НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44. - 14,9 др. арк.

__________________________________________________________________________

Хархаліс У.М. аспірант Ужгородського національного університету


Звичай, традиція, обряд, ритуал як форми відображення суспільних відносин


У суспільному житті ніщо, мабуть, так яскраво і колоритно не відображає його духовної сутності, як обрядовість. Своїм корінням вона сягає сивої давнини, виражаючи народну мудрість, погляди та устремління багатьох поколінь минулого, історичні традиції народу в економічній, політичній та духовній сферах.

Як елемент духовної культури суспільства, звичаї та обряди втілюють думки й почуття народу, його прагнення та моральні ідеали, культурні здобутки і прогресивні традиції кожної окремої нації, народності. Етнографи і соціологи довели, що за відсутності писемності обрядовість була важливим каналом, який забезпечував успадкування новим поколінням людей норм поведінки та основних ідей попередніх поколінь, згуртовувала первісну общину, зміцнювала її єдність. З розвитком суспільства та вдосконаленням шляхів і засобів передавання культури новим поколінням зменшувалась і роль обрядовості.

Якщо в умовах феодального ладу ритуалізація соціального життя була значною, оскільки вона відбувалася під впливом церкви, яка формувала складну систему обрядових норм і настанов, то поступові зміни соціальних умов життя, побуту, праці, дозвілля зменшували роль обрядовості і в такий спосіб робили обряди анахронізмом. Однак внаслідок становлення громадянського суспільства в епоху капіталізму, коли з'являються значні позарелігійні та позаправові сфери, роль обрядовості знову зростає.

Проблему обрядовості певним чином висвітлено в науковій літературі. Так, наприклад, у теоретичному плані заслуговують на увагу роботи І.В. Суханова [13, 13], які присвячені одній проблемі і взаємодоповнюють одна одну. Автор комплексно розглядає традиції, звичаї та обряди, простежує їх становлення, розкриває їх соціальну сутність. Висновки І.В. Суханова цікаві, змістовні, але багато в чому спірні. Так, він звужує значення обряду, розглядаючи його лише як один бік звичаю, традиції. Це призводить до однобічного твердження, що естетична функція є провідною функцією обрядовості, а інші лишаються в тіні.

У монографії Д.М. Угриновича "Обряди. За і проти" [15] розкриваються походження і соціальна сутність обрядів, аналізуються їх історичні типи. Особлива увага приділяється критиці релігійної обрядовості, висвітленню причин її існування в сучасних умовах.

Аналіз наявної літератури з даної проблеми показує, що розроблено цікаві підходи до з'ясування окремих суттєвих особливостей обрядовості. Однак обряди ще не повною мірою є предметом комплексного теоретичного дослідження. Розв'язання, наприклад, таких проблем, як зв'язок обрядовості з системою суспільних відносин, з основними формами суспільної свідомості, її соціально-психологічні та виховні функції, місце в системі духовної культури народу, потребує дальшої розробки. Певного розгляду потребують і такі поняття, як "звичай", "традиція", "обряд", "ритуал", їх співвідношення та місце в системі духовної культури. Цій проблемі присвячена дана стаття.

Вивчення літературних джерел, архівних і соціологічних матеріалів доводить, що джерелом формування обрядів є традиції світової та національної культур, які входять до скарбниці культурного спадку народу. На цій основі можна дійти висновку, що процес становлення і розвитку обрядовості має закономірний характер: він зумовлений перш за все становленням суспільних відносин, відповідних даному способу життя. Тому ідейний зміст і світоглядна спрямованість обрядовості розкриваються лише в органічній єдності з системою суспільних відносин. Форма обрядів розглядається в єдності з їх художнім вираженням, оскільки останній, якщо він відповідає думкам і почуттям людей, посилює психологічний вплив обрядів на особистість, сприяє її вихованню.

Проблему обрядовості можна вирішити лише в зв'язку із з'ясуванням цілого комплексу соціологічних проблем, насамперед - із урахуванням двох основних моментів. По-перше, треба дослідити походження та історію обрядів, виявити їх місце в різних суспільних формаціях та їх соціальні функції. Історичний підхід до обряду допомагає розкрити складну діалектику його розвитку, з'ясувати, що в історії обрядовості відображало своєрідність тієї чи іншої епохи, а що породжувалось загальними соціальними потребами людей, властивими їм за будь-якого часу.

По-друге, слід показати, що обрядовість не можна зводити лише до системи обрядів; вона охоплює собою також звичаї, традиції, обряди та ритуали як єдиний суспільно-культурний нормативний комплекс.

Культура, являючи собою єдність діахронних та синхронних процесів утворення і трансляції цінностей, має різні рівні, кожен із яких "відповідає" за певну ділянку соціального світу. У ній втілено досягнення суспільства в галузі просвітництва, науки, техніки, мистецтва та інших галузей діяльності, які є вічними цінностями і сприяють дальшому прогресу суспільства. Культура становить позитивний результат духовного розвитку суспільства. Провідну роль в її розвитку відіграють виробничі відносини, які існують незалежно від свідомості людини і в системі яких формуються об'єктивні соціальні інтереси людей, їхні потреби й мотиви поведінки. Об'єктивні соціальні інтереси відіграють вирішальну роль у "виробництві ідей", тобто в створенні людьми тих чи інших ідеологічних систем, моральних норм, цінностей та ідеалів.

Як продукт суспільної практики культура впливає на людей, їхнє суспільне життя; люди, які створюють культуру в процесі матеріальної і духовної діяльності, оволодівають виробленими знаннями, тобто засвоюють культуру. Це засвоєння передбачає її збереження, а також передачу новим поколінням. Суспільство формує багатоманітні форми і способи передавання цінностей культури, які диференціюються залежно від їх об'єктивних носіїв. У сфері духовної культури такими носіями виступають певні символіко-знакові системи, передусім мова. Закодована в словах, формулах та інших системах знаків інформація може зберігатися в суспільстві необмежений час. Цей досвід може бути накопичений, осмислений і виражений на повсякденному рівні, а далі за допомогою науки переосмислений і типізований на рівні теорії. Культура може передаватися (соціальний спадок, традиція) і є загальноприйнятою в конкретному соціальному оточенні. Отже, щодо соціалізації особистості вона є, з одного боку, продуктом, а з іншого - детермінантою систем міжособистісної соціальної взаємодії.

Духовна і матеріальна культура - найбільші скарбниці цінностей, з яких черпають покоління і в яку вони роблять свій внесок. Засвоєння культури здійснюється різними способами - через виховання, практичну науку, мову, пряме наслідування, копіювання тощо. Такі способи дістали назву традиційної форми передавання культури. До традиційної форми передавання культури належить обрядовість, яка акумулює загальноприйняті і поширені ідеї, принципи, зразки поведінки, думки й відчуття, які є складовою духовної культури. Концентруючи соціальний досвід, ці традиції виступають однією із форм спадкоємного зв'язку минулого, теперішнього і майбутнього.

У процесі суспільного розвитку відбуваються дальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, виникають традиції, які концентрують новий досвід, зумовлюючи об'єктивну форму суспільного розвитку. З одного боку, вони є формою збереження й розвитку духовної культури, а з іншого - способом, механізмом передавання, спадкоємності культури. Отже, звичаї, традиції та обряди у всій їх багатоманітності є складовим елементом духовної культури, який становить її обрядовий бік.

Вивчення звичаїв, традицій та обрядів має довгу і суперечливу історію, оскільки виявити сутність і роль цих явищ в суспільному житті, дати їх наукове визначення намагалось багато науковців минулого. Однак, попри всю різноманітність зібраного емпіричного матеріалу, теоретикам так і не вдалося глибоко проаналізувати ці суспільні чинники. Часто не роблять відмінності між звичаєм і традицією, обрядом і ритуалом, а подекуди їх оголошують лише церковною термінологією. Це пояснюється тим, що не склалося ні цілісного уявлення про об'єкт дослідження, ні стійкої методологічної основи останнього. По-перше, в кращому випадку розглядали лише ідейні мотиви людської діяльності без її зв'язку з матеріальним виробництвом і суспільними відносинами, по-друге, заперечували роль народу в історії, відтак ігноруючи істинну природу народних звичаїв, традицій та обрядів і свідомо відходячи від дослідження загальних і специфічних функцій цих, створених народом цінностей.

У нашій літературі існує багато визначень поняття звичаю. Одні дослідники розглядають його як "історично укладені стійкі норми суспільних відносин в побуті людей" [11, 88]. Інші вважають, що звичай - це "стереотипний спосіб людської діяльності, який копіюється новими поколіннями" [15, 17]. Існує також думка, що це - "нерегламентовані юридичними установами форми передавання новим поколінням способів реалізації усталених у житті певного класу, суспільства ідеологічних відносин (політичних, моральних, естетичних, релігійних)" [13, 25]. Такі погляди є правомірними, оскільки вони, у їх різноманітності, дають змогу розкрити зміст звичаїв.

Історично звичаї виникли раніше за традиції. З розвитком суспільних відносин роду та племені склались родоплемінні звичаї, які докладно регламентували способи реалізації тих чи інших суспільних відносин. Вони були неодмінним засобом організації єдності дій родоплемінного колективу, способом накопичення досвіду поведінки і передавання його від старших поколінь до молодших. На відміну від традицій, які почали формуватися в період утворення класового суспільства, родоплемінні звичаї давали ретельні приписи щодо того, що, коли, як послідовно робити те чи інше. Вимог до духовних якостей людини вони не висували. Ці особливості формувалися в процесі дотримання звичаїв.

Така організація поведінки членів колективу можлива тільки на основі простих, стереотипно повторюваних суспільних відносин. Змістом звичаю завжди буває правило поведінки - докладний опис учинку в конкретній ситуації. Він регламентує те, що в даному випадку потрібно робити, і не вимагає того, яким потрібно бути. З переходом родової общини до стадії розкладу суспільні відносини людей ставали дедалі складнішими, ситуації вчинків втрачали свою стереотипність, єдність інтересів усіх членів родоплемінного колективу зникала під впливом майнової нерівності, звичаї втрачали свою обов'язковість для всіх. Їх дія все більше обмежувалась тією сферою суспільних відносин, де зберігалась стереотипність ситуацій і вчинків, - сферою побуту. В інших сферах суспільного життя звичаї поступалися спочатку звичайному, а згодом писаному праву.

Як головний регулятор відносин класового суспільства право має в центрі своєї уваги не те, що потрібно робити людям, а те, що з погляду того чи іншого панівного класу їм робити не можна. Позитивну роль у формуванні у людей властивостей, яких вимагає система відносин у класовому суспільстві, бере на себе виховання, яке контролюється, спрямовується панівним класом. Цей клас не випускає з уваги і звичаїв: за допомогою релігії та юридичних установ він намагається взяти їх під свій контроль, щоб перетворити у засіб формування в народі тих духовних якостей, які означають підпорядкування закону.

Звичай безпосередньо пов'язаний з ідеологічними відносинами, що регламентують його. Незважаючи на те, що соціальний зміст багатьох архаїчних звичаїв чітко не усвідомлюється новими поколіннями, які підтримують ці звичаї внаслідок наслідування старших, часто, всупереч реальним вимогам свого життя в будь-якому звичаї можна побачити, яке саме ідеологічне відношення і в якому напрямі він регулює. Наприклад, звичай гостинності, утверджуючи докладний порядок приймання гостя, встановлює між гостем і господарем будинку відносини взаємної поваги. Отже, саме сфера побуту, повсякденного життя є провідною сферою дії звичаїв, оскільки вона включає в себе безліч простих, стереотипно повторюваних відносин, реалізацію яких можна регламентувати за допомогою настанов щодо вчинків.

У класовому суспільстві, де на першому плані стоїть особистий інтерес індивіда, поведінку людей неможливо обмежити докладною регламентацією. Формою узагальненого відображення таких відносин, способів регуляції поведінки в інтересах певного класу в цьому суспільстві виступають властивості людини. Переміщення центру уваги з докладної регламентації вчинку на риси особистості сприяло виникненню традиції як складнішої, порівняно зі звичаєм, форми організації поведінки.

На відміну від звичаю, традиція спрямована безпосередньо не на ідеологічні відносини, а на духовні риси особистості, потрібні для успішної реалізації цих відносин. Звичай є утилітарним, він встановлює порядок відносин тільки в теперішньому часі. Традиція не має такого утилітаризму; формуючи в людині певні духовні риси як узагальнені відображення найрізноманітніших конкретних відносин теперішнього часу, вона встановлює способи реалізації відносин, які можуть виникнути і в майбутньому.

Діапазон вибору людиною учинків у рамках традиції значно ширший, ніж у рамках звичаю. Звичай формує прості звички - стереотипно повторювані дії, які мають характер автоматизму. Традиція формує складні звички - певну спрямованість поведінки, позбавленої автоматизму і боротьби мотивів. Проста звичка - це пасивна форма пристосування до соціального оточення, засіб орієнтації поведінки в стереотипно повторюваних відношеннях, реакція на наявне відношення. Складна звичка - активна форма пристосування до потреб життя в будь-якій ситуації; в межах утвердженої нею спрямованості поведінки вона надає людині свободу вибору конкретного вчинку.

Отже, традиція прямо звернена не до ідеологічного відношення, а до свідомості людини, виконує свою функцію способу реалізації цього відношення опосередковано, через формування духовних якостей, які вимагає це відношення.

Традиція, за своєю сутністю, - суспільне відношення, яке вирізняється загальністю, повторюваністю і певною історичною стійкістю. Вона є діалектичною, оскільки виражає минуле в теперішньому і майбутньому, виконує функцію спадкоємності. Історична спадковість виступає "як одна з найсуттєвіших сторін закону заперечення заперечення, що виявляється в природі, суспільстві та мисленні як об'єктивно неодмінний зв'язок між новим і старим у процесі розвитку" [2, 16].

Але "традиційний" шлях передавання досягнень попередніх поколінь новим не є єдиним. Вчені виокремлюють і "раціональний" спосіб, який має наукові та ідеологічні форми. Відповідно традиція не є синонімом спадкоємництва, хоча останнє становить її важливу відмітну рису. Спадкоємність, як закономірність, ширша традиції, яка в своєму розвитку також підпорядковується цій закономірності. Як зазначає Е.А. Баллер, "традиція - це те, що або ще є, або вже живе в даному суспільстві. Традицію можна розвивати, з традиціями можна боротися, але їх неможливо "успадковувати", оскільки вони самі є "успадковані"…" [2, 168].

Водночас, підкреслюючи елементи спадкоємності у формуванні традицій, не слід лишати поза увагою й інший бік закону спадкоємності - новаторство, оновлення. Сутність спадкоємності - в єдності успадкування й новаторства, в діалектичному зв'язку старих, але не застарілих, і нових традицій. Традиції мають обов'язково включати в себе новаторські елементи як вищий ступінь свого розвитку. "Діалектична єдність нових і старих традицій - неодмінна умова всякого прогресу" [4, 36].

Крім критично переосмислених, старих, у суспільстві завжди народжуються нові традиції, які акумулюють досвід сьогоднішнього дня. Закріплений традиціями досвід є основою розвитку і утвердження нового. Новаторство завжди спирається на традицію і породжує її з урахуванням змінених обставин. "Сенс появи нових традицій - в закріпленні нового змісту, який може утвердитися і в старих традиційних формах, переосмислених відповідно до сучасних умов" [4, 38].

У більшості наукових робіт традиції розглядають як особливі способи реалізації суспільних відносин: як "історично укладені стійкі і найбільш узагальнені норми й принципи суспільних відносин людей, які передаються з покоління в покоління і яких оберігає сила суспільної думки" [11, 82; 2, 68]. Це визначення є більш містким - у ньому виражено не тільки всезагальність традицій, а й багатоманітність їх виявів у різних сферах життя суспільства. Однак воно не враховує того, що в традиціях сконцентровано досвід не лише минулого, а й теперішнього.

Традиції розглядають також як механізм відтворення соціальних інститутів і норм, узаконених самим фактом їх здійснення в минулому [16, 253]. Це визначення також обмежене; в ньому традиція є орієнтованою на механічне повторення тільки минулого і незмінного зразка.

На думку М.М. Заковича, "традиція - це специфічний тип суспільних відносин, які виражають спадкоємний зв'язок поколінь у різних сферах їхньої діяльності (виробництві, побуті, науці, культурі, сім'ї). Як форма акумуляції, збереження, відтворення і передавання соціального досвіду традиції мають складну структуру. Вони містять ідеї та переконання, уявлення та погляди, соціальні ідеали та цінності, норми та принципи, потреби та інтереси, почуття та емоції, звички та смаки, звичаї, обряди, свята й урочисті церемонії. Традиції - один із найважливіших факторів суспільного прогресу, поступального розвитку культури. Будучи складовим елементом культури, вони характеризують спосіб життя людей, сприяють формуванню духовного світу особистості" [5, 16].

Зміст традицій визначається соціально-економічними умовами тої чи іншої епохи, типом виробничих відносин. У процесі розвитку суспільства функції традицій змінювались. Якщо на ранніх етапах історичного розвитку традиції були універсальною формою закріплення соціальної організації і розвитку культури, то з розвитком суспільства і ускладненням його структури їх попередня значущість звужується. У сучасному суспільстві традиції використовують як форму збереження й передавання новим поколінням духовної культури, важливий засіб виховання народу.

Звичаї і традиції - це не тільки спосіб реалізації ідеологічних відносин; це - спосіб відтворення цих відносин кількома поколіннями. Реалізація суспільного відношення, включеного в систему звичаю чи традиції, - це діяльність, в процесі якої виробляються духовні та фізичні риси, яких потребує певне відношення. Набуття в процесі діяльності якостей особистості (ідей, переконань, звичок, ідеалів) стає важливою умовою реалізації ідеологічних відносин у відповідному цим якостям напрямі.

Процес історичного розвитку способів реалізації ідеологічних суспільних відносин, який спричинив виникнення поряд із звичаями системи народних традицій, котра доповнює їх, - це рух суспільних відносин від простих, стереотипно повторюваних, до складніших. У своєму індивідуальному розвитку людина, подібно до історичного розвитку всього людства, так само проходить шлях від простих до складніших суспільних відносин. Подібно до того, як в історії суспільства люди засвоювали насамперед нагромаджений досвід соціальної поведінки шляхом сприйняття звичаїв, згодом - традицій, так і людина в своєму індивідуальному розвитку послідовно проходить шлях від засвоєння спочатку одних звичаїв свого народу, суспільства, а згодом - системи традицій, що доповнює їх. З віком людина включається у дедалі складнішу систему суспільних відносин; цьому відповідає її рух від засвоєння простих звичок до засвоєння складніших.

Одним із найважливіших засобів поглиблення і посилення духовних рис народу, потрібних для реалізації розвинених старшими поколіннями ідеологічних відносин, є обряд. Він являє собою систему символічних за своєю природою дій, в яких втілено думки й почуття минулих поколінь, викликані реалізацією суспільних відносин і необхідні для їх нормального функціонування.

Історично обряди завжди виступали однією з етнічних характеристик, яку сам народ (етнічна община) сприймав як специфічну. Час вносив певні зміни в цю сферу народної культури, хоч для обрядів загалом характерними є повільний темп вимірів, консервативність, традиційність, спадкоємність. Своєю яскравістю, специфічністю, яка нерідко сприймається як унікальність, обряди викликали велику зацікавленість дослідників народного побуту.

Дослідження показали, що будь-яке обрядове дійство, а тим більше система обрядовості, відображає в своєрідній художній зорово-емоційній формі важливі погляди, що беруть початок в ідеології первісного ладу. Водночас обряди - значний пласт духовної культури народу; в них переплітаються стадіально різні, неадекватні уявлення.

Деякі автори ототожнюють обряди з ритуалами, звичаями, традиціями чи святами. Наприклад, В.Д. Плахов не розрізняє обряди і традиції, вважаючи, що "в повсякденному житті традиції існують у вигляді обрядів, ритуалів, церемоній та свят" [10, 13-15]. У словнику з етики поняття обряду і ритуалу ототожнюються [12, 291-292]. Причини такої розбіжності полягають, з одного боку, в недостатності розробленості проблеми, а з іншого - в самій природі (сутності) обряду. Якщо обряд розглядати як традиційну форму передавання культури новим поколінням людей, то цей феномен справді має багато спільного з традицією, звичаєм і святом. Однак, на нашу думку, ототожнення обряду з іншими традиційними формами передавання культури є неправомірним.

Обряд завжди супроводжує переломні моменти в функціонуванні тих чи інших суспільних відносин, акумулюючи в собі думки й почуття, викликані встановленням, зміною чи припиненням певного суспільного зв'язку чи цілої системи суспільних зв'язків (народження дитини, шлюб, поховання, початок і завершення певних робіт). У ньому відображаються і зміни зв'язків людини з природою (настання весни, приліт птахів, поява першої зелені тощо). Утворення обряду - заключний етап становлення звичаїв та традицій.

Систему специфічних дій, які називають обрядом, "копіює" кожне нове покоління. Обряд потребує жорсткого стереотипу дій, чіткого збереження установленого ритуалу. Кожне відхилення в ньому порушує його соціальний зміст, блокує вплив на учасників. Вважаємо, що специфіку обряду можна зрозуміти глибше, якщо він відокремлюється від звичаю і розглядається як особливе соціальне явище, а не просто як різновид звичаю.

Звичаї та обряди двоякі як за їх виникненням, так і щодо впливу на поведінку людей. Звичай, "вплетений" у саму людську матеріальну діяльність, відтворює певні стереотипи поведінки, які мають доцільний характер. Основна відмінність обряду від звичаю, як зазначає Д.М. Угринович, полягає в тому, що "він включає в себе не безпосередньо доцільні, а символічні дійства" [15, 21; 5, 21]. Це положення в принципі є правомірним, але викликає заперечення деяких авторів [14, 47]. Але справа в тому, що реальні дії, залучені в обряд, мають характер не матеріальної діяльності, а виконують роль символів, набуваючи особливого сенсу й змісту. Ці дії виступають у ролі символів соціальних ідей, цінностей, принципів і виражають при цьому колективні почуття й переживання.

Наведемо простий приклад виникнення одного з обрядів у первісних мисливців. Етнографи пишуть про наявність у багатьох мисливських племен особливого прийому маскування. Суть його полягає в тому, що мисливець майстерно набирає вигляду тварини, яку переслідує, чи птаха та імітує його поведінку. Це надає йому можливість непомітно наблизитись до тварини та підвищує його шанси на успіх.

Слід зауважити, що, поки мисливське маскування виступає як елемент самого полювання, воно ще не є обрядом. Тут може йтися про мисливський звичай, тобто про стереотип мисливської діяльності.

Однак соціальний зміст і призначення мисливського маскування в процесі полювання поступово перетворюється в особливі маніпуляції з масками тварин, які передують полюванню. Їх зміст полягає вже не в тому, щоб убити звіра, а в тому, щоб викликати в усіх учасників таких дій упевненість у вдалому результаті полювання.

Танці в масках тварин та імітація їхньої поведінки перетворюються на символічні дійства, мета яких - забезпечити ілюзорними магічними засобами вдале завершення полювання. Головна особливість будь-якого обрядового дійства - його символічний характер. Метою його є не досягнення певного матеріального, предметного результату, а формування в його учасників певних думок, образів, уявлень, почуттів та настроїв. Дії в обряді відзначаються не їх природним, матеріальним змістом, а є засобом об'єктивізації відповідних уявлень та емоцій. Хоч обрядові дійства і мають у своїх витоках різні форми трудової чи соціальної діяльності, однак вони стають обрядовими тільки в тому разі, якщо відокремлюються від звичайної матеріальної чи суспільної практики і набувають значення дійств-символів. Таким чином, сенс обряду полягає не в ньому самому, а в тому, що він означає, символізує. Обряди є наочно-чуттєвим вираженням традиції, її формою; вони входять до системи традицій як її складові елементи.

Як бачимо, специфіка обряду порівняно з іншими "традиційними" формами передавання культури полягає в тому, що обрядові дійства завжди виступають як символи, котрі втілюють у собі ті чи інші соціальні ідеї, уявлення, образи і викликають відповідні почуття. Ця основна ознака обряду дає змогу відокремити його від усіх інших соціальних явищ.

Серед різновидів обряду існує ритуал. Це - певний, усталений порядок символічної поведінки людей. З латинського ритуал означає обряд. Однак поняття обряд і ритуал аж ніяк не збігаються. Якщо обряд якоюсь мірою виражає суть, зміст даного комплексу дій, то ритуал дає уявлення про його структуру і порядок поведінки людей. Основною темою, яка присутня в тому чи іншому вигляді в будь-якому ритуалі, є творення світу, встановлення різних правил та схем, передусім систем спорідненості та шлюбних відносин. У незмінності саме цих структур убачали запоруку благополуччя людини й колективу. "Те, що було викликано до буття в акті творіння, може і повинно відтворюватись у ритуалі, який замикає собою діахронний та синхронний аспекти космологічного буття… Це відтворення акту творіння в ритуалі актуалізує саму структуру буття, надаючи їй загалом підкресленої символічності і семіотичності" [1, 12].

Ритуал відіграє важливу роль як традиційно вироблений метод соціального виховання людей, залучення їх до колективних норм життя. Як відомо, традиційна програма поведінки намагається дати зразки на всі випадки життя. А реально з їх допомогою регламентуються лише ті аспекти діяльності, які вважаються найбільш значущими для існування колективу. Звичайно, кожен колектив чи суспільство по-своєму визначають значущість тих чи інших форм індивідуальної та колективної поведінки. Звідси, наприклад, - розбіжність у репертуарах обрядів та звичаїв інших народів.

Високий ступінь визначеності поведінки звичаєм та ритуалом не виключав необхідності вибору між альтернативними лініями поведінки. Але характерним є те, що момент вибору мав ритуалізований характер, що засвідчує розроблена "прогностична" сфера традиційної культури (ворожіння, прикмети).

Ритуал належить до символічних форм поведінки. Більше того, він є вищою формою і найбільш послідовним втіленням символічності. Ця символіка звернена не на матеріальний бік буття. Якщо в побуті людина турбується передусім про підтримку свого біологічного статусу, задоволення своїх матеріальних запитів, особистих інтересів та ін., то в ритуалі дістають свою реалізацію її духовні спрямування. Так само принципово відрізняється і характер засвоєння світу. У повсякденному житті домінує зовнішній (екстенсивний) "показ" себе: будинок, знаряддя праці, транспортні засоби тощо - типові приклади такої репрезентації людини. В ритуалі подано інший тип засвоєння: людина показує свою внутрішню сутність, свої думки, здатність до творчості. Тому ритуал, як правило, розглядають як першоджерело майбутніх мистецтв, науки та філософії.

Коли йдеться про ритуал та інші форми поведінки, природним його корелянтом вважають звичай, тобто канон повсякденого життя. Створюється враження, що ці дві форми покривають усю сферу регламентованих форм поведінки. Однак ритуал та звичай - крайні точки на шкалі символічних форм поведінки. Якщо під ритуалізацією розуміють не сакральне, а такі характеристики, як стереотипність, регламентованість, обов'язковість виконання, то вищим ступенем ритуалізації будуть позначені обряди, від виконання яких залежать життя та благополуччя колективу, а нижчим - звичаї, які регламентують повсякденне життя (відхилення від них може вплинути на порушника, але, як правило, не зачіпає благополуччя всього колективу).

Слід зазначити, що в самій системі обрядів будь-якої конкретної традиції можна (хоча б умовно) вирізнити "головний" ритуал. Це - основний календарний обряд, який здійснювали на зламі старого та нового року і який "розігрував" основний прецедент (творення світу). Інші ритуали при цьому можна уявити як трансформації основного ритуалу.

У пізній традиції "головний" ритуал можна виокремити лише теоретично. Реально до вищого рівня належать обряди двох основних циклів - календарного та родинного. Причому, якщо обряди родинного циклу більш чи менш однорідні (в плані ритуалізації), то календарні обряди досить суттєво розрізняються за цією ознакою. Міра їх ритуалізації особливо помітно вирізняється в локальних традиціях, де завжди є кілька головних свят (рідше - одне), а інших вважають другорядними.

Така різноманітність календарних обрядів пояснюється не тільки історією їх формування, а й тією обставиною, що календар спочатку є неоднорідним, оскільки "головний" ритуал стосується цієї підсистеми. Отже, до вищого рівня належать дві серії ритуалів, які забезпечують ритм життя колективу (календарні) та ритм індивідуального життя людини (обряди родинного циклу).

Відмирання ритуалу відбувається тоді, коли він починає "підлаштовуватися" до побуту, а не навпаки. У системі символічних форм поведінки в такому разі домінують ритуалізовані форми поведінки, які відрізняються від ритуальної поведінки тим, що орієнтуються водночас і на ритуал, і на побут (наприклад, культура східних слов'ян ХІХ - початку ХХ ст. [1, 20]).

Отже, обряди і ритуали - важливий засіб формування норм поведінки людей. Самі по собі вони - не звичаї і традиції, а стають ними, коли багаторазово повторюються, утверджуються в суспільній думці. Виражаючи певні ідеали, справляючи великий емоційний, психологічний вплив на людей, вони спрямовані на об'єднання колективу, зміцнення моральних зв'язків між членами суспільства.

Ми відзначили ознаки звичаю, традиції, обряду та ритуалу, які відрізняють їх одне від одного, а з іншого боку - взаємодоповнюють їх, а це робить їх "традиційними" формами передавання культури. На наш погляд, важливо глибше розуміти місце цих явищ у суспільстві та їх соціальні функції. Однак їх відмінність не означає ігнорування чи недооцінювання міцного зв'язку, що існує між ними. Зв'язок обряду і звичаю виявляється впродовж людської історії.

Здебільшого обряд виступає як продовження і завершення того чи іншого звичаю чи системи звичаїв. Тому етнографи, описуючи погляди та спосіб життя певного народу, як правило, говорять водночас і про його звичай, і про обряди, показуючи тим самим їх тісний взаємозв'язок.

Слушною є думка І.В. Суханова, який підкреслює органічний зв'язок обряду і звичаю, вважаючи, що виникнення обрядів знаменує важливий етап у становленні не тільки тих чи інших відносин, але й певної (визначеної) системи соціальних відносин, яку згадані звичаї та обряди підтримують і зміцнюють [14, 227-230].

Отже, обрядовість є дійовим засобом, який спонукає особистість до соціальної активності. Сьогодні мова йде про таке скоректування процесу обрядотворення, щоб своїм символічним, художнім і психологічним змістом він зміг би вплинути на світоглядні мотиви поведінки індивіда, скоректувати в аксіологічному напрямі складний процес соціалізації особистості. Якщо розглядати світоглядну функцію обрядовості в ракурсі громадянського суспільства, то слід звернути увагу на те, що обрядовий комплекс є своєрідною програмою морального вдосконалення людини, в якій переплітаються глибокі гуманістичні проблеми формування активної життєвої позиції особистості, її ідеалу, справжньої краси людських взаємовідносин.



ЛІТЕРАТУРА

1. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре: Структурно-семантический анализ. - СПб., 1993.
2. Баллер Э.А. Преемственность в развитии культуры. - М., 1969.
3. Белик А.А., Резник Ю.М. Социокультурная антропология (историко-теоретическое введение). - М., 1998.
4. Денисюк Н.П. Традиции и формирование личности. - Мн., 1979.
5. Закович Н.М. Советская обрядность и духовная культура. - К., 1980.
6. Карасевич А.О. Обрядовість і формування нового мислення. - К., 1990.
7. Малинин В.А. К диалектике традиций в общественном сознании // Диалектика материальной и культурной жизни общества. - М., 1966.
8. Минюшев Ф.И. Социальная антропология (курс лекций). - М., 1997.
9. Пахомкина М.Ф. Обычай как специфическое социальное явление. - Вестник МГУ. - 1971. - № 3.
10. Плахов В.Д. Традиции, их роль и место в общественных отношениях. Автореф. канд. дис. - Л., 1970.
11. Сарсенбаев Н.С. Традиции и обычаи в развитии. - Алма-Ата, 1966.
12. Словарь по этике. - М., 1989.
13. Суханов И.В. Обычаи, традиции и преемственность поколений. - М., 1976.
14. Суханов И.В. Обычаи, традиции, обряды как социальные явления. - Горький, 1973.
15. Угринович Д.М. Обряды. За и против. - М., 1975.
16. Философская энциклопедия. - М., 1970. - Т. 5.
17. Чернышев В.С. Традиции, обряды в системе формирования идеалов личности. - К., 1986.





























<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio