НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Пашков А.С. аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ПОГЛЯДІВ ГЕГЕЛЯ


Світове гегелезнавство вивчило майже всі аспекти багатогранної філософської спадщини мислителя. Але дослідження його філософсько-правового вчення все ще мають переважно фрагментарний характер. І досі бракує узагальнюючих і комплексних праць з гегелівської філософії права взагалі, окремих її теорій зокрема. У політико-правовому гегелезнавстві можна виокремити два основних напрями визначення політичного сенсу та характеру праць Гегеля. Його вчення називають то ліберальним, то тоталітарним, то таким, що визнає права й свободу особистості, законність і правопорядок, чи, навпаки, філософськи виправдовує свавілля та насилля. Та слід визначити, що й звинувачувачі Гегеля у тоталітаризмі, в обґрунтуванні ним ідеології примусу та насилля (Я.Гомес, К.Поппер, В.Таймер, Е.Топич, І.Фетчер, С.Хук, та ін.), і прихильники його "реабілітації" від подібних звинувачень (Е.Вейль, В.Майхофер, З.Польчинський, І.Риттерю та ін.) оцінюють однобічно гегелівське вчення - у системі координат сучасної ліберально-демократичної концепції держави.

У дореволюційній Росії гегелівську філософію права досліджувала ціла плеяда відомих філософів та правознавців: І.Ільїн, П.Новгородцев, П.Редкін, Б.Чичерін, Г.Шершеневич та ін. У Київському університеті Святого Володимира її досить плідно вивчали Б.Кістяківський, В.Неволін, М.Піляшкевич, які продуктивно витлумачували її в дусі ліберально-демократичної традиції.

За радянських часів філософсько-правове вчення Гегеля зазнавало нищівної марксистської критики. Проте А.Гулига, Д.Керимов, В.Нерсесянц, А.Піонтковський, В.Шинкарук звертали увагу на його раціональні конструктивні моменти.

Шлях мислителя до створення власної філософії зовсім не був єдиною лінією сходження до абсолютного знання у формі завершеної системи. Закінчивши Тюбінгенську богословську семінарію, Гегель спочатку не мав ніякого наміру стати філософом. Його приваблювала релігійна і політична публіцистика. Проте починаючи з 1801 р. він вступив на шлях університетського викладання. Невдала кар'єра в Йєнському університеті на короткий час знову розбудили його прагнення до публіцистики. Але після нетривалого редагування газети в Бамберзі він відновив викладання своєї філософії спочатку як ректор гімназії у Нюрнбергу, а згодом - як професор Гейдельберзького і, пізніше, Берлінського університетів.

Ці віхи життєвого шляху не є лише фактами зовнішньої біографії Гегеля. Досвід осмислення різних життєвих настанов сприяв корегування ним власних поглядів на філософію, релігію, мистецтво й політику.

Історики філософії вирізняють у творчості Гегеля кілька істотних світоглядних переворотів, які змушували його переглядати основоположення своєї філософії. Тому сукупність його надбань з'являється здебільшого у серії вдалих і невдалих спроб виразити у формі філософської системи закономірності історичної динаміки життя. Думка Гегеля дістає відбиток не в "каррарському мармурі", як гадав молодий Маркс, а на папері, що часто несе сліди непевності й незавершеності філософських експериментів і титанічної переробки фактичного матеріалу.

Значний вплив на становлення та формування філософських і політико-правових поглядів молодого Гегеля мало навчання на теологічному відділенні Тюбінгенського університету (1788-1793 рр.) разом із Шеллінгом та Гьольдерліном. Тут він ознайомився з історією та літературою античного світу, з поглядами класиків античної філософії на політику і право, на проблеми держави, право та моральність. Сприйнявши ці ідеї, він модифікував їх стосовно нової соціально-історичної та політичної епохи. Зокрема, він поглибив та розвинув ідеї Платона та Аристотеля про державу як індивідуальну цілісність та моральну спільність людей [1, 8]. Еллінізм був для нього духовною основою, що постала перед ним в ідеальному світлі шіллерівського зображення. Твори давньогрецьких поетів і філософів лишили помітний слід у творчості Гегеля, а в грецькій державі він шанував ідеал естетичного та морального стану суспільства. На думку Віндельбанда, натхненного прихильника і учня знайшли в його особі Французька революція і кантівська філософія, що обіцяли покінчити з інертним станом політичного і наукового життя [2, 311].

Закінчивши університет та захистивши магістерську дисертацію про церковну історію Вюртемберга, Гегель відмовляється від духовної кар'єри та працює домашнім вчителем у Берні (1793-1796 рр.), Франкфурті-на-Майні (1797-1800 рр.). Тут він продовжує працювати над розпочатим ще у Тюбінгені своїм першим твором, який лишився незавершеним і був опублікований після смерті Гегеля під назвою "Народна релігія та християнство" [3]. Позиція автора в названому творі критична і щодо християнської релігії, і щодо тодішньої німецької феодальної державності.

Народна релігія, за Гегелем, - це язичницькі вірування античного суспільства, демократичний лад якого був для молодого філософа взірцем державності. Вона є породженням та основою свободи, в умовах якої людина відчуває себе частиною цілого. Про християнство так сказати не можна, тому що його догми звернуті не до народу, а до особи. Християнство - релігія, яка втратила свободу, - ґрунтується не на гармонії особи та колективу, а на авторитеті й традиції.

Призначення народної релігії Гегель убачає в тому, що, розвиваючись разом з державним устроєм, вона має охороняти загальність і цілісність свобідного й морального життя народу і спрямована на особу, вільну від морально-релігійної автономії окремих осіб.

Як зазначає В.Нерсесянц, молодий Гегель вже в цей період визнає права і свободу не в їх атомістично-індивідуальному трактуванні, не як волю одного громадянина держави, а як цілісну волю цілого народу, що охоплює волю окремих індивідів. Воля як моральне ціле, що зумовлює водночас і волю складових компонентів цієї цілісності (у тому числі й окремої особи), - такий сенс цієї ідеї прагне використовувати молодий Гегель у спробі примирення ідеалізованої античної моральності і сучасної волі, здобутої в ході Французької революції [1, 9].

Чимало істотних аспектів майбутньої гегелівської філософії права було закладено в перших творах: "Конституція Германії" (1798-1802), "Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його відношення до науки про позитивне право" (1802-1803) [4, 276-367].

Так, у "Конституції Германії" Гегель дає визначення поняття держави як сукупності людей, що об'єднуються в організацію з метою створення спільного захисту своєї власності та державної влади. Така здатність захищатися (насамперед - від зовнішнього ворога) та влада держави мають бути реальні, а не фіктивні й ілюзорні. Постійні поразки у війнах з іншими європейськими державами (у той час - із Францією), втрата нових земель засвідчують, за оцінкою Гегеля, що Германська імперія не відповідає вимогам, які випливають з поняття держави.

Резюмуючи свої думки щодо даної проблеми, Гегель зазначає, що ми розрізняємо в державі, з одного боку, те, що потрібно державній владі, отже, має перебувати в її прямому віданні, з іншого - те, що потрібно народові, що організоване в суспільство. Останнє є випадковим та необов'язковим для державної влади. Щасливим Гегель вважає той народ, якому держава надає значну свободу в діяльності в питаннях загального характеру, що не мають першорядного значення для держави в цілому. У цьому разі держава, що спирається на вільний дух свого народу, є безмежно сильною й могутньою.

Рукопис "Перша програма системи німецького ідеалізму" (1796 р.) містить думки про необхідність подолання держави, установлення вічного миру, створення можливості для рівного розвитку всіх індивідів та ін. "Я висвітлю, - писав Гегель, - що не існує ідеї держави, тому що держава є щось механічне, так само як не може бути ідеї машини. Ідею становить тільки те, що має своїм предметом волю. Отже, ми повинні вийти і за межі держави. Тому що будь-яка держава не може не розглядати людей як механічні шестірні, а саме цього робити не можна... Одночасно я викладу принципи історії людства і викрию до кінця всі ці жалюгідні утвори рук людських - державу, конституцію, уряд, законодавство" [4].

Гегелівські погляди на державу у світлі тези про подолання держави можуть здаватися розривом з попередніми думками. Однак зміна в позиції Гегеля постає не такою разючою, якщо, крім зовнішнього словесного формулювання відношення до держави (негативне - у розглянутій праці, позитивне - у наступних творах), врахувати і концептуальний бік справи. Молодий Гегель негативно ставиться до держави, відкидаючи її саме тому, що вона не є втіленням і носієм ідеї (ідеї волі), і вважає, що взагалі не існує ідеї держави. Пізній Гегель (у "Філософії права" й інших працях) вихваляє, обожнює і філософськи виправдовує саме ідею держави, державу як ідею (а саме - як ідею волі). Цей момент становлення на тлі еволюції поглядів Гегеля на ті чи інші політико-правові інститути є суттєвим чинником і аспектом процесу формування гегелівської конструкції філософії держави і права в рамках завершеної філософської системи.

1799 р., під час свого перебування у Франкфурті, Гегель зробив першу спробу привести свої погляди в систему. В його паперах збереглися результати цієї спроби, які обіймали собою всі основні частини його філософії. "Система моральності" становить третю частину цієї системи - те, що згодом дістало назву філософії духу. Публіцистичні праці Гегеля дають можливість ознайомитися і з тими безпосередніми подіями його часу, що впливали на нього.

У "Системі моральності" тематика майбутньої філософії права розкривається в процесі філософського дослідження поняття моральності, що трактується як синтез її складових моментів (абстрактної особистості, сім'ї, моралі) [4, 276-367]. Як вважає П.Новгородцев, тут усі явища політики і моралі піднесено на невідому висоту, до вічної досконалості. Категоричний імператив Канта з царини належного перейшов до сфери сущого й абсолютного. Суб'єктивний ідеалізм став об'єктивним. З учня Канта Гегель зробився послідовником Шеллінга.

Філолофсько-правова проблематика знаходить своє місце в лекційному курсі "Йєнська реальна філософія" (1805-1806) [3, 285-385], який дає уявлення про гегелівську філософську систему, котра охоплює і філософію природи, і філософію духу. Гегель виходить зі свобідної волі й абстрактного права індивіда, що реалізуються у дійсності закону та держави. Уособлена державою загальна воля є субстанціональною щодо індивідуальних свобод. З цієї позиції Гегель критикує теорії договірного походження держави. Держава характеризується ним як "дух дійсності", "дійсність царства небесного" [3, 382]. "Народний дух" тотожний уряду (у широкому сенсі, тобто державі). "Народ поганий, - пише Гегель, - якщо поганий уряд, так само поганий, як і нерозумний" [3, 362].

Кажучи про ту жахливу силу, якої набрала держава, що виникла внаслідок Французької революції, Гегель підкреслює необхідність і справедливість такої тиранії і страшного панування. Але йшлося про конституювання і збереження держави як дійсного індивіда й абсолютного духу. Не розрізняючи поки об'єктивного і абсолютного духу, Гегель тут визначає державу як дух абсолютний. При цьому він солідарний з М.Макіавеллі, який вважає, що в конституюванні держави вбивство, підступництво, нелюдськість тощо не мають значення зла: суверенітет держави можна здобути лише шляхом знищення протиборчих претензій на нього.

Політико-правові проблеми висвітлюються в розділі "Філософії духу" під рубриками: "Суб'єктивний дух" (проблема волі), "Дійсний дух" (питання договору, злочину і покарання, закону), "Конституція" (становий лад суспільства, уряд, держава і церква). Досліджується також "моральність" (соціальні й політико-правові питання, розглядувані у "Феноменології духу"). К.Маркс назвав цей твір "істинним джерелом та таїною гегелівської філософії" [5, 624].

Наукове завдання свого часу Гегель убачає в розкритті істини як наукової системи, в тому, щоб зрозуміти і виразити істинне не тільки як субстанцію, але й як суб'єкт. Але цю тотожність суб'єкта й об'єкта як істинний зміст науки треба осягати не завдяки "інтелектуальній інтуїції", а в понятті, оскільки тільки в ньому "істина володіє стихією свого існування" [6].

Правовий стан виникає як стан відчуження, який є наслідком розпаду моральності і роздробленості всезагального на атоми: в такому разі абсолютна кількість індивідів як осіб однакова. Принцип правового стану, зазначає Гегель, відповідає індивідуалізму стоїцизму. Правова особа протистоїть усім. Але справжнє життя окремих частин - лише в цілому. Дух і є сила цілого. Він уособлений в уряді (в широкому значенні), тобто в державі як уособленні цілості моральнісної субстанції. Громадськість може організуватися в систему особистої незалежності і власності, особистого і речового права і незалежним чином домагатися здійснення своїх одиничних цілей. Але ці права особи і правила суспільного життя дійсні лише в уряді та державі. Іншими словами, достеменно дійсною є держава, а не суспільство і особистість.

Засобом подолання можливої ізоляції і відчуження суспільства та індивідів від держави як цілого, гадає Гегель, є війна. "Для того, щоб останні не вкоренилися і не зміцнилися в цьому ізолюванні, завдяки чому ціле могло б розпастися і дух би випарувався, уряд повинен час від часу внутрішньо приголомшувати їх за допомогою воєн, порушувати цим і розбудовувати лад, що налагодився, і право незалежності; а індивідам, які, заглиблюючись у це, відриваються від цілого і неухильно прагнуть до недоторканного для-себе-буття і особистої безпеки, дати відчути у вказаній роботі, покладеній на них, їх пан - смерть" [7, 241-242]. Тут війна вже не є стільки зовнішньою, скільки внутрішньою політикою.

Висновок "Феноменології духу" полягає в тому, що дух досяг свого поняття; дальшим його розгортанням є, власне, філософська наука в її гегелівському розумінні. Отже, значення цієї праці у її відношенні до системи гегелівської філософії - в обґрунтуванні поняття як специфічного інструмента гегелівського філософського аналізу. Але сама "Феноменологія духу", на відміну від "Філософії права", не містить у собі поняття "право". Кінцевим її досягненням є поняття взагалі, дух, що досяг поняття. Цей дух як поняття в своєму розгортанні в науку в одному зі своїх виявлень з'явиться, за гегелівським вченням, як поняття права. Але у сфері об'єктивного духу (у філософії права) Гегель вже не буде особливо обґрунтовувати науково-філософський ранг поняття права, оскільки він це зробив щодо поняття взагалі у "Феноменології духу".

У "Феноменології духу" немає понятійного розгляду предмету, є лише шлях свідомості, що розвивається в напрямі поняття, тоді як у науковій системі філософії (починаючи з "Логіки" і включаючи "Філософію права") йдеться саме про рух поняття. Як зазначає Нерсесянц, це означає, що понятійний розгляд політико-правової проблематики на рівні філософії права має вищий сенс (власне науковий, філософський), ніж у площині феноменології духу [1, 27].

У Нюрнбергу Гегель завершує "Науку логіки"(1812-1816). Згідно з початковим його задумом, "Феноменологія духу" відкривала систему його філософії, а "Наука логіки" її продовжувала. Але з часом мислитель змінив свою думку, і "Наука логіки" вийшла як окремий твір. У остаточно сформованій системі Гегеля феноменології відведено значно скромніше місце, ніж передбачалося спочатку; це - не пропедевтика всієї системи, а лише один із розділів її третьої частини - "Філософії духу" [7, 254].

Істотне значення для формування гегелівської концепції філософії права мали сформульовані у "Феноменології духу" положення про роль і місце поняття в методології філософії, а також і їх дальший розвиток у "Науці логіки", де дано обґрунтування діалектики як універсального абсолютного методу пізнання, розкривається логіка спекулятивного підходу у вигляді діалектичного осягнення протилежностей у їх єдності, висвітлюється процес діалектичного руху поняття, його іманентного розвитку, сходження від абстрактного до конкретного та ін. [8]. Ці методологічні підходи лежать в основі гегелівської розробки поняття права в рамках філософії права як складової частини філософської системи та особливої філософської дисципліни.

"Наука логіки", реалізовуючи виведення "духу", розробляє абсолютний метод пізнання, розкриває діалектичний рух, "іманентний розвиток поняття" [9, 4]. На цьому шляху філософія, за Гегелем, з'являється як об'єктивна, доказова наука. В "Науці логіки" резюмовано не тільки переконання Гегеля-філософа, але й Гегеля-дослідника соціально-політичної, правової, етичної й історичної проблематики. Розробляючи свою концепцію логіки і діалектики, філософ виходить із того, що одна і та сама діалектична методологія значуща для всіх сфер інобуття і буття духу, в тому числі, звісно, і для сфери суспільства, держави, права, політики, людського життя, всесвітньої історії. Логічне зображення, підкреслює Гегель, є "загальним способом розкриття, в якому всі особливі способи зняті і загорнуті" [10, 297]. Абсолютність діалектичного методу Гегель убачає в тому, що жоден об'єкт, в тому числі і державно-правова сфера та тематика, не може вчинити цьому методу опір.

Значне коло проблем суспільного, державного, політико-правового характеру висвітлено в інших творах Гегеля: у "Філософській пропедевтиці" (1808-1811), "Звітах станових зборів королівства Вюртемберг" (1817). Тематично вони передують тому, що в більш стислому вигляді викладено у відповідних розділах "Філософії права".

У майже завершеному вигляді основні ідеї і положення гегелівського філософського вчення про державу і право містяться у "Філософії духу" - третій частині "Енциклопедії філософських наук" (1817). Тут розділ про "Об'єктивний дух" (право, мораль, моральність) розташований між розділами про суб'єктивний і абсолютний дух і фактично являє собою стислий енциклопедичний варіант філософсько-правової концепції.

Різні лекційні варіанти філософії права збереглися у записах студентів, коли Гегель як професор Гейдельберзького університету в 1817-1818 рр. прочитав курс лекцій під назвою "Природне право і наука про державу", а з переходом 1818 р. до Берлінського університету впродовж низки років і до кінця свого життя читав курс лекцій під різними назвами: "Засади природного права і науки про державу", "Природне і державне право чи філософія права". Як "посібник до лекцій з філософії права" Гегель характеризує і саму "Філософію права" - підсумок його багаторічних досліджень.

Розвинуті Гегелем поняття свободи і права відповідають саме тогочасному буржуазному ладу: обґрунтуванню такої відповідності (логічної й історичної) присвячений, по суті, здійснений ним філософський аналіз значення, результатів і перспектив всесвітньо-історичного прогресу свободи.

Буржуазна дійсність, про яку йшлося у "Філософії права" і в усій гегелівській політичній філософії, істотно відрізнялося від тогочасної напівфеодальної німецької, в тому числі прусської, дійсності (в звичайному, не в гегелівському, вживанні цього слова). Однак ці дві різні "дійсності" критично не протиставляються одна одній. І це не можна пояснити простим пристосовуванням філософа до прусських порядків, прямим відходом від тієї критики Пруссії, яка містилася в "Конституції Германії". Передусім потрібно мати на увазі, що в ході реформ Штейна і Гарденберга (початок XIX в.) змінилася і сама Пруссія, яка стала на шлях буржуазних перетворень.

Проте, перебільшуючи значення цих перетворень, Гегель ніяк не ідеалізував прусські порядки, які існували, і не копіював їх у своєму філософсько-правовому вченні. Він доводив необхідність подальшого прогресу країни на шляху буржуазних реформ.

У берлінський період творчість Гегеля сягає свого зеніту. На початку жовтня 1820 р. виходить з друку "Філософія права". Інші його лекції у Берлінському університеті (з філософії історії, історії філософії, історії релігії та естетиці) не було видано як окремі праці. Це зробили його учні (Е.Ганс, М.Гото, Ф.Мархейнеке та ін.). Найбільший інтерес серед цих творів, з точки зору проблем держави і права, становить "Філософія історії", яка показує всесвітньо-історичний прогрес у свідомості свободи.

Останньою прижиттєвою публікацією Гегеля була стаття "Англійський білль про реформу 1831 р.". Вона спрямована проти проекту реформи, яка, на думку філософа, потребує значного розширення виборчого права. Після такої радикальної реформи народ стане самостійною політичною силою. Гегель висловлює побоювання, що за умов слабкості монархічної влади незадоволена підсумками виборів в парламент опозиція може спиратися на народ, дуже широко залучений біллем про реформу в активне політичне життя. А це "призвело б не до реформи, а до революції".

Філософія права Гегеля приваблювала і приваблює увагу науковців філософів, правознавців, політиків. Розглядаючи її крізь призму історичного розвитку людства, треба зазначити, що час доводить актуальність гегелівських ідей та концепцій. Окремих наукових досліджень потребують співвідношення у Гегеля езотерики та екзотерики філософсько-правових поглядів Гегеля, тих, які він поділяв і які за даних обставин міг і вважав можливим висловлювати; подальша доля його ідей, які, безперечно, мали своє відлуння як у марксизмі, так і в націонал-соціалізмі; можливість застосування певних продуктивних філософсько-правових ідей у розбудові громадянського суспільства.



ЛІТЕРАТУРА

1.Нерсесянц В.С. Философия права Гегеля. - М., 1998.
2. Виндельбанд В. От Канта до Ницше. - М., 1998.
3. Гегель. Работы разных лет. - 1970. - Т. 1.
4. Гегель. Работы разных лет. - 1971. - Т. 2.
5. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних призведений. - М., 1959.
6. Гегель. Феноменология духа. - М., 1959.
7. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. - М., 2001.
8. Малинин В.А. Диалектика Гегеля и антигегельянство. - М., 1983.
9. Гегель. Сочинения. - М., 1937. - Т. V.
10. Гегель. Сочинения. - М., 1939. - Т. VI.
11. Мотрошилова Н.В. Путь Гегеля к "Науке логики". - М.,1984





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio