НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Петрук Н.К. кандидат філософських наук, доцент Хмельницького національного університету

ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК СУСПІЛЬНИЙ ФЕНОМЕН: ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ



Серед факторів, які визначають соціальне життя і розвиток культури, важливе місце посідає соціальна організація. Це - колективний суб'єкт, що реалізує цілі й завдання людської діяльності, втілює зв'язки взаємодії і взаємозалежності, характеризується певною цілісністю своїх рис і властивостей. Функціонування таких суб'єктів є неодмінною передумовою і засобом розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому.

На тлі глобальних завдань, що стоять сьогодні перед людством, особливої ваги набуває питання про роль соціальної організації в суспільному розвитку, про її значення в продукуванні ефективних форм життєдіяльності людини, в творенні життєво необхідного комунікативного простору співробітництва і порозуміння. Без врахування рівня розвитку організації в суспільстві неможливо мати повну картину історичного та культурного буття.

Від розуміння феномена соціальної організації залежать пізнання нових реалій буття, багатоваріантності реалізації сутнісних сил людської суб'єктивності. Проблеми соціальної організації розробляють відомі вчені - Д.М. Гвішіані, А.І. Пригожин, С.С. Фролов, Е.А. Смирнов, В.П. Казміренко та ін.

Поняття "організація" охоплює широке коло явищ, феноменів і процесів. Проте поки що не існує загальної теорії організації, визнаної усіма. Одну з причин цього дослідники убачають у надто обмеженому наборі єдиних ознак, рис, притаманних різним за своєю природою організаціям - технічним, біологічним, соціальним [1].

У сучасній західній філософії соціальною організацією вважають комплекс взаємопов'язаних елементів, до яких, як правило, належать цілі чи завдання, а також певна система заходів для реалізації цілей; інтеграція окремих робіт у відповідних підрозділах; мотивація, взаємодія, поведінка, погляди членів організації, які почасти визначаються заходами, спрямованими на реалізацію цілей і завдань організації, а почасти мають особистісний, випадковий характер; процеси прийняття рішень, комунікація, обмін інформацією, які мають вирішальне значення для забезпечення виконання цілей організації [2].

У сучасній філософії та соціології переважає думка, що організація виступає як певний соціальний медіум, від структури та функціонування якого залежать і діяльність, і особистісні характеристики її членів, що саме суспільство висуває перед нею певні цілі і створює систему заходів, які регулюють її функціонування у процесі досягнення цих цілей. Водночас організація набирає відносної самостійності і стабільності як щодо суспільства, так і щодо індивідів, котрі до неї входять. Вона має порівняно стійку соціальну структуру, а також специфічний механізм взаємодії елементів, який під час використання одних і тих самих факторів може мати зовсім різні результати.

У філософській та соціологічній літературі поширена також точка зору, за якою соціальна організація як спосіб взаємодії, поєднання частин і цілого виникає тоді, коли частини починають працювати на ціле [3]. Зокрема, Я.Зеленевський під організацією розуміє внутрішню упорядкованість, узгодженість, взаємодію більш-менш диференційованих і автономних частин цілого, зумовлену його будовою і при цьому наголошує, що сутність організації - у взаємному сприянні частин успіху цілого [3, 36]. Визнаючи правомірність такого тлумачення соціальної організації, все ж зауважимо, що її не можна будувати лише однобічно, без орієнтації цілого на потреби її учасників.

Одну з найбільш повних і послідовних сучасних концепцій соціальної організації сформулював А.І. Пригожин. Він характеризує організацію як один із базових типів людських спільностей, як своєрідне мікросуспільство, в якому відображаються майже всі характеристики суспільного життя. Під нею розуміється об'єднання людей, які разом реалізують деяку програму або мету і діють згідно з певними процедурами і правилами [5]. Соціальна організація, на його думку, виникає тоді, коли досягнення будь-яких спільних цілей здійснюється через досягнення індивідуальних цілей або коли досягнення індивідуальних цілей здійснюється через висування і досягнення загальних цілей. За такого підходу організація виступає як середовище обміну між цілим і його елементами. В ній для цього утворюються "точки інтеграції", в яких сходяться інтереси індивідів і завдання організації [1].

Тлумачення організації як цільової спільності може бути доповнене розумінням її як соціально-психологічного феномена. Зокрема, В.П. Казміренко характеризує її як вид соціально-психологічної спільності і спосіб соціально-психологічної діяльності [6]. Поєднання соціологічного і соціально-психологічного підходів дає змогу уникнути розгляду організації у вузькому розумінні - лише як соціальної системи і розширити рамки аналізу її як соціального суб'єкта діяльності та спілкування і варіанту комунікативної спільності.

Суттєвою рисою соціальної організації є також діяльність, спрямована на забезпечення умов для узгоджених дій, кооперації і інтеграції індивідів у групі. Організація (передусім такий її тип, як неформальна) є важливим способом об'єднання зусиль окремих індивідів у ході їхньої спільної діяльності та комунікативної взаємодії. Тому аналіз сутності соціальної організації, на нашу думку, потребує використання вихідних положень теорії комунікації, а також переосмислення і перегляду деяких уявлень, що стосуються перспектив діяльнісного підходу.

Комунікативна філософія дає змогу визначити нові підходи до людської діяльності, зосереджуючи в собі як методологічні засади аналізу суспільства, так і головні імперативи гуманізації сучасного життя, гармонізації основ соціального буття, переоцінювання людських цінностей. Вона має на меті також визначити універсальні умови можливого взаєморозуміння, обґрунтувати людську солідарність через рівноправність і відповідальність усіх членів комунікативної спільноти людства, проаналізувати зміст етичних норм та цінностей у взаємозв'язку з соціальним світом людини, з'ясувати нові підходи до людської діяльності. Цілком правомірним є прагнення застосувати головні ідеї комунікативної теорії не лише в аналізі сфери практичного розуму, етики, а й у дослідженні інших вимірів людського буття, зокрема способів організації соціального життя або тих чи інших форм соціальної інтеграції. Згідно з комунікативною теорією, по-новому постає проблема значущості міжособистісних зв'язків і міжособистісних комунікацій у контексті формування простору соціальної взаємодії. Висновки комунікативної філософії безпосередньо застосовні до спроб визначення умов співіснування різних людей, груп, спільнот. Ця філософія доводить не лише можливість, а й історичну необхідність обґрунтування ідеалів людського співжиття.

На думку творців комунікативної філософії, комунікація є універсальною реальністю соціального існування та вираженням здатності суспільної людини до співіснування, котре є незаперечною умовою життя. Кожний комунікативний акт людини, наголошує К. О. Апель, a priori, ще до реального здійснення має своєю передумовою власне комунікативність [7, 205, 208]. Комунікація неможлива без існування людської спільноти. Лише в межах спільноти, в межах мовленнєво-комунікативної взаємодії можна досягнути порозуміння, згоди і виробити морально-практичні норми.

Принципи ідеальної комунікативної спільноти реалізуються в межах реальної комунікативної спільноти людства, особливо коли йдеться про можливості життя людини в суспільстві, про реальність людських контактів і взаємодій, про збереження норм співтовариства, прав та гідності людини. Ідеальну комунікативну спільноту можна мислити водночас як теоретичний зразок і передумову для реальних життєвих утворень, у тому числі і для різних міжособистісних спільнот і об'єднань, засадничими принципами яких є взаєморозуміння, згода, спільне обговорення норм та цінностей. Як бачимо, комунікація задає не лише зміст реальної комунікації, а й багато в чому визначає зміст основних форм організації суспільного життя.

Цікавий підхід до аналізу суспільства розробив Ю.Габермас у сформульованій ним теорії комунікативної дії [8], запропонувавши теоретичну модель суспільства, що вписується в парадигму комунікативної філософії. Услід за М.Вебером він формулює фундаментальну для соціальної теорії проблему виникнення соціального порядку як проблему узгодження планів діяльності соціальних суб'єктів.

Розмірковуючи над питанням, як уможливлюється соціальний лад, коли індивіди діють згідно з власними цілями та інтересами і водночас створюють стійкі форми суспільної інтеграції, Ю.Габермас наголошує на значенні комунікативної дії. За допомогою теорії комунікативної дії він намагається обґрунтувати теорію раціоналізації суспільства. Комунікативна дія в нього виступає важливим засобом координації різних видів діяльності і взаємозв'язку людей у рамках соціального цілого.

Ю.Габермас переконаний, що теорія комунікативної дії є досить новаторською і прогресивною з огляду на потребу зміни теоретичних меж дослідження і відходу від усталених (переважно марксистських) стереотипів аналізу суспільства. Він намагається глибше розробити нормативні засади критичної теорії суспільства. У передньому слові до перевидання своєї праці "Структурні перетворення у сфері відкритості" філософ пише, що "теорія комунікативної дії має вивільнити потенціал здорового глузду, вже закладений у самій повсякденній комунікативній практиці. Цим вирівнюється шлях передусім для реконструктивно розроблюваної соціальної науки, яка по всій ширині увиразнює процеси раціоналізації культури та суспільства й виявляє їх першоджерела також на порозі новітніх суспільств..." [9, 28].

Комунікативна дія зосереджує в собі можливість координації соціальних планів, дій і, зрештою, суспільної інтеграції. На думку Ю.Габермаса, соціально-інтеграційна енергія комунікативної дії виявляється передусім у тих окремих життєвих формах і життєвих світах, котрі пов'язані із конкретними традиціями та царинами інтересів [9, 30]. Можна гадати, що солідаризуюча енергія цих життєвих контекстів може переноситися і на тло організаційних процесів у суспільстві.

Загалом комунікативна дія - це такий тип інтеракції (соціальної взаємодії), учасники якої регулюють свої дії в процесі мовлення шляхом обопільного висування, критики й прийняття домагань значущості сказаного ними на істинність чи правильність. Шляхом досягнення в цьому інтерактивному процесі соціального консенсусу й соціальної інтеграції та засобом обґрунтування норм і цінностей стає дискурс - модель розумного й вільного від будь-якого примусу мовлення. Якщо в межах комунікативної дії наївно, некритично припускаються значення та сенси з метою обміну інформацією, а також конче потрібним для дій досвідом, то в дискурсі головною темою стають проблематичні претензії на значення і жодного обміну інформацією не відбувається. Саме в дискурсі, наголошує Ю.Габермас, ми намагаємося за допомогою обґрунтувань знову відновити згоду, що стає проблематичною в комунікативній дії. У цьому сенсі може йтися про (дискурсивне) взаємопорозуміння [10, 39]. Дискурс виступає практикою комунікативних взаємин для досягнення певної спільності і водночас формою здобуття соціального консенсусу.

Дискурс створює однакові (симетричні) умови вибору й здійснення мовленнєво-комунікативних дій всіх учасників і відтак виключає будь-який примус, а отже, постає як "необмежена пануванням комунікація". Усвідомлюючи його значення, К. О. Апель наголошує, що дискурс "становить філософськи та політично останню інстанцію, якою і завдяки якій мають санкціонуватись спільна відповідальність людей за свою діяльність та наслідки діяльності, за свої теорії та свої нормативні домагання значущості" [11, 400]. Крім того, у фундаментальній вимозі дискурсивної етики, вимозі дискурсивно організованої відповідальності людства за свої колективні дії міститься постулат гуманізації стосунків між людьми. Як зазначає А.М. Єрмоленко, принципи етики відповідальності (комунікативної етики) орієнтовані на збереження буття як такого, а також таких конвенцій та інституцій людської культурної традиції, котрі сумірні з ідеальним масштабом дискурсивної етики і є важливим етапом у прогресивному здійсненні гуманних зусиль людського буття [12, 163].

Дискурс не виходить з вимог категоричності мислення та мови, нормативності вчинків, однозначності дій - він є результатом дій і учинків, зорієнтованих на порозуміння. У дискурсі одна людина мусить ставитися до іншої як до суб'єкта. Очевидно, що норми ідеального дискурсу задають спрямованість реальних міжособистісних стосунків. У суспільному житті місцем дискурсу стають різні неформальні об'єднання, гуртки, салони, клуби.

Можна стверджувати також, що ідеальний дискурс - це теоретична модель реального спілкування між людьми (хоча, звісно, реальна комунікація відрізняється від моделі чистої комунікації та дискурсу). Комунікативні процеси наділені великою інтегративною і соціотворчою силою, яка продукує соціальну організацію і різні вияви соціальної солідарності. Разом з тим втілення у соціальному житті принципу дискурсу створює умови для утвердження цінності особистості, для самовизначення людини в просторі соціальних і організаційних порядків, передусім порядків людського співробітництва.

Отже, висновки комунікативної філософії стосуються значного комплексу проблем, пов'язаних з вибором та обґрунтуванням умов суспільного життя, з можливостями співіснування людей, здійснення їх діяльності в рамках спільноти чи організації. Власне, сама соціальна організація може характеризуватись як реальна спільнота і конкретна життєва форма, підвалинами якої є певний спосіб діяльності та форми комунікації, певний життєвий світ, система етичних норм та цінностей, що складаються в процесі комунікації.

Врахування можливостей комунікації і переваг "комунікативного розуму" є вагомою підставою для спроб відійти від розуміння однозначності детермінації людського життя й історичного процесу. Можна стверджувати, що перспективи суспільного життя так чи інакше пов'язані з великими можливостями, закладеними в людській комунікації. В різнобічності комунікації люди прагнуть віднайти принципи і цінності такого порядку, який ґрунтується на взаєморозумінні та консенсусі вільних індивідів. У комунікації виявляється потужна сила соціальної інтеграції, в ній сконцентровано значний потенціал суспільного співіснування.

Спосіб консенсуально-дискурсивного розв'язання проблем і конфліктів, що його пропонує комунікативна філософія, а також ідеальна комунікативна спільнота як теоретична модель реальних міжлюдських відносин виступають важливою умовою ефективного функціонування певного типу соціальної організації в суспільстві. У свою чергу, організація, згідно з власною специфікою, може надавати умови для реалізації принципу дискурсивного розв'язання проблем, що постають перед людьми.

Великі можливості і перспективи дискурсу треба враховувати, виходячи із складності сучасної духовної ситуації, в якій перебуває людство. Ця ситуація, як відомо, визначається домінуванням технократичного мислення над моральністю, бюрократичних структур над індивідуальністю. Людина в таких умовах перетворюється на "ресурс", на "гвинтик", на "матеріал". Технократизм ігнорує не лише людину, а й її культурні особливості. Людські взаємовідносини в сучасному світі стають непрозорими, анонімними, незбагненними, що, власне, становить небезпеку для самої особистості. Комунікативна філософія висуває як нагальну і дуже важливу в сучасному світі проблему обґрунтування моральних норм не лише практичною філософією, а й суспільством у цілому. Надзвичайно актуальними стають також вимоги універсалістської етики відповідальності.

Суб'єктом і творцем колективної відповідальності має бути спільнота у вигляді різноманітних зібрань, конференцій, з'їздів. Зусилля її членів спрямовуються на ідею дискурсу, орієнтованого на взаєморозуміння, в якому було б виражено інтереси всіх можливих учасників комунікації. Водночас вимога універсалістської моралі й демократичної співвідповідальності в глобальному масштабі доповнюється ідеєю повернення і збереження власних національних традицій і успадкованих життєвих форм, в яких уособлено неповторне буття людини.

Створення нової етики відповідальності означає, що людина повинна позбутися вузьких рамок цілераціональної діяльності і спрямовувати свої сили на забезпечення можливості співжиття і виживання в кризових ситуаціях сучасного світу. Умови співбуття в сучасному світі потребують вироблення в людині низки властивостей, які б самі спрямовували її до співпраці і співжиття. Досить актуальними в цьому сенсі є слова Ю.Габермаса: "Ми мусимо вчитись розуміти, що в ім'я морального універсалізму не можна виключати іншого, хто залишається чужим для інших, зраджує саму ідею універсалізму. Тільки надавши радикальну свободу розвитку індивідуальних життєвих дій і окремих життєвих форм, можна обстояти універсалізм однакової поваги до кожного і солідарності зі всіма, хто має людське обличчя" [13, 25].

Отже, аналізуючи ті чи інші форми соціального буття, неможливо не враховувати продуктивну силу комунікації, яка змінює реальні життєві відносини і сприяє встановленню нових стосунків між людьми і примушує зважати на позицію, думку, права кожного індивіда. Зберігає своє значення також орієнтація на осмислення світу в усій його різноманітності й широті, багатстві соціальних зв'язків і комунікативних процесів. Все це засвідчує, що в комунікації сконцентровано потужну енергію суспільного співіснування та розвитку людини. В різнобічності комунікації люди прагнуть віднайти принципи нового соціального устрою. Цілком природно, що при цьому на перший план висуваються такі загальнозначущі, гуманістичні мотиви, інтереси, цінності, які є наслідком власне комунікації. Нарешті, за умов комунікативності формується культура з відповідними її змісту організаційними формами чи організаційною практикою. Таким чином, з можливостями комунікації пов'язані перспективи розвитку як людини, так і суспільства в цілому.

Комунікативна парадигма в сучасній філософії, безперечно, має велике значення для вивчення різних форм соціальної інтеграції, однією з яких є неформальна організація. Вона має своєю передумовою можливість залучення раціональних, а також моральних вимірів у процес визначення змісту тих чи інших форм соціального життя. Завдяки цій парадигмі з'явилась можливість по-новому осмислити специфічну природу людського об'єднання, вирізнити якісно своєрідні форми людської солідарності, зрозуміти складність і багатогранність самого феномена людини. Парадигма комунікативної філософії перешкоджає однозначності зведення людської природи і суспільства в цілому лише до єдиного виміру - діяльнісного - і дає змогу уникати однобічної інтерпретації людини як інструмента здійснення своєї активності.

Разом з тим є очевидним, що парадигма комунікативної філософії, як і будь-яка інша філософсько-методологічна парадигма, не в змозі вичерпати весь зміст філософських проблем, що стосуються сутності організації як суспільного феномена. Визнання засад комунікативної філософії як універсальних і єдиних у поясненні різних виявів суспільного життя, частиною якого є організація, виглядатиме дещо неповним і навіть обмеженим.

На перший погляд, зазначена парадигма є цілком протилежною поширеному в марксистській філософії діяльнісному підходу. Водночас ці дві різних парадигми можуть взаємодоповнювати одна одну, створюючи в кінцевому підсумку цілісний образ соціальної реальності. Власне, це стає вже зрозумілим, коли справа стосується визначення місця та призначення людини в соціальному бутті. Не підлягає сумніву те, що людина завжди є істотою діяльною і намагається активно творити, змінювати форми і структури соціального світу, реалізуючи при цьому власні цілі та смисли. Водночас людина - це істота моральна, і як така вона намагається обґрунтувати можливості людського співжиття, утвердити зразки людської солідарності, встановити універсальні умови людського взаєморозуміння. Зрозуміло, що ці два виміри людини не виключають один одного, швидше, вони один одного передбачають.

Різка критика і звинувачення на адресу діяльнісного підходу була зумовлена помилковим ототожненням його з відповідними ідеями К.Маркса. Однак поняття діяльності ширше від поняття предметної, виробничої активності, яким оперували К.Маркс та його послідовники. Марксове розуміння діяльності було лише одним із виявів діяльнісного підходу, який дістав своєрідну інтерпретацію в німецькій класичній філософії другої половини XVIII - початку XIX ст.

У марксистській теорії застосування діяльнісного підходу як єдиного в аналізі багатьох психологічних і суспільних проблем часто завершувалось його абсолютизацією і невиправданою універсалізацією. Проти подібної абсолютизації категорії діяльності виступає, зокрема, Г.С. Батіщев. "Діяльність не є єдино можливим, універсальним способом буття людини, культури, соціальності, не є єдиним і всеохоплюючим способом взаємозв'язку людини і світу", - визнає він [14, 24-25].

Часто неправильно розуміли також філософський статус діяльності. Тому в сучасній філософії усвідомлюється необхідність чіткого окреслення меж методологічного використання цієї категорії, враховується і позитивний, і негативний досвід різного концептуального її використання [16, 56-65].

Зауважимо, що апологетика діяльнісного підходу часто змінюється тотальним скепсисом і негативним ставленням до діяльності як до філософського принципу інтерпретації людини. Насправді, як підкреслює В.О. Лекторський, діяльнісний підхід у сучасних умовах має не тільки сенс, але й цікаві перспективи. А це, у свою чергу, передбачає відмову від його вузької інтерпретації [15, 56-57]. Отже, використання традиційного діяльнісного підходу у філософії потребує переосмислення і перегляду низки пов'язаних з ним висновків.

Загалом діяльність постає як пояснювальний принцип дослідження людського буття, "людського світу". Використання його (звісно, без абсолютизації) дає підстави для нового бачення людини та світу. У суспільстві діяльність здійснюється як колективна, яка включає взаємну діяльність і взаємні дії. Діяльність може здійснюватись і здійснюється на двох рівнях. Це, передусім, діяльність, пов'язана з засвоєнням уже наявних в історичному розвитку соціокультурних способів змін і перетворення дійсності, зафіксована в певних установках, нормах і програмах, які задають деяку парадигму діяльності [15, 107-115]. Таке поняття застосовують для характеристики чітко фіксованих способів людської активності в різних сферах. Подібну діяльність характеризує заданість передумов її здійснення, орієнтується на визнані в даному середовищі звичаї, правила, традиції. Саме вона, на нашу думку, визначає спрямованість і зміст формальної організації як неодмінного атрибуту суспільного життя.

Інший тип являє собою діяльність, спрямована на розвиток і перетворення наявних форм культури і соціальності. Вона виражає творче, динамічне начало людського життя. Саме в діяльності на цьому рівні, на висоті її можливостей розкривається специфіка "феномена людини". Така діяльність не обмежується орієнтацією на наявні програми дій - вона передбачає здатність до удосконалення і розвитку їх. У ході її люди виступають не просто виконавцями заданої програми, поведінки, а творцями принципово нових програм активності. Саме в такій діяльності повною мірою відкриваються перспективи людської творчості і свободи, одним із наслідків чого є утвердження нових способів організації людського життя. У процесі діяльності людина створює ефективні соціокультурні механізми, які відповідають прагненням максимальної самореалізації людської сутності.

Характеризуючи соціальне буття людини, треба також враховувати конструктивні можливості спілкування. Як і діяльність, спілкування є однією з фундаментальних ознак суспільства, важливим аспектом людської життєдіяльності, умовою успішного її здійснення. Спілкування виступає також суттєвим фактором функціонування соціальних спільнот. У широкому розумінні слова спілкування являє собою складний і багатогранний процес взаємодії і взаємовпливу людей. Його можна розглядати не лише як акт усвідомленого, раціонально оформленого мовленнєвого обміну інформацією, але і як безпосередній емоційний контакт між людьми [15, 28]. Соціальна взаємодія, яка має своїм результатом спілкування між людьми, може бути різноманітною як за змістом, так і за формами виявлення. Тому спілкування включає і відносини людей між собою, і їх взаємодію, і комунікацію як процес передавання інформації й обміну нею, і міжособистісні чи функціонально-рольові стосунки тощо. Розуміючи спілкування як виявлення соціальних зв'язків між людьми і як механізм соціальної взаємодії, можна констатувати, що саме завдяки спілкуванню виникають різноманітні об'єднання, спільноти, групи, організації. У соціально-філософському розумінні спілкування є процесом розкриття і створення глибинної сутнісної спільності людини з іншими людьми, з соціальною групою, із суспільством загалом.

Таким чином, діяльність і спілкування - це наскрізні поняття для розгляду зв'язків соціальної організації і соціального середовища, для окреслення ролі організації у розвитку суспільства. Розуміючи природу людської діяльності, зміст і специфіку спілкування, можна пояснити феномен диференціації єдиної організаційної структури, можливість співіснування в рамках соціального цілого формальної і неформальної організації. Незаперечною умовою дослідження неформальної організації є також урахування висновків комунікативної філософії щодо значущості комунікації в створенні якісно нових і ефективних форм організації людського життя. Складні потоки комунікації пронизують людську діяльність, тому вона неминуче супроводжується комунікацією. У процесі діяльності відбувається обговорення різних проблем, учасники її вступають у діалогічні відносини, намагаються зрозуміти позицію інших, дивлячись на себе очима інших. Діяльність також передбачає спільну відповідальність людини за свої дії. Вимога спільної відповідальності викликана в цілому необхідністю досягнення взаєморозуміння. Завдяки тому, що діяльність потребує взаємодії учасників, комунікації, змінюється і саме розуміння її. Воно полягає у тому, що діяльність має супроводжуватись діалогічними відносинами між людьми, взаємодією різних позицій, думок, ціннісних і культурних орієнтацій.

Інтегративна сила комунікації і колективної діяльності породжує людську солідарність, виявом чого є різні міжособистісні об'єднання, неформальні спільноти, організації. Вони функціонують у суспільстві на противагу формалізованим і інституалізованим соціальним утворенням і є невід'ємною частиною громадянського суспільства. Неформальні організації виростають з надр приватної, особистісної сфери життя, яка ґрунтується на засадах міжособистісної взаємодії і комунікації, не підпорядковуючись силі офіційної суспільної регламентації. На думку Ю.Габермаса, різні товариства, освітні об'єднання, громадсько-політичні угруповання утворюють сітку вільних асоціацій і є обов'язковою ознакою цивілізованого суспільства. Вони, наголошує філософ, завжди конституювались через вільне, тобто особистісне, рішення членів-засновників, між собою практикували рівноправні форми спілкування, свободу дискусій тощо [9, 11]. Значною мірою завдяки усвідомленню значущості таких організаційних форм європейська людина набирала досвіду соціального співжиття і демократичного розвитку.



ЛІТЕРАТУРА

1. Пригожин А.И. Методы развития организаций. - М., 2003.
2. Гвишиани Д.М. Организация и управление. - М., 1972 (1996).
3. Зеленевский Я. Организация трудовых коллективов. - М.,1971.
4. Сетров М.И.Основы функциональной теории организации. - Л., 1972.
5. Пригожин А.И. Социология организаций. - М., 1980.
6. Казмиренко В.П. Социальная психология организаций. - К.,1993.
7. Apel K.-O. Transformation der Philosophie. Bd.1. Das Apriori der Kommunikationsgemeinschaft und Grundlagen der Ethik. - Frankfurt a.M., 1971.
8. Habermas J. Theorie des kommunikativen Handels. Bd.1,2. - Frankfurt a.M., 1981.
9. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости. - Львів, 2000.
10. Habermas J. Theorie des kommunikativen Handels. Bd.1.
11. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. - К., 1999.
12. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. - К., 1999.
13. Хабермас Ю. Демократия.Разум. Нравственность. - М.,1992.
14. Батищев Г.С. Неисчерпанные возможности и границы применимости категории деятельности // Деятельность: теории, методология, проблемы. - М., 1990.
15. Лекторский В.А. Деятельностный поход: смерть или возрождение?// Вопросы философии. - 2001. - № 2; Швырев В.С. О деятельностном подходе к истолкованию "феномена человека" // Вопросы философии. - 2001. - № 2.
16. Парыгин Б.Д. Анатомия общения. - СПб, 1999.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio