НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44. - 14,9 др. арк.

__________________________________________________________________________

Гакман О.В. асистент Кам'янець-Подільського аграрно-технічного університету


Становлення лінгвістики в руслі філософії та класичної науки про мову


Щоб збагнути суть предмета і стан сучасних наукових проблем, потрібно чітко уявляти попередню історії розвитку науки. Це загальне положення діє як для природничих, так і для гуманітарних наук [1]. Воно цілком стосується і мовознавства, розвиток якого протягом тисячоліть мав історико-пізнавальне значення, а нині є джерелом постановки проблем у сучасному мовознавстві [2].

Сьогодні все більше уваги приділяється дослідженню мови як одного з основних соціальних інститутів [3]. До того ж методи лінгвістики дуже приваблюють фахівців низки суміжних суспільних дисциплін, а також математики і філософії. Тому останніми роками особливу увагу привертає лінгвістична теорія [4], зокрема історія її ідей.

Вивчення історії розвитку теоретичних ідей і методів дослідження лінгвістики актуалізується. І вже з'явилися узагальнюючі праці, що охоплюють ті чи інші етапи й аспекти розвитку науки про мову. Не втратили своєї цінності і багато з тих праць, що написані раніше [2, 16].

Нашим завданням є розглянути деякі типові особливості історичного формування сучасної європейської традиції, щоб краще уявити філософські аспекти цієї еволюції.

На думку вчених, історія будь-якої науки повинна насамперед дати систематику і каталогізацію наукових теорій усередині цієї науки в процесі її розвитку. Такий підхід дає змогу критично розглянути накопичені знання і оцінити наявні досягнення під кутом зору перспектив їх розвитку [5].

Історичний підхід до теорії науки унеможливлює відкидання попередніх досягнень. Потрібно визначити кожному здобутку певне місце і дати йому сучасне тлумачення. Нерідко з'ясовується, що багато думок, які здаються забутими і застарілими, дуже корисні і потрібні для розвитку сучасної теорії. Нерідко трапляється також так, що низка думок і проблем, що здаються зовсім новими, уже фундаментально розроблено за старих часів.

Історія мовознавства демонструє різні шляхи й методи дослідження мови, розкриває зв'язок між численними способами описування мови, пояснює причини неоднакових інтерпретацій тих самих явищ у різних наукових школах, напрямах, на всіх етапах розвитку мовознавчої науки в зв'язку з розвитком філософської та загальнотеоретичної бази лінгвістичних побудов, у зв'язку з новими завданнями, що випливають з теоретичних чи практичних проблем суспільства [2, 18].

Відомо, що західна лінгвістика зародилася в надрах грецької філософії. Більшість сучасної лінгвістичної термінології створена на основі грецьких термінів, або тих, які вживаються безпосередньо в латинському перекладі. Щоправда, інтерес до мови, що його дуже рано виявили грецькі мислителі, був виключно філософським. Вони, ймовірніше за все, замислювалися над первісним походженням мови: виникла вона від природи чи її було встановлено? Запроваджені ними категорії (ім'я, дієслово, граматичний рід та ін.) завжди мали логічну чи філософську основу [7, 22].

Як писав Е.Бенвеніст, протягом століть, починаючи від досократиків, стоїків і александрійців, від аристотелівського ренесансу, який доніс грецьку думку до кінця латинського Середньовіччя, мова була об'єктом філософського розгляду, а не об'єктом спостереження. Тоді ні в кого не виникало наміру вивчити й описати будь-яку мову заради неї самої чи перевірити, чи придатними є категорії, засновані на грецькій і латинській граматиці. Це становище не змінювалося до XVIII століття.

Новий етап ознаменувався відкриттям санскриту на початку XIX століття. Водночас було з'ясовано, що існує спорідненість між мовами, які тоді ж дістали назву індоєвропейських. Відтоді відбувається становлення лінгвістики в межах порівняльної граматики на основі методів, що стають дедалі строгі мірою того, як відкриття нових фактів і успіхи дешифрування зміцнювало принципи нової науки і розширювали її межі.

Слово "історичний", яке додається до слова "порівняльний", що специфікує зазначений метод, має свою конкретну зумовленість. Як зазначав відомий французький лінгвіст Антуан Мейє, це пояснюється ось чим: з положення, що тільки порівняльний метод дає можливість побудувати історію мов, випливає й те, що ізольована мова (з невстановленими зв'язками споріднення) ніби позбавлена своєї історії в тому розумінні, що вона нам просто невідома. Наприклад, баскська мова (мова народу, що проживає на території Іспанії у Басконії й Еускаді) зазнала істотних змін з XVI ст. і відрізняється від сучасної баскської мови, але ці відмінності такі несуттєві, що вона в основному лишається тією самою. Тому, як писав Мейє, якщо не знайдеться способу зблизити баскську мову з якоюсь іншою, не можна сподіватися створити її історію [8, 19].

Протягом століття було виконано велику роботу. Зразком для неї був метод, випробуваний на індоєвропейських мовах. Але, як підкреслює Бенвеніст, не варто забувати, що до перших десятиліть нашого століття лінгвістика, по суті, досліджувала генетику мов. Вона обмежувалася вивченням еволюції мовних форм і утверджувала себе як наука історична, знаходячи свій об'єкт завжди і скрізь у вигляді якої-небудь фази історії мов.

У постійних теоретичних суперечках і під впливом "Курсу загальної лінгвістики" Фердінанда де Соссюра (1916) формується нове розуміння мови. Лінгвісти усвідомлюють, що їхня справа - за допомогою адекватних прийомів вивчати й описувати актуальну мовну реальність, не домішуючи до опису, який має бути синхронним, ніяких апріорних теоретичних чи історичних припущень, і аналізувати мову в межах її власних формальних елементів. У такий спосіб лінгвістика вступає у свою нинішню фазу. Не філософія мови, не еволюція мовних форм стають об'єктом лінгвістики, а, насамперед, іманентна реальність мови. Лінгвістика прагне стати наукою - формальною, строгою, систематичною [9, 23].

У зв'язку зі сказаним зауважимо: мірою того, як змінюються завдання, що ставить перед наукою суспільний розвиток, мірою розширення обріїв науки змінюються обсяг і характер тих ознак, які вичленовуються в досліджуваному об'єкті, змінюються обсяг і характер предмета науки та характер наукового опису. Як ілюстрацію наведемо такий приклад. Одне з кардинальних питань мовознавства - про сутність мови - в історії мовознавства розв'язується по-різному. Так, наприклад, термін "мова" в античних граматиках чи середньовічних трактатах - це зовсім не те саме, що "мова" в розумінні мовознавців ХІХ ст. А термін Соссюра "la langu" ("мова") аж ніяк не можна прирівнювати за значенням до терміна "мова", скажімо, у Фортунатова або якогось іншого автора. Те, що в повсякденному вживанні позначається терміном "мова", у Соссюра передається сукупністю трьох термінів, що позначають три окремих поняття: "la langue - la parole - la 1angage" ("мова - мовлення - мовленнєва діяльність").

Неоднаковим є не тільки обсяг тих чи інших понять в історії мовознавчої думки, а нерідко й предметний зміст, що надається термінам, які позначають ці поняття в тому чи іншому поєднанні. Поняття і термінологічні назви іноді постають дуже багатозначними під час вживання їх різними науковими школами навіть одного й того самого періоду чи етапу розвитку науки.

Коли лінгвісти, за прикладом Соссюра, почали розглядати мову "саму в собі й для себе", вони визнали принцип, що став основним для всієї сучасної лінгвістики: мова становить систему. Цей принцип чинний для будь-якої мови, якою б не була культура, котру він обслуговує, і який би історичний період ми не взяли.

Мова складається з формальних елементів, що поєднуються в перемінні комбінації відповідно до визначених принципів структури. Структура - це другий ключовий термін лінгвістики. Ним позначають, насамперед, структуру мовної системи, яка виявляється послідовно на основі того встановленого факту, що мова завжди містить лише невелику кількість основних елементів, але ці елементи, самі по собі нечисленні, можуть вступати у велику кількість комбінацій [7, 25].

Може здаватися, пише Бенвеніст, що такі абстрактні уявлення відводять нас далеко від того, що називається мовною реальністю. Насправді вони перебувають у відповідності з самим конкретним мовним досвідом. Відмітні ознаки, виявлені за допомогою аналізу, узгоджуються з тими, які інстинктивно використовує мовець.

Ця концепція лінгвістики відрізняється від тієї, яка панувала колись. Позитивістське поняття мовного факту замінено поняттям "відносини". Замість того, щоб розглядати кожен елемент окремо і шукати його "причину" в більш ранній стадії, його розглядають як частину синхронного цілого: "атомізм" поступився місцем "структуралізму" [7, 24].

Це й робить мову системою, у якій ніщо нічого не означає саме по собі і за своєю природними властивостями, але в якій все має значення через залежність від цілого; структура додає частинам їх "змісту" чи їх функції. І це також забезпечує безмежні можливості комунікації, оскільки мова є організованою системно і функціонує за правилами коду; мовець, відштовхуючись від дуже невеликої кількості основних елементів, може складати знаки, далі групи знаків і, нарешті, нескінченну кількість різноманітних висловлювань, кожне з яких може бути пізнане сприймаючим, тому що в його розпорядженні - та сама система [7, 26].

Серед фундаментальних теоретичних проблем сучасного мовознавства можна зазначити такі [2, 19]:

- встановлення методологічних основ історії мовознавства;

- визначення предмета, завдань і основних понять цієї науки;

- встановлення взаємозв'язків мовознавства з іншими науками, а також із філософією;

- розробка основних принципів сучасного мовознавства;

- визначення внутрішньої логіки його розвитку у зв'язку з відповідями на такі питання: а) проблема мови як об'єкта і предмета мовознавства; природа мови; визначення мови; б) проблема взаємин мови і мислення; в) проблема методів і процедур лінгвістичного аналізу; г) характер дослідження конкретних мовних фактів; трактування лінгвістичних одиниць; д) проблема побудови мовознавства.

Загальновідомо, що мовознавство починається відтоді, з часу появи усталеної розвинутої письмової традиції, коли склалися відносно розвинена письмова мова і потреба в тлумаченні письмових текстів, нормуванні мови, формалізації взаємозв'язку письмового тексту з усним мовленням.

Предмет мовознавства як науки виникає тоді, коли природна звукова мова і письмова мова вступають в особливий контакт, тобто, коли з'являється письмове мовлення, в якому звукова мова має штучне зображення. У письмовій мові вперше виникає відповідність послідовності графічних зображень відрізкам мовлення, що звучить. Поділ мовлення, яке звучить, за допомогою графічного зображення, запис цього мовлення і, навпаки, читання записаного становлять основу, на якій починає будуватися предмет лінгвістики [2, 15].

Розвиток культури цивілізованого суспільства та збільшення словникового запасу мови спричинюють формулювання законів створення писемного мовлення. Вони формулюються як загальний принцип формування змісту в межах нормативів, що існують у певному суспільстві. Це спричинює появу спеціального предмета - опису нормативів мовлення як такого, для того щоб, керуючись цими нормативами, можна було створювати не тільки відоме нам слово, але й невідоме, не тільки відоме нам речення, але й невідоме, не тільки відомий нам вислів, але й невідомий, причому створювати так, щоб будь-яка людина, обізнана в мистецтві писемного мовлення, могла б легко прочитати, зрозуміти і засвоїти зміст написаного. Це принципово нове завдання, поставлене перед суспільством розвитком цивілізації, зумовлює формування власне лінгвістичного предмета. Опис загальних законів побудови, породження мовлення і є предметом лінгвістики [2, 22].

Отже, дескриптивний підхід, поняття системності, структурності, прагнення доводити аналіз до елементарних одиниць, експліцитний вибір процедур - ці риси характеризують праці із сучасної лінгвістики.

Нині відомо, що прихильники такої концепції мови мали своїх попередників. Їх мав і визнаний сучасними дескриптивістами своїм попередником індійський граматик Паніні, який у середині IV ст. до н.е. кодифікував мову вед у чітких формулюваннях, створивши формальний, повний і чіткий опис, позбавлений усяких спекулятивних чи містичних міркувань. Однак, за словами Бенвеніста, варто віддати належне і тим попередникам, що не були граматиками і фундаментальні праці яких, що зазвичай були анонімними і недооціненими, є такими важливими для нас кожного моменту нашого життя, що ми перестаємо їх помічати: йшлося про творців наших сучасних алфавітів. Те, що алфавіт міг бути винайдений, і те, що невеликою кількістю графічних значків змогли записувати все, що вимовляється, - вже одне це доводить розчленовану структуру мови. Латинський, вірменський алфавіти - дивовижні приклади нотації, яку можна назвати фонематичною. Алфавітне письмо принципово відрізняється від письма китайського, що є морфематичним, або від силабічного клинопису. Ті, хто складав алфавіти для запису звуків своєї мови, були стихійними фонематистами та інстинктивно усвідомлювали, що все різноманіття звуків, які вимовляються, зводиться до досить обмеженої кількості розпізнавальних одиниць, і має бути репрезентоване такою самою кількістю одиниць графічних. Сучасні лінгвісти діють так само, коли їм доводиться записувати мови, які існують тільки в усній традиції. У цих алфавітах ми маємо найдавніші моделі аналізу: графічні одиниці алфавіту і їх комбінації у велику кількість специфічних угруповань дають найближче до дійсності уявлення про структуру мовних форм, яку вони відтворюють.

Мовна форма - не єдине, що підлягає аналізу: треба паралельно розглядати і функцію мови.

З викладеного зрозуміло, чому ми стикаємося з різними лінгвістичними традиціями. Розходження традицій у лінгвістиці визначається насамперед формою писемної мови. Якщо в алфавіті (під цим поняттям у широкому значенні слова розуміємо будь-який перелік знаків, наприклад таких, що застосовуються в єгипетській чи китайській ієрогліфіці) писемної мови багато знаків, то форма лінгвістичного опису має бути однією, якщо їх мало - іншою. Предмет лінгвістики, як показує історія мовознавства, в різних культурних ареалах формується на базі певних теоретичних припущень. Вони залежать від характеру зв'язку усної і писемної мови.

Мова відтворює дійсність. Згідно з Бенвеністом, це потрібно розуміти буквально: дійсність створюється заново за допомогою мови. Той, хто говорить, своєю мовою воскрешає події і пов'язаний з ними досвід. Той, хто слухає, сприймає спочатку мову, а потім відтворює події. Отже, ситуація, яка невід'ємна від застосування мови, є ситуацією обміну і діалогу і додає акту мовлення подвійної функції: мовець за допомогою акту мови заново уявляє дійсність, а для слухача він цю дійсність відтворює. Це й робить мову знаряддям комунікації між індивідами.

При цьому виникають серйозні проблеми, які Бенвеніст дає вирішувати філософам, зокрема з'ясувати адекватність свідомості й реальності. Лінгвіст, зі свого боку, вважає, що не може існувати мислення без мови і що пізнання світу зумовлене способом вираження пізнання. Мова відтворює світ, але при цьому підпорядковує його своїй організації. Вона є мовою і розумом у єдності, як розуміли це древні греки. Вона є такою тому, що мова - це зрозуміла мова, яка полягає в сукупності органічно впорядкованих частин і формальної класифікації предметів і процесів. Отже, зміст (чи, якщо завгодно, "думка"), який передається, розчленовується відповідно до мовної схеми. "Форма" думки визначається структурою мови. І мова в системі своїх категорій також виконує посередницьку функцію. Кожен мовець може виступати суб'єктом лише в протиставленні до іншого - партнера, що володіє тією самою мовою і має в своєму розпорядженні той самий набір форм, синтаксис висловлювання, спосіб організації змісту [2, 37].

Саме в мові та через мову індивід і суспільство взаємно детермінують одне одного. Суспільство можливе тільки завдяки мові, і індивід можливий тільки завдяки їй. Пробудження свідомості в дитини завжди збігається з оволодінням мовою, яка поступово і вводить її у суспільство як індивіда.

Виникнення Нomo sapiens з розряду тварин могло полегшуватися будовою його тіла чи його нервовою організацією, але ця поява зобов'язана насамперед здатності до символічної репрезентації, що є загальним джерелом мислення, мови й суспільства.

Здатність до символізації лежить в основі розумових функцій. Мислення - це не що інше, як здатність створювати уявлення про ці речі і оперувати цими уявленнями. Воно за своєю природою символічне. Символічне перетворення елементів дійсності або досвіду в поняття - процес, через який здійснюється логізуюча здатність розуму. Думка не просто відтворює світ, а категоризує дійсність. І в цій організуючій функції вона так тісно поєднується з мовою, що виникає бажання ототожнювати мислення й мову з цього погляду [2, 29-30].

Здатність людини до символізації досягає свого найвищого вираження в мові, яка є символічною за перевагою; всі інші системи комунікації (графічні, жестові, візуальні та ін.) похідні від мови і передбачають її існування. Але мова - це особлива символічна система, організована в двох планах. З одного боку, вона є фізичне явище: виникає за допомогою голосового апарату і вимагає слухового апарату для сприйняття. У цьому матеріальному вигляді вона піддається спостереженню, опису і реєстрації. З іншого боку, мова - нематеріальна структура. Така її двостороння сутність. Тому мовний символ має посередницький характер. Він організовує думку і реалізується в специфічній формі, робить внутрішній досвід однієї особи доступним іншій в зрозумілому і репрезентативному вираженні, а не за допомогою такого сигналу, яким є простий модульований крик; він реалізується у певній мові, властивій окремому суспільству, а не в спільному для всього біологічного виду голосовому вияві [2, 30].

Мова є моделлю структури відносин у буквальному і водночас найширшому розумінні. Вона, підкреслює Бенвеніст, встановлює відношення слів і понять у потоці мови і відтак, відтворюючи об'єкти і ситуації, породжує знаки, відмінні від їх матеріальних референтів. Вона здійснює перенесення найменувань за аналогією, що ми називаємо метафорою, - могутній фактор збагачення понять. Вона поєднує судження в умовивід і стає знаряддям логічного мислення.

Існування системи символів розкриває одну з основних особливостей людського буття: немає природних, безпосередніх і прямих відносин ні між людиною й світом, ні між однією людиною й іншою. Потрібен посередник - той символічний апарат, що зробив можливим мислення й мову.

Наявність відношень людини з природою або людини з людиною за допомогою мови засвідчує існування суспільства. І це не випадковий історичний збіг, а необхідний зв'язок, тому що мова взагалі реалізується в якій-небудь окремій мові, у певній конкретній мовній структурі, невіддільній від конкретного суспільства. Не можна уявити собі мови й суспільства одного без одного. І те й інше є даним. Але водночас і те й інше пізнається людиною, тому що вона не має вродженого знання про них.

Розмаїття мов і культур, їх зміни засвідчують конвенціональну природу символізму, що додає їм форми. Зрештою, саме символ встановлює живий зв'язок між людиною, мовою й культурою.

За словами Бенвеніста, такою є в основних рисах перспектива, яку відкриває сучасний етап лінгвістичних досліджень. Заглиблюючись у природу мови, розкриваючи її зв'язок як з мисленням, так і з поведінкою людини й основами культури, ці дослідження мають проливати світло на глибинне функціонування свідомості в різноманітних розумових операціях. Суміжні науки ідуть за цими успіхами лінгвістики, у свою чергу, сприяючи їм, застосовуючи лінгвістичні методи, а почасти і лінгвістичну термінологію. Усе це дає змогу передбачати, що такі паралельні дослідження спричинюють появу нових дисциплін і спільно сприятимуть розвитку справжньої науки про культуру, що закладе фундамент теорії символічної діяльності людини. До того ж відомо, що формальні описи мов безпосередньо застосовують під час конструювання логічних машин, здатних здійснювати переклади, і, навпаки, - від теорії інформації можна чекати певної допомоги в з'ясуванні питання про те, як думка кодується в мові. У розвитку цих досліджень і методів, характерних для нашої епохи, ми вбачаємо результат символізації, яка постійно розвивається та стає все більш абстрактною і первісна, неодмінна основа якої лежить у символізмі мови. Зростаюча формалізація мислення, можливо, дає нам змогу дедалі глибше проникати в реальну дійсність. Але ми не могли б навіть уявити собі цих понять, якби структура мови не була їх початковою моделлю і немовби їх віддаленим передчуттям [2, 32].

Отже, залучення до нашого дослідження основних філософських напрямів теорії мови з одночасним вичленовуванням їх із суміжних наук (філології, етнографії, філософії) дає досить повне уявлення про передумови розвитку сучасної лінгвістики. Ці дві лінії в розвитку мовознавства (прагматична і філософська) завжди перепліталися. У сучасній науковій літературі досить добре простежено цю постійну взаємодію, що відіграла і продовжує відігравати важливу роль у становленні мовознавства як науки теоретичного і прикладного характеру.

Підбиваючи підсумки, зазначимо таке:

1) становлення лінгвістики як самостійної науки здійснювалося в процесі дистанціювання її від філології та в зміцненні зв'язків із семіотикою і семантикою, не маючи на меті їх повне поглинання, оскільки їх предметні галузі досить широкі й містять у собі те, що не може і не має цікавити лінгвістів. Однак за допомогою семантики в лінгвістику проникали деякі філософські ідеї, які робили її не філософією мови, а лінгвофілософією (прикладом є Вайсгербер та інші прихильники концепції семантичного поля). Тому для філософів, що працюють над філософськими проблемами лінгвістики, дуже важливим є все це враховувати, щоб фіксувати свою увагу на тих реальних проблемах, що пов'язані з їхньою компетенцією та є доступними для філософсько-методологічного аналізу.

2) історія лінгвістики ХІХ-ХХ ст. становить цілком певний інтерес для філософів, оскільки демонструє досить повчальні трансформації у сфері методологічного інструментарію, розуміння якого є найбільш доступним для філософів, в арсенал засобів яких входить проблематика методології наукового пізнання. Так, наприклад, від порівняльно-історичного вивчення різних мов одна частина лінгвістів зрештою перейшла до їх структурно-функціонального аналізу, а друга частина працює в руслі лінгвофілософії (побудови семантичних концепцій і моделей).



ЛІТЕРАТУРА

1. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. - М., 1973; Коллингвуд Р.Д. Идея истории. - М., 1980; Тойнби А.Дж. Постижение истории. - М., 1991; Himmelfarb G. The new history and the old: Critical essays and reappraisals. - Cambridge, Massachusetts; London, 1987.
2. Амирова Т.А., Ольховиков Б.А., Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики. - М., 1975.
3. Лейман И.И. Наука как социальный институт. - Ленинград, 1971; Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук. - М., 1972.
4. Степанов Ю.С. Методы и принципы современной лингвистики. - М., 1975.
5. Горский Д.П. Обобщение и познание. - М., 1985; Рузавин Г.И. Научная теория. Логико-методологический анализ. - М., 1978; Степин В.С. Теоретическое знание: Структура, историческая эволюция. - М., 2000.
6. Бенвенист Э. Общая лингвистика. - М., 1974.
7. Мейе А. Сравнительный метод в историческом языкознании. - М., 1954.

















<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio