщини); Бульба, на відміну від двох попередніх, постає як руйнівник власного дому, власного роду, вбиваючи одного зі своїх синів, а іншого прирікаючи на смерть. Прагнення молодих Бульбашів захищати Батьківщину старий Бульба перетворює на жорстоку гру. Тому Андрій обирає кохання як запоруку майбутнього щастя у власному "домі" і бореться за своє право на це щастя, хоча й порушує клятву козацького братерства у боротьбі із ворогом. Проте він виступає проти того, що руйнує родинні (ментальні) засади. З цієї позиції і Остап - нащадок ідей старого Бульби, що свято виконує його настанови й норми козацтва, - приречений на загибель, оскільки не може, не повинен будувати власне життя. От і виходить, що такий героїчний Тарас Бульба, справжній патріот своєї Батьківщини, логікою боротьби її "зворотних сил" стає руйнівником принципу мирного будівництва власного "роду-дому".

Хоч як це дивно, спільного більше у мирного коваля Вакули з отаманом паном Данилою, ніж у Тараса Бульби - старого козака - і Данила; і спільним в них є якраз так званий етнічний стереотип: хата, жінка "з дитятею на руках", козаки - там, де й належить їм бути, - намальованими "на дверях" або ж реальними, які сплять покотом, готові за першим сигналом тривоги встати й захищати все те, що їм дороге, і тим більше дороге, чим частіше від них віднімають чи хотять відняти.

У М.Гоголя дім з навколишнім простором (так званою ойкуменою) стає найсуттєвішою характеристикою дійової особи. Саме описуючи садибу та інтер'єр будинку, М.Гоголь підходить до розкриття внутрішнього світу персонажів "Мертвих душ". Цікаво порівняти портретні та інтер'єрні замальовки, що стосуються дійових осіб. Дім, його облаштованість, на думку автора, стає основним віддзеркалювачем світогляду героїв, бо більше нічого про них сказати й не можна, більше нічого в них не лишилося. Тільки маєтки, які теж поступово занепадають. Людина втрачає душу, духовно вмирає, а разом з нею гине її світ, тобто панський маєток, те саме "дворянське гніздо", що формує свідомість людини - представника вершителів долі держави, мотивацію її ставлення до світу та вчинків, а звідси й прогнозує її долю та долю імперії.

Цікавим у цьому плані є образ Чичикова. На відміну від інших він не має ні власного будинку, ні власної сім'ї. Єдине, що є в нього, - це мрія, що ледь жевріє в його свідомості, про власне щастя, пов'язане з одруженням, створенням сім'ї, придбанням маєтку. Проте для того, щоб здійснити її, треба нагромадити певний капітал та мати певний статус у суспільстві (отже, дотримуватися певних суспільних установок та норм). Тому людські якості, природне людське щастя, закріплене поняттям "дім", кинуті на важелі долі. І важіль з капіталом, життям, сповненим умовностей, перетягує, витісняючи людськість та вбиваючи душу.

Розглядаючи архетип "дому", його застосування та філософське навантаження в творах українських авторів різних часів, не можна обминути таку постать у національній художній літературі, як Тарас Шевченко, твори якого не тільки спиралися на національний фольклор, а й пустили глибоке коріння в українську ментальність.

Вивчаючи творчість Т.Шевченка, розглядали різні її аспекти. Найчастіше виокремлювали її глибоко національну спрямованість та ідею боротьби за народне щастя проти гнобителів. Сучасні дослідники звертають більше уваги на її символічність, що має коріння в національному фольклорі. А тому й значення образу "дому" у Т.Шевченка близьке до фольклорного: спокійне, налагоджене життя, захищене від усіляких негараздів.

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в однині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати… [10, 546].

Проте цей архетип Т.Шевченко найчастіше подає через елементи домобудівництва, як-то - сім'я та відносини членів родини між собою. Автор не мислить, не уявляє собі життя людини без сім'ї, без продовження роду. Тому й образ дому виростає у нього до космічних масштабів символу "дому нації", а мати для всіх українців одна -- Україна. Але вона для поета - вдовиця та сирота, яку покинули нерозумні діти, віддавши її чужинцям і прирікаючи на вічне страждання.

Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала… Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...

……………………………
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває… [10, 223]

Світ поезії Т.Шевченка - це світ знедолених та убогих. Сироти, каліки, бездомні, покритки, незаконнонароджені - головні його герої. Вони не мають власного дому або втратили його і, що найстрашніше, не можуть і не хочуть його будувати. Нормою стало і знищення власних дітей, чим заперечується продовження роду, а отже й життя ("Титарівна", "Княжна", "Утоплена", "Гайдамаки"). "Дім" зруйновано: неповна сім'я, скривджена жінка, самотній чоловік, який шукає щастя-долі на чужині, і як наслідок - сироти-байстрюки діти та знедолені, покинуті, а часом скалічені та бездомні старці - всі вони приречені на загибель. Нація на межі зникнення.

У тім хорошіїм селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Село неначе погоріло…

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини… [11, 394].

Становище сучасної йому України Т.Шевченко пов'язує з її минулим. Це яскраво підкреслюють його поеми-епоси про козаччину. Як і М.Гоголь, Т.Шевченко не прагне до історично правильної хронології та зображення фактів. Історичні події в нього - тільки тло для роздумів. І для М.Гоголя, і для Т.Шевченка часи козаччини - золота доба боротьби за волю України. Саме тут вони шукають коріння занепаду національних ідеалів. У шевченківському зображенні козаків багато спільного із гоголівським. Так, козачий ватажок Гонта із поеми "Гайдамаки", подібно до Тараса Бульби, вбиває власних малолітніх дітей. Причиною стає те, що їхня мати-полька переводить їх у католицьку віру. Отже, роду Гонти приходить кінець, а тому не має майбутнього і його справа. Знищення власного дому-роду і, як наслідок, руйнування підвалин "дому" нації призводять до занепаду та рабства останньої. Картина руїн колись багатих поселень викликають тугу і душевний біль у автора.

А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло царям на грище:
І Запоріжжя, і село…
І монастир святий, скарбниця, -
Все, все неситі рознесли!.. [11, 326].

Образ храму як святого довкілля трапляється і в Т.Шевченка. Часто це - образ зруйнованої козачої церкви, що символізує занепад святої ідеї боротьби за волю.

А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом [10, 326].

Церква Богдана Хмельницького в Суботові схарактеризована як "домовина України, Широка, глибока…" [10, 305], де поховані найкращі прагнення нації, її мрії та сподівання. Нема кому лагодити цей храм, бо той, хто зводив його, на думку поета, привів націю до краху. Проте не всі храми розбито та поргабовано. "Собор Мазепи сяє, біліє…" [10, 328].

Ідея спокутування гріхів за колишні пролиті ріки крові червоною ниткою проходить через поезію Т.Шевченка. Козаки-привиди, які не можуть знайти собі притулку на тому світі, є підтвердження цього. За що ж гинули люди, за що руйнували власне життя, сім'ї, оселі? За волю? А де вона і що вона таке? Отже, жертва марна ?

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродилась рута… рута…
Волі нашої отрута… [11, 225].

Проте поет розуміє, що проблема криється не тільки і не стільки в політичних та соціальних суперечностях, а в тому, що в ході історії українці втратили національну пам'ять та гідність.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. [11, 259].

Крім того, люди втратили право на свободу духу, почуттів, мрій, тобто віддали в довічне рабство не тільки тіло, але й душу. У творах поета з'являється наскрізний образ "добрих людей" (миру, громади, суспільства), які вороже ставляться до людини, що порушує їхні неписані закони і має сміливість обстоювати свої права, хоча б право на кохання.

Не так тії вороги,
Як добрії люди -
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату.
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потім сміятись,
Щоб з тебе сміятись,
Щоб тебе добити…
Без ворогів можна в світі
Як небудь прожити.
А ці добрі люди
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть [10, 408].

Саме ці "добрі люди" вважають, що мають право вирішувати чужу долю, відтак накладаючи табу на вчинки, продиктовані високими почуттями, а отже, відбирають головне право людини бути щасливою. Ті сміливці, що наважуються суперечити громаді, не знаходять підтримки навіть у найближчих людей - батьків. Так, батьки Катерини (поема "Катерина"), ставлячи суспільну думку понад усе, нехтують власним майбутнім, прирікаючи себе на сирітство, а власну дочку з її малою дитиною - на загибель.

Зруйновані сім'ї, пусті хати, знедолені люди - така картина постає перед читачем. А чому так? Саме суспільство, "добрі люди", руйнують основи життя: щире подружнє кохання, виховання власних дітей, тобто зведення власного дому на засадах любові та взаєморозуміння. А звідси, за Т.Шевченком, - і руйнація держави України.

А де ж те щастя? Та й чи воно існує? Поет бачить його уві сні та мріях. І пов'язане воно саме з хатою та садочком коло неї. А в хаті - молода жінка з дітьми, старі батько й мати. Хіба це не рай на землі? Так, звичайно. Так воно і було колись, дуже-дуже давно. Тільки про це всі забули. Кургани-могили пам'ятають ці часи, ховаючи в собі сакральну історію-правду України.

Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили, -
Не плакали б діти, мати не журилась [11, 223]

За Шевченковою філософією, існує циклічність розвитку історичного часу. Якщо раніше нація була в розквіті, а на сучасному авторові етапі перебуває в стані глибокого занепаду, то попереду в неї - величне й могутнє піднесення. Але, щоб це сталося, треба вивчити і відновити національну історію та мораль, осягнути принципи національної світобудови. Тільки за таких умов відродження нації можливе.

50-70 ті роки ХІХ ст. в європейській історії - це так звана "весна народів", початок якої поклала Французька революція 1848 р. На політичній карті з'являються нові держави: Німеччина, Італія, низка балканських країн. Могутні національно-визвольні рухи виникають в імперіях - Австро-Угорщині та Росії. Національне піднесення було породжене ідеями визволення народів, намаганням вивести їх з історичного забуття. Це дістало відгук і в прогресивних колах української інтелігенції, викликавши потребу відродження української мови, її легалізації, вивчення історії України, збереження її культури. З'являються реалістичні художні твори про життя українського села, яке, на думку багатьох, було єдиним осередком збереження національних звичаїв та культури. Водночас виникає ідея Української автономії або федерації.

Леся Українка, поглиблюючи шевченківську ідею відродження духу нації, відкидає принципи "народницького плачу" за минулим і пропонує зосередити зусилля на діяльній боротьбі за нове життя, що його вона розуміє передусім як зміну в свідомості людини. Як пише Ада Бичко, "політично-державницькі ідеї не потрапляють до кола інтересів поетеси. Вона з самого початку стає на позиції загальнолюдського світобачення, роблячи акценти не на зовнішніх межах етнічно-національного буття народів, а на тому, що створює їх, - на внутрішніх неповторних особливостях духовного життя" [12, 98]. Проблема свободи постає в її творчості саме як проблема свободи духу людини, її права на вибір. Найбільше це відчувається в її драматичних творах. І хоча дія в них відбувається в далекі часи і в чужих країнах, читач добре розуміє актуальність порушуваних питань. Розв'язувати їх можна, спираючись на національні архетипи, передусім на архетип дому. Саме через цей образ Леся Українка вирішує проблему вибору людини. Дім стає для героїв її драм певною межею на шляху до свободи.

Для героя драматичної поеми "На полі крові" дім є єдиним мірилом цінності життя. Якщо людина не має дому (тобто певного достатку, місця в суспільстві), то фактично й самої людини немає. Юда, повіривши в слова Ісуса Христа, роздає батьківську спадщину жебракам і приєднується до його учнів. Однак, неправильно витлумачивши святе вчення про "царство небесне", він незабаром розчаровується і, розуміючи, що Ісус приречений на смерть, щоб якось "компенсувати" свої збитки, продає свого вчителя за тридцять срібняків і купує жалюгідний шматок землі. Свій вчинок Юда пояснює тим, що інші учні Ісуса нічого не втрачали, оскільки були бідними. Він же, син заможних батьків, втратив усе, не отримавши навзамін нічого. А тому, лишаючись без Ісуса, мав подбати про своє майбутнє буття. Він би й раніше відійшов від нього, але, оскільки вороття до минулого становища в суспільстві не можливе без певних матеріальних здобутків, треба позбавитися від того, що для тебе зайве. Таким "зайвим" і непотрібним для Юди і був Месія з його вченням. Одне тільки викликало смуток - низька ціна, що її дали жерці за нього. Кам'янистий шматок землі, на якому невідомо що і як уродить, постає як символ консервативного погляду на життя, переваги матеріальних цінностей над духовними. Це те, з чим лишається Юда. Та ще невимовна туга за тим незрозумілим, про що казав Ісус, - за внутрішньою свободою людини, яка дає право жити за велінням серця.

Немовби в каземат повертається в дім чоловіка героїня драматичного етюду "Йоганна, жінка Хусова". Йоганна - дочка заможних людей, жінка приставника Ірода Антипа Хуси, як і багато інших заможних жінок свого часу, пішла за Христом за велінням серця, роздавши бідним свій посад. Після загибелі Вчителя вона змушена повернутися до чоловіка, отже, до свого колишнього способу життя. Це вороття для неї - справжня трагедія. Адже, прийнявши дух і закон Ісуса, вона не може жити по-старому, а в домі чоловіка, крім зневаги та презирства, нічого не матиме. Йоганна порушила закони суспільства, де вітають шлюб за вигодою і подружні зради. Ту волю почуттів та шляхетних поривань, яку дало їй спілкування з Ісусом, вона втратила разом із його смертю. У власному домі її ніхто не розуміє. Йоганна повертається, щоб якось дожити залишений їй Богом час, іншого вибору немає. А душа її завжди прагнутиме до світлого й чистого, до чого закликав Христос.

Розум чи віра мають бути засадою духовного життя людини? А може, єдність розуму й віри? Навколо цієї філософської дилеми розгортаються події драматичної поеми "Адвокат Мартіан". Мартіан вірує в Христа і виховує своїх дітей у дусі християнської моралі. Проте, на вимогу міської християнської общини, він змушений приховувати свою віру, оскільки лише таким чином зможе відкрито захищати інтереси християн у міському суді. Своє ставлення до віри змушені приховувати і діти Мартіана. Проте таке становище їх не влаштовує. Дім адвоката поступово стає для них та їхніх мрій могилою.

Мартіан
Християни
у мене діти, але тяжко їм
в такому домі, де нетяжко жити
хіба глухонімому.

Альбіна
Ти відречений?

Мартіан
Ні, гірше - потайний. І так я мушу.
Така громадська воля. Сих кайданів
душа моя не скине, поки в тілі [13, 242].

Мартіан поступово втрачає свою сім'ю, члени якої втомилися жити подвійним життям. Спочатку з дому йде його дружина, порушивши Божу заповідь подружньої вірності. За нею - дочка, порушуючи заповідь шанування батьків, смирення та християнської любові. Його син стає легіонером, порушуючи заповідь "не вбий", пояснюючи своє рішення тим, що на військовій службі не питають, якої ти віри. Сам Мартіан стає співучасником вбивства сина свого найкращого друга, побоявшись відчинити брами свого будинку і сховати його.

Християнин Мартіан, додержуючи вимог християнської громади, перестає виконувати заповіти Ісуса Христа, знищує свій дім, сім'ю, себе самого як людину.

Противагою свободі життя, волі почуттів, необмеженому коханню є дім Лукаша і його матері в драмі-феєрії "Лісова пісня". Ім'я Лукаша означає "світло" чи "народження сходу сонця". Мавка - дитя лісу, втілення самої природи, що прагне з'єднатися з людиною в одне ціле. Проте Лукаш належить не тільки собі. Він постійно відчуває роздвоєність своєї душі, дилему між витонченим прекрасним та приниженим побутовим. Головною помилкою Лукаша була спроба поєднати поезію природного життя з прозою побуту. Він увів Мавку в свій дім, сповнений умовностей і нещирості, прагнення наживи й збагачення. Її спроби зробити душу Лукаша вільною, навчити його жити за покликом серця гинуть. Та й сама вона, одягнена в людський одяг, марніє. Вимоги людського суспільства виявляються сильнішими за свободу духу.

Донна Анна - дочка знатного сеньйора - прагне свободи. Батьківський дім з його умовностями і заборонами є тісним для неї. Вона хоче бути вільною, насолоджуватися життям, щоб досягнути цю мету, обирає досі збитий шлях - заміжжя, не зважаючи на те, що її майбутній чоловік Командор - захисник та завзятий прибічник консервативних законів суспільства. Він і від неї вимагає дотримання цих правил та відповідної поведінки. Єдине, що втішає донну Анну в її подружньому житті і примиряє з вимогами чоловіка, це його прагнення влади, високого становища в світі. Дух свободи ще живе в душі донни Анни, яка зневажає умовності клану Командора, проте жадоба влади все більше й більше охоплює її. Вона і Дон Жуана примушує проміняти волю на командорський плащ, а разом з ним - на умовності світу:

Анна
Чи то ж кінець лихий - собі дістати
З принцесою і гордую твердиню?
Чого ж нам думати, що се в'язниця,
А не гніздо - спочин орлиній парі?
Сама звила я се гніздо на скелі,
Труд, жах і муку, все переборола
І звикла до своєї високості.
Чому не жити й вам на сім верхів'ї?
Адже ви маєте крилатий дух -
невже лякають вас безодні й кручі ?

Дон Жуан
Мене лякає тільки те, що може
Зломити волю [12, 357].

Дім донни Анни для Дон Жуана - в'язниця, де назавжди похована його воля. А в чому вона полягає?

Дон Жуан
Ви бачили такого, хто, йдучи
за щирим голосом свойого серця,
ніколи б не питав: "Що скажуть люди?"
Дивіться - я такий. І тим сей світ
не був мені темницею ніколи [12, 296].

Для Анни ж воля - це перш за все влада, що досягається шляхом обмежень людських прагнень та почуттів, лицемірства та кривди. І символом цього, його знаменням є дім Командора.

Інакше сприймається читачем образ дому еллінського поета Антея в драмі "Оргія". Антей - захисник національних інтересів, борець проти загарбання римлянами останнього скарбу поневоленого народу Греції - її талановитих митців. На всі завіряння своїх талановитих друзів, що римляни так само цінують грецьку культуру, як і самі греки, і що за талант вони добре платять, Антей відповідає :

Всі б казали:

"Яких співців скуповує наш Рим!
Зовсім уже пішла в старці Еллада" [13, 401].

У своєму домі він влаштовує потаємну гетерію, де поети, співці, танцюристи можуть показувати своє мистецтво, проте широке коло людей не знає про них. Задля збереження таланту своєї майбутньої дружини він викупає її з рабства, заплативши за це посад сестри. Прагнучи розвивати національні таланти, влаштовує в своєму домі школу для талановитих юнаків-співців. Антей (саме ім'я героя символічне. За грецькою міфологією, Антей (син Землі, непереможний велетень, наділений неабиякою силою, поновлюваною від землі; але він втрачає її, якщо відірвати його від неї) вважає за краще заховати свій дар, ніж продати його ворогові. Його дім стає символом збереження національного здобутку.

Підтекстом драматичних творів Лесі Українки є виклик російським націонал-шовіністам, пошук шляхів відродження національної духовності. В її творах образ дому пройнятий тугою за волею. "Дім", у якому живуть поетеса і її народ (мається на увазі загальний образ дому - імперії), - чужий, збудований за чужими законами, де гине живий, вільний дух скривдженої нації.

Образ дому в його архетипній заданості проходить в історичній українській ментальності (як процес історії української літератури) декілька фаз. Спочатку цей образ пов'язаний здебільшого з обрядовими контекстами, що засвідчує розуміння одягу як "хати" тіла. Згодом акцент образного уявлення зміщується у бік культурно-міфологічний. З'являється поняття "рідної хати". Далі, попри збереження попередніх образних уявлень, центр семантичної ваги зміщується в предметно-культурну сферу уявлення про маєток, земляцтво. Важливим кроком в архітектичному розгортанні образу дому є його когнітивне розкриття Г.Сковородою та іншими українськими філософами як "душі" чи "духовної обителі". І, нарешті, завершальним етапом архетипного розгортання образу дому є його соціально-політичне тлумачення як Батьківщини - рідної землі - України як такої.

Проте розуміння дому як святого доокілля буття в українській культурі має несподівані виміри. Дім перестає бути матеріальною основою українського патріотизму і у своїй побутовій, профанічній формі втрачає статус надійного опертя людини. Україна була своєрідним Марсовим полем Східної Європи, місцем боротьби різних ворожих українцям сил. У цьому вихорі історичних подій дім сам по собі перестає бути надійним захистом, а іноді стає жертвою, "розмінною картою" патріотів, які готові офірувати його задля ідеалів боротьби з ворогом. Тому й виходить, що, починаючи з Г.Сковороди, який взагалі був бездомним філософом, образ українського патріота пов'язується з роллю нації його хатніх зв'язків. М.Гоголь показує, як Тарас Бульба, почавши із знищення хатнього посуду, закінчує вбивством одного сина та власною загибеллю після страти другого. Т.Шевченко розповідає, як Гонта знищує своїх дітей, тобто родину, для якої, власне, і будувалася "хата". Леся Українка у низці творів змальовує різні обставини загибелі хати Юди чи адвоката Мартіана.

Такі різні обставини ставлення до образу дому мають різні причини. Відомий український історик І.Лисяк-Рудницький у статті в паризькому журналі "Культура" пояснює погляди М.Гоголя та створений ним образ Тараса Бульби переходом частини українського дворянства на позиції російської імперської ідеології. Йдеться про те, що український патріотизм потлумачено як зброю проти Заходу і дружнє ставлення до російського царя, з іменем якого гине Бульба. Сцена прощання матері з синами, що сплять, переростає в метафору прощання України із своїми захисниками. "Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? що жде вас?" - казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись обличчя … Її синів, її любих синів беруть від неї, беруть на те, щоб не побачити їх ніколи!" [9, 303-304]. Це прощання і є передумовою знищення дому та родини Тараса.

За інших причин (релігійних, економічних, утилітарних чи моральних) знищують матеріальний первень дому у героїв Лесі Українки. Образ цей дедалі більше набуває ідеального значення. Поетеса уявляла "український дім" як складову частину "російського імперського дому", а тому й зрікалася його. "Дім" стає збереженням національної культури: музики, живопису, літератури та ін. Тому і зрозумілим є її заклик повернення до свого природного єства (драма-феєрія "Лісова пісня") та збереження національної культури.

Якщо виходити з того, що поет, письменник, філософ є носієм і відображувачем національних архетипів і сподівань, то зрозуміло, що в своїх творах Г.Сковорода, Т.Шевченко, Леся Українка проголошували ідею руйнації "дому". Але в цьому разі йдеться не про "національний дім", який для національної свідомості українців вельми значущий, а про "дім", в якому українська нація живе на правах наймички. Треба звільнитися від його морального впливу та тиску, а потім будувати свій власний дім на високоморальних засадах, спираючись на національну самобутність.

Аналізуючи вживання архетипу дому від "Слова о полку Ігоревім" до творів Лесі Українки, бачимо, що розвиток його філософського навантаження йде від ідеї дому-гнізда та єднання руських земель у боротьбі із спільним ворогом до розуміння неможливості фізичного протистояння імперії, а тому - необхідності збереження та розвитку власної культури, насамперед мови.

Підкреслимо також символічність всіх фаз архетипного розгортання образу дому. Це особливо істотно для розуміння такого не досить з'ясованого у нашій літературі феномена, як Кирило-Мефодіївське протиставлення хутора та міста. Адже, відзначаючи домобудівничу функцію хутора на противагу ворожому статусу міста, вони не мали на увазі "город" як такий. У їхній соціально-політичній програмі Київ постає як центр слов'янства. З релігійного погляду його вважали в українській культурі земною іконою небесного міста Єрусалима. Не випадково з часів Володимира дніпровську столицю називали другим Ієрусалімом.

Змістовий аналіз символу міста як противаги хутора показує, що насправді тут мали на увазі капіталістичний феномен міста (Санкт-Петербург) як ворожої Україні сили. Отже, альтернативу "місто - хутір" здебільшого треба розуміти з символічного боку як протиставлення свого та чужого. Інакше кажучи, не хутір є домом, а "дім" постає як хутір, тобто особисто засвоєне буття.



ЛІТЕРАТУРА

1. Універсальні виміри української культури - Одеса, 2000; Кримський С. Архетипи української культури // Вісник НАНУ. - 1998. - № 3; Кримський С.Б., Парахонський Б.О., Мейзерський В.М. Епістемологія культури. - К., 1993.
2. Мойсеїв І. Храм української культури (філософія семіосфери). - К.,1995.
3. Попович М. Мировозрение древних славян. - К., 1985.
4. Кримський С.Б. Архетипи української культури // Вісник НАНУ. - 1998. - № 3.
5. Чижевський Д.М. Історія української літератури. - Т., 1994.
6. Літопис Руський. - К.,1989.
7. Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова. - К., 1998.
8. Сковорода Г. Розмова пяти подорожніх про істинне щастя в житті // Вибрані твори: В 2 х тт. - К., 1994.
9. Гоголь М.В. Ніч перед Різдвом // Твори: В 3 х тт. - К., 1952.
10. Шевченко Т.Г. Кобзар. - К., 1997.
11. Шевченко Т.Г. Твори: У 5 ти тт. - К., 1970. - Т. 2.
12. Бичко А.К. Леся Українка: світоглядно-філософський погляд. - К., 2000.
13. Леся Українка. Твори: У 4 х тт. - К., 1982.











<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio