НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44. - 14,9 др. арк.

__________________________________________________________________________

Бодак В.А. доцент Дрогобичського педагогічного університету


Інкультурація: діалог релігії та культури


Інкультурація християнства - це процес прилучення індивіда до релігійної культури, засвоєння ним картини світу, існуючих звичок, норм і патернів поведінки, властивих певній культурі, входження в наявне тіло культури нових ціннісно значущих змістів. Проблема інкультурації безпосередньо пов'язана з питаннями діалогу Церков, Церкви й культури, взаємовпливів релігії й культури. Сьогодні вона стає особливо актуальною в зв'язку з процесами секуляризації в сучасному суспільстві, які, на думку богословів, загрожують йому цілковитою бездуховністю.

Сьогодні ця тема особливо актуальна для нашої країни, де релігія й релігійна культура знову посідають своє місце в духовній культурі нації, в яку поступово проникають релігійні ідеали й цінності. Ці процеси тісно пов'язані з відродженням нації. Тому викликають інтерес механізми їх перебігу.

Потрібно визначити реальне місце християнства серед інших феноменів сучасної культури, з'ясувати історико-культурні причини, що ініціюють модернізацію цієї релігії, проаналізувати основні аргументи на користь можливості чи неможливості змін в її культово-догматичній сфері відповідно до реалій часу.

У вітчизняному релігієзнавстві тему інкультурації, міжконфесійних відносин в Україні, основні тенденції динаміки релігійної та культурної взаємодії висвітлюють А.М. Колодний, П.Л. Яроцький (вони звертають увагу на специфіку українського конфесійного контексту), Л.О. Филипович (проблему інкультурації розглядає як проблему діалогу культур у християнському світі), а також О.В. Недавня та інші дослідники.

Особливо активно проблема інкультурації обговорюється в католицизмі. В певному розумінні це є наслідком "католицького модернізму", який бере свій початок ще від Г.Шеля, Дж.Тірела, М.Блонделя, Е.Леруа [1]. Ідеї цих мислителів розвинули засновники "християнського соціалізму" Ф.Ламене, Ж.Бушез, Д.Тапереллі, Т.Лібераторе, Д. Тоньоло, К. фон Фогельзанг, фон Левенштайн.

Католицький модернізм засудили Папа Пій Х, його послідовники Пій XI (1922-1939) і Пій XII (1939-1958). Тільки за Папи Івана XXIII (1958-1963) ситуація змінилася. Він ввійшов в історію папства як церковний реформатор - відійшов від курсу свого попередника, був натхненником і главою прихильників церковної реформи, яка здобула перемогу на II Ватиканському Соборі.

II Ватиканський собор Католицької церкви проголосив ідею "agiornamento" ("осучаснення", "відновлення" Церкви), здійснив революційні літургійні і канонічні реформи, внаслідок яких у лоні Римо-католицької церкви відбувся різкий поворот до модернізації богослужіння, до посилення тенденцій екуменізму в сучасному ліберальному католицькому богослов'ї.

Собор висловився за розмаїтість літургійної типології відповідно до різних традицій і культур, а також за спрощення обрядів. Територіальні церковні влади одержали право ухвалювати рішення про застосування сучасних місцевих мов (із збереженням можливості служити месу і латиною). 7 грудня 1965 p. було прийнято Декларацію про релігійну свободу (вона визнала право вибору релігії кожною конкретною людиною). Такого сміливого кроку історія Церкви ще не знала. Саме на основі розширеного тлумачення свободи совісті уможливилась участь католицької Церкви в екуменічному русі.

Проте традиціоналістськи налаштоване католицьке духовенство на чолі з архієпископом М.Лефевром не схвалило модерністських реформ, які поривали з півторатисячолітньою традицією західного латинського богослужіння. Лефевр активно виступав за збереження традиційного вчення і богослужіння, за неприпустимість модернізму, літургійних реформ, зокрема перекладів богослужбових текстів з латини. Він охарактеризував Ватиканський собор і все, що він спричинив, як "церковний СНІД". На його думку, в разі допущення в літургійну практику різних канонів меси вже сама варіативність, анархічна можливість вибирати з усієї безлічі цих текстів "те, що більше подобається", руйнує побожне ставлення до богослужіння як до настанови Божої, адже неможливо глибоко змінювати "закон молитви", не реформуючи "закону віри" [2, 222, 231]. 1976 р. Папа Павло VI забороняє архієпископу Лефевру робити рукопокладення. Пізніше з'являється заборона й у священнослужінні, а 2 липня 1988 р. М.Лефевра відлучили від католицької церкви [3, 1].

Діяльність нинішнього Римського Понтифіка Івана Павла ІІ, безперечно, ввійде в історію Католицької Церкви завдяки своїй екуменічній спрямованості [4, 24]. Католицькі принципи екуменізму Папа розкрив у численних посланнях, виступах перед християнами всього світу, віроповчальних документах РКЦ. Але через 35 років після оголошення "Декрету про екуменізм" складається враження, що християнські церкви перебувають на шляху до єдності, далі від поставленої мети, ніж на початку екуменічного руху. Ейфорія перших років після ІІ Ватиканського Собору, коли здавалося, що вже зникли будь-які непорозуміння, котрі роз'єднують християн, закінчилася.

Останнє десятиріччя XX століття католики вважають періодом "реалізму" у визначенні перспектив єднання. У цей період Католицька Церква на практиці показала складність процесу єднання і, на думку видавця екуменічного щотижневика "Миротворець" бельгійського теолога Е.Лайна, усвідомила те, що відновлення єдності - дарунок Божий, котрий не залежить від людських зусиль.

З основних документів католицької Церкви випливає, що культура сучасного людства зазнає кризи. Ця криза пов'язується з кризою в релігії, занепадом віри, витісненням християнських моральних норм, настанням бездуховності в культурно-цивілізаційній сфері, зі зникненням трансцендентного розуміння людського існування, посиленням духу секуляризму й етичного релятивізму [5, 144].

Модернізований католицизм визнає небезпеку процесів секуляризації всіх сфер суспільного життя, яка охопила світ наприкінці минулого століття. Вихід із цього становища католики вбачають у зверненні до біблійних основ людського життя. Це означає, з одного боку, зміцнення віри серед мешканців тих регіонів, куди християнство прийшло багато століть тому. Аджорнаменто нібито має на меті знову прилучити до релігійних норм ці народи, християнізувати їх. З іншого боку - спрямувати вибір невіруючих у русло християнства. Найважливішу роль у розв'язанні цих головних завдань католицизм відводить "проповідуванню соціального вчення Церкви". За висловом Папи Римського, "не існує істинного розв'язання "соціального питання" поза Євангелієм".

Найбільш повно принципи аджорнаменто викладено в Пастирській конституції про Церкву в сучасному світі, частіше названої за першими словами "Gaudium et spes" ("Радість і надія"). І.Б. Ястребов вважає її вершиною "аджорнаменто" [6]. Її автори намагаються підбити підсумок у релігійно-етичних поняттях всі ті зміни, що відбулися як у суспільному, так і в особистому житті людей. Про Церкву, яка допомагає людям і бажає зробити свій внесок у соціальний прогрес, вони висловлюються так: "Католицька церква прагне подати ідеали й цілі, які… пропонує сучасній людині, як ідеали й цілі, що випливають з її практичного життя і відповідають її практичним інтересам". Вона "визнає все те позитивне, що є в сучасному соціальному динамізмі, особливо - еволюцію в напрямі єдності, процес здорової соціалізації" (Gaudium et spes. - § 42).

Яскравим прикладом модернізаційного процесу інкультурації "в дії" є діяльність РКЦ в Україні. Соціально активна католицька політика інкультурації, що успішно розвивається та послідовно модернізується на українських теренах, є досить привабливою для віруючих. Це засвідчує стійке зростання чисельності громад РКЦ та УГКЦ в країні протягом останнього п'ятиліття [7]. Як зазначає А.М. Колодний, "ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив... Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття" [8, 55-56].

Як слушно зауважив П.Яроцький, підсумовуючи наслідки модернізації католицького вчення в XX столітті, "інкультурована" церква завтрашнього дня - це синтез великих культур і філософій, пристосованих до Євангелія. Якщо такий проект буде реалізовано, то людство в XXI ст. може "зустрітися, по суті, з новою універсальною релігією" [9, 90].

Українська Греко-Католицька Церква спирається в своїх соціальних розробках на досвід та основні документи РКЦ. Але успішному розгортанню її суспільних програм заважає декілька проблем, які певною мірою утруднюють виконання УГКЦ суспільно-творчої місії. Перший аспект пов'язаний з необхідністю з'ясування місця УГКЦ між православною та католицькою церквою латинського обряду. Досі вважали, що греко-католики перебувають в особливій ситуації, на грані двох культур, а тому мають і особливе завдання щодо синтезу соціальних підходів Сходу й Заходу. Однак запозичення елементів іншої культури, без належної їх інкультурації та узгодження з життєвими силами власної культури, є певним еклектизмом.

Процеси, які відбуваються сьогодні в католицизмі, відображають, з одного боку, конфлікт між релігією й культурою, з другого боку - спробу пошуку компромісу, оптимального розв'язання питання про місце й роль релігії в сучасному світі. Тому треба докладніше спинитися на культурологічному аспекті інкультурації.

Трансформації в католицизмі мають серйозну аргументацію богословів і, на їхню думку, спрощують практику інкультурації християнства в сучасному світі. Постійно доводиться, що для успіху своєї місії християнство має використовувати місцеву культуру, щоб бути зрозумілим людям певного часу й місця. II Ватиканський Собор вирізнив два моменти, на основі яких Церква приділяє таку велику увагу культурі різних народів і цивілізацій. По-перше, культура "безпосередньо випливає з розумної та суспільної природи людини" (№ 59, § 2). Тому слід "приділити особливу увагу тому неповторному й необхідному вираженню особистості, яким є культура. По-друге, проповідь Євангелія в культурному контексті певного хронотопу культури забезпечує його розуміння відповідно до стандартів сприйняття даної культури.

"Бог, виявляючи Себе Своєму народові, втілившись у Сині, говорив згідно з культурою, властивою для епохи", - так обґрунтовує Собор необхідність враховувати особливості місцевих культур. Папа Іван Павло II підкреслює, що Церква, намагаючись пристосуватися до будь-якої форми людського суспільства і "освоїти все, що є цінного в звичаях і різних формах життя народів" (№ 13, § 2), повинна знати й цінувати різні культури, з розумінням використовувати їх, щоб нести народам Благу Звістку.

Проблема діалогу й взаєморозуміння історично неоднорідних культур існувала завжди. Однак труднощі в трансляції ідей Євангелія виникають тоді, коли не тільки картина світу і традиції даної культури відмінні від християнських, але й цінності культури протилежні євангельському ідеалу. В такому разі процес інкультурації може бути дуже не простим, оскільки прийняття християнства такою культурою чи суб'єктом її означатиме насамперед відмову від традицій, картини світу, віри, цінностей, що існували раніше.

Досить складна ситуація склалася навіть на тих територіях, де християнство є традиційною, історично сформованою релігією. Зокрема, в Енцикліці "Віра і розум" зазначається: "Наше покоління зіштовхується з проблемами, які доводилося вирішувати церкві в перші століття її існування" (Гл. VI, 72). Але католицька церква не полишає надії знайти ту мову, якою вона зможе бути почута сучасною культурою.

Іншу позицію з цього питання обстоюють православні теологи. Тема християнської культури визначила одну з трьох частин доповіді Митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила "Благовестіє й культура" на Всесвітній місіонерській конференції (Сальвадор, Бразилія, 1996). У главі "Культура як носителька Христового благовістя" мова йде про надзвичайно важливу роль культури в збереженні віри. Митрополит Кирило порушує питання принципово: "Не інкультурація християнства, а християнізація культури - от у чому полягає мета християнської місії стосовно культури" [10, 32].

Криза технократичного суспільства - це, насамперед, криза сакральних смислів буття. Проте християнство й нині має величезний потенціал. Як твердить митрополит Кирило, "християнська культура виявилася сильнішою всіх зусиль, спрямованих на знищення релігії. І в цьому - наша відповідь на теорію і практику інкультурації… Я переконаний, що Церкві не слід сліпо ганятися за новими віяннями в культурі, підлаштовуючись під них, однак вона не повинна й огульно відкидати їх, лишаючи сучасні форми культури на поталу язичництву" [10, 37].

Унікальним робить християнське вчення особистість Христа. Що ж до закладених у християнстві світоглядних ідей, то, оскільки вони значною мірою відображають універсальний розвиток людського духу, то основні їх положення в тому чи іншому вигляді трапляються в багатьох давніх релігійно-філософських системах Сходу. Папа Іван Павло II дуже поважливо ставиться до духовного досвіду інших культур, зокрема індійської. Він вважає, що індійська думка енергійно набирає досвіду, який, звільняючи людину від обмежень часу й простору, має абсолютну цінність (Енцикліка "Віра і розум"). Інакше кажучи, в даному випадку духовні й інтелектуальні елементи індійської культури "інкультуруються" в християнську культуру, а християнське Євангеліє "інкультурується" в індійську культуру. Папа, як засвідчує Енцикліка, готовий до такого радикального експерименту. Однак, як зазначає П.Л. Яроцький, невідомо, чи готова до цього вся католицька Церква і чи сприйме цей елемент інкультурації індійська культура [11, 213].

"Теологія культури" є основою католицького розуміння екуменізму, тобто політики зближення всіх релігій під егідою ватиканського престолу. Практично це виражається в надзвичайно високій останніми роками дипломатичній активності Ватикану, зокрема в нехристиянських країнах, де посланці Святого Престолу беруть участь у місцевих обрядах і церемоніях, віддаючи почесті святиням, шанованим у цих релігіях. Приклад - візит Папи Івана Павла ІІ до Індії, де йому на обличчі зображували містичне відкриття "третього ока" і де він проголосив індуїста Махатму Ганді вчителем церкви. Вищенаведені факти не мають прецеденту в історії християнства [13].

Найчастіше діалог культур починається з діалогу ідей, в тому числі релігійних. Потрібно зрозуміти, чи відбуваються в процесі інкультурації зміни в релігійній ідеї, в її осмисленні людьми. Мовні, семантичні й семіотичні вузькокультурні значення не можна адекватно перекласти, але й ідеї в процесі комунікації представників різних культур змінюються, осмислюючись і порівнюючись з культурними настановами їхніх носіїв.

Спроби інкультурації християнства в різні культури не завжди були однаково успішними. Але те, що християнське вчення поширилося у світі, доводить, що процес інкультурації має власні закони. Наприклад, коли християнське Євангеліє проповідували грекам, воно зіштовхнулося з культурою, яка була не просто іншою, але й глибоко протилежною тій, котра породила Євангеліє історично, тобто семітській культурі. Історики сперечаються про те, якою мірою елліністична культура проникла в іудаїзм часів Ісуса Христа. Вчені розходяться в думках, чи була ця інкультурація успішною, згідно з Євангелієм, чи "твердою є еллінізація", як вважав Гарнак. Але з погляду католицької традиції, те, що відбулося в епоху патристики, було саме успішною інкультурацією, оскільки чистоту Євангелія не було втрачено.

В інкультурації Церква має надзвичайно важливе значення. Вона покликана стежити за тим, щоб нові культурні форми без перекручувань втілювали основні екзистенційні істини, сповіщаючи світу Євангеліє. Богослов'я вбачає своє завдання в забезпеченні Церкви фундаментальними орієнтирами, що дозволяють їй у кожному конкретному випадку виносити судження про те, які культурні форми правильно втілюють Євангеліє, а які, власне кажучи, є вираженням "іншого євангелія". Церква намагається застосовувати богословські, а не етичні критерії оцінювання інкультурації, оскільки останні часто збігаються з культурними.

Папа Іван Павло II підкреслював також особливу важливість літургії в азіатському контексті. Літургію Східних Церков здебільшого було успішно інкультуровано протягом певного часу в процесі взаємодії з культурою, яка її оточувала. Тому Церкви, засновані останнім часом, діють, щоб літургія стала насущним джерелом духовності для їхніх вірних завдяки мудрому й ефективному використанню елементів, запозичених з локальної культури. Але літургічна інкультурація потребує значно більшого, ніж просто концентрації на традиційних культурних цінностях, символах і обрядах. "Треба також зважати на ті зміни в самосвідомості й у поведінці, викликані появою культур секуляризму й консумізму, що впливають на зміст культу й молитви в азіатському менталітеті. Для автентичної інкультурації слід пам'ятати про специфічні нестатки бідних, емігрантів, біженців, молоді й жінок" [13].

Однак саму можливість інкультурації не можна вважати лише проблемою правильності чи неправильності організації процесу впровадження ідеї в культуру. Для цього сама ідея повинна мати незаперечну цінність, універсальну для людей різних культур. У християнстві унікальною є роль любові. У Новому Заповіті основною заповіддю Ісус назвав любов до Бога, далі - любов до ближнього, і навіть до своїх ворогів. Однак для сучасної людини, яка за допомогою інтелекту осягає "об'єктивну реальність", самої проповіді любові вже недостатньо. За дві тисячи років світ істотно змінився, зокрема значно зріс культурний, інтелектуальний потенціал людства.

Зустріч Церкви й світу супроводжується труднощами всередині суспільства, яке часом відкидає віру. Церкві доводиться обирати шлях, який би відповідав науковому, педагогічному й технічному прогресу, а також суспільно-політичним устремлінням і змінам морального й релігійного характеру. У цьому - сутність завдання, яке нова культура ставить нині перед релігією. Як казав Поль Пупар, "йдеться вже не лише про те, щоб учитися новій мові, пристосовуватися до нових категорій, але й про те, щоб прийняти ті значні зміни, які відбулися з маленькими іудеями Старого Завіту, що загубилися у величезному Вавилоні. Загубилися, тому що в них тепер немає орієнтирів. Чи, точніше, вони зберегли їх, але інші більше не визнають їх, а отже не визнають їхньої віри" [15, 37].

Як показує практика, інкультурація християнства - це входження в культуру ціннісних смислів, виявлення прихованої реальності, багато в чому не залежної від цілеспрямованих зусиль окремих особистостей чи еліт. Цей процес має самоорганізовуючі характеристики. Важливим є те, до яких цінностей прихильна сама культура. У поглядах на інкультурацію точки зору основних християнських конфесій розбіжні.

Інкультурація в католицькому варіанті - це внесення Євангельських істин у культуру мовою цієї культури, врахування культурної ситуації як у християнських країнах, так і в інших культурних традиціях, пошук нових форм євангелізації аж до зміни літургії, відповідно до вимог конкретної культури. Для протестантів форма є такою неважливою, що практично втрачає свій сакральний зміст, хоча, безперечно, впливає на нього.

Православні теологи стоять на принципово інших позиціях. Вони вважають, що ситуація, яка сьогодні склалася у світі, є підсумком історичної культури, сформованої Просвітництвом і розвинутої епохою Нового часу. Нинішня культура в цілому й євангельська культура, за великим підсумком, антагоністичні. Такого "офіційного" антагонізму культури й релігії не спостерігалося в історії аж до ХХ ст. Тому успішна інкультурація в домінуючу сучасну культуру, визначальною частиною якої воно вже не є, потребує, щоб Євангеліє було відділене від неї й запропоноване як альтернатива.

На думку православної Церкви, відомої своїм консерватизмом у культово-догматичній сфері, інкультурація відбувається успішно тільки тоді й там, де й коли має відбутися. Сприйме культура Євангельську звістку чи ні, залежить не так від зусиль місіонерів і форми подання ідеї, як від того, наскільки реально культура має потребу в цій істині. Як вважають православні богослови, реальна потреба будь-якої культури в християнській релігії є такою високою, що культура має піднестися до Євангелія, чому всіляко сприяє Церква, а не релігія має шукати способів проникнення євангельської звістки в розуми й серця сучасної людини, підлаштовуючись під те, що їй зрозуміло й звично. У цьому полягає суть ідеї "християнізації культури", яку православ'я протиставляє католицькому аджорнаменто. Дуже схожі погляди висловлюють також консервативно налаштовані католики.

Однак, так чи інакше, будь-якій культурі потрібно не привнесення нової емпірії, а привнесення нових смислів. Тільки це може зробити можливою "християнізацію культури", втім, як і успішну інкультурацію.



ЛІТЕРАТУРА

1. Энциклика папы Пия Х "Об учении модернистов" // Странник. - 1908. - № 2.
2. Архиепископ Марсель Лефевр и католицизм XX века // Regnum Aeternum. - Париж, 1996. - Т. I.
3. Безбородко Ф. Исповедник древней культуры // НГ-религии. - 1998. - № 6.
4. Окружне послання про екуменічний обов'язок. - Ut unum sint.
5. Weiler R. Einfuhrung in die katolische Soziallehre: Ein systematischer Abris. - Graz, 1991.
6. Ястребов И.Б. Социальная философия католицизма в XX веке. - К., 1988.
7. Церкви і релігійні організації України у 2002 році. Довідник. - К., 2003.
8. Колодний А.М. Проблеми і перспективи християнства XXI століття // Християнство: контекст світової історії і культури. Науковий збірник конференції. - К., 2000.
9. Яроцький П.Л. Етноконфесійна толерантність - морально-етичний дискурс третього тисячоліття // Християнство і мораль. - Тернопіль, 2002.
10. Кирилл, митрополит. Благовестие и культура // Православная миссия сегодня. - М., 1996.
11. Яроцкий П. Дискурс аджорнаменто: від сотеріологічного ексклюзиву до інкультурації // Віра і розум - двоє крил людського духу. Збірник Матеріалів каукового колоквіуму. - К., 2001.
12. http://www.nevskiy.orthodoxy.ru/center/sprav/katolicism.html.
13. Папа Иоанн Павел II. "Ecclesia in Asia". - 1999. - № 22. - 6.11.
14. Поль Пупар. Церковь и культура. Заметки о пастырстве разума. - Милан; Москва, 1993.

























<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio