НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Науменко О.М. здобувач Одеської національної академії харчових технологій

ЕТИЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЯК ФАКТОР ГУМАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА



Функціонування суспільства як системи соціальної взаємодії людей, зумовленої потребою задоволення їхніх потреб, ґрунтується на соціальному механізмі, що складається із сукупності правових і моральних норм, звичаїв і традицій, цінностей і символів, поєднуваних поняттям "культура".

Одним із основних критеріїв культури і цивілізації є перехід від індивідуального й групового регулювання суспільної життєдіяльності до спеціально створеного державного апарату, який має владні повноваження примушувати громадян дотримуватися певних норм соціальної взаємодії, формувати засоби масового ідеологічного впливу на людей, що сприяють їхній внутрішній переконаності в справедливості цих норм і потребі в них.

Для його функціонування ключове значення має субкультура державного апарату - менталітет, правова, політична, моральна свідомість державних службовців.

Затверджена Указом Президента України від 9 листопада 2000 р. програма підготовки державних службовців визначає три основні вимоги до ділових і особистих рис працівників держапарату: вони, по-перше, мають бути здатними впроваджувати цінності демократичної, правової, соціальної держави і цивільного суспільства, неухильно обстоювати права і свободи людини й громадянина; по-друге, володіти професійними вміннями й навичками, заснованими на сучасних спеціальних знаннях, аналітичних здібностях і майстерності застосовувати засоби і методи управлінської науки; по-третє, мати стратегічне мислення і особистісні якості, потрібні для прийняття й успішної реалізації управлінських рішень [1, 2]. Однак адміністративна реформа поки що не дала очікуваних результатів ні в Україні, ні в Росії. Як зазначив відомий фахівець із теорії держави і права А.В. Оболонський, "якість роботи держапарату знизилася, хаотичність, неефективність, а часто і контрпродуктивність його дій зросли" [2, 6]. На його думку, основними причинами цього є відхід кращих професійних кадрів у бізнес, послаблення контролю "зверху" за чиновниками, моральний вакуум, із властивими йому вседозволеністю, цинізмом, корупцією.

Те, що моральний аспект діяльності працівників держапарату відіграє значну роль у становленні правової, соціальної, демократичної держави в Україні, засвідчує й стаття 5 Закону, присвячена безпосередньо етиці поведінки державного службовця. Ця стаття зобов'язує сумлінно виконувати свої службові обов'язки, шанобливо ставитися до громадян, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби або негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Отже, актуалізується проблема "етизації" діяльності державних службовців [3, 320]. Цим питанням приділяє значну увагу й О.Ю. Оболенський в опублікованій 1999 р. монографії "Державна служба України: реалізація системних поглядів на організацію і функціонування", а також у збірнику статей під його редакцією "Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування" [4; 6].

Але тема етизації адміністративного управління загалом ще не стала предметом досліджень у галузі соціальної філософії, за винятком кількох кандидатських дисертацій, в яких проблема зачіпається лише побічно. Ще не стали предметом глибокого філософського осмислення проблеми відчуження особистості в бюрократичній системі й відчуження людини від державного управління, феномени бюрократичної свідомості та чимало інших питань, без розв'язання яких подальший розвиток демократії в країні і створення системи ефективного керування всіма галузями суспільства неможливі.

З огляду на актуальність і міру дослідження проблеми, відсутність філософських досліджень, присвячених субкультурі державних службовців, мету статті можна сформулювати як філолофсько-методологічний аналіз проблеми підвищення морального рівня держапарату в умовах реформування соціальних інститутів України.

Основними завданнями філософського осмислення обраної проблеми є: дослідження сутності, специфіки і регулятивної функції адміністративної субкультури як системи норм, звичаїв і традицій, що визначають ставлення державних службовців до виконання своєї соціальної ролі; виявлення напрямів і засобів "етизації" державної служби.

Згідно з теорією Макса Вебера соціальна дія має своєю основною ознакою наявність змісту, що припускається суб'єктивно [5, 90]. Отже, соціальна дія охоплює той бік людської діяльності, який визначається не примусом і навіть не зовнішніми нормативними морально-правовими засобами, а особистісною ціннісною орієнтацією, в основі якої покладені глибокі, стійкі морально-правові переконання індивіда. Концепція "соціальної дії", що застосовується як методологічна матриця, дає можливість глибше розкрити сутність і шляхи розв'язання основної суперечності бюрократичної системи, яка вимагає, з одного боку, стандартизації дій службовця відповідно до вимог законності, посадової субординації і документування кожного акту офіційної діяльності, а з іншого - має своєю передумовою не формальну, а справжню турботу про інтереси громадян і держави.

Оскільки передбачити в законах, інструкціях і розпорядженнях "зверху" всіх обставин і способів виконання чиновником своїх соціально-значущих функцій практично неможливо, то останньому надається певна свобода дії. Тому М.Вебер передбачав не тільки зміну права в напрямі досягнення законних основ для домовленостей, які свобідно укладаються між людьми, а й поступову, хоча б часткову заміну законодавчого закріплення міжособистісних відносин договірними і моральними [5, 83].

Однак немає жодної гарантії (крім збігу змісту соціальної дії, який розуміється службовцями суб'єктивно, і суспільних інтересів, рішення чиновника й очікувань громадян), що ця свобода не буде використана посадовою особою за її егоїстичним розсудом, щоб підпорядкувати собі інших, нерозмірно зі своїм унеском у загальну справу піднести свій статус або домогтися індивідуальних пільг, переваг тощо. А.І. Пригожин вважає цей різновид організаційної патології непереборним. "Найкращий спосіб опору їй - прозорість діяльності, уніфікація обліку і доступність його для огляду... А ще надійніший шлях - формування корпоративної культури, тобто об'єднання персоналу навколо загальнофірмових цілей" [7, 18]. Але не можна не помітити, що орієнтація соціальної дії на корпоративні цілі має, своєю чергою, два альтернативних наслідки: з одного боку, піднесення репутації державного органу, який уособлює чиновник, шляхом поліпшення якості управлінських послуг, наданих громадянам, а з іншого - обмеженість вузько-корпоративними інтересами, прагнення видати позірність бурхливої діяльності за справжнє прагнення сумлінно виконувати свою соціальну функцію.

А.П. Прохоров яскраво показує, до чого в умовах морального дефіциту пострадянської дійсності призводить "суспільний договір", на який М.Вебер покладався як на засіб гуманізації бюрократичної системи управління. Унаслідок цього у нас було досягнуто історичного компромісу (негласної домовленості) між системою управління і населенням, який полягав у створенні подоби дотримання цивільних обов'язків. "Система робить вигляд, що вона, як і раніше, виконує управлінські функції в повному обсязі.., а виконавці підігрують і роблять вигляд, що вони дотримуються всіх цих непомірних вимог.., хоча насправді велику частку своїх обов'язків вони вже ігнорують, виконують лише зовнішній ритуал" [8, 44]. При цьому "суспільний договір" досягається не шляхом легітимного його оформлення між державою і народом, а спонтанно, щогодини, в життєвій практиці взаємин між повноважними представниками держави (чиновниками) і громадянами, що потребують їхніх послуг щодо пом'якшення вимог законів, надання пільг, прискорення отримання ліцензій та ін.

Звісно, чиновники надають такі послуги за певну плату, іменовану "хабарем". Але, якщо в правовому розумінні це явище кваліфікується й карається як порушення закону, протиправна дія, то в моральному аспекті, припускаючи оцінювання цього явища через етичне поняття чесноти, не будь-який хабар варто розглядати лише як соціальну дисфункцію, тобто недосягнення суспільством мети, появу стійких збоїв у функціонуванні суспільного організму.

В умовах непомірного податкового пресу, завищення тарифів і мита на державні послуги чиновник перетворюється на посередника між державою й населенням, посередника, що перетворює нездійсненні державні закони й інструкції в здійсненні і прийнятні. Але ця функція державного службовця пов'язана з постійним ризиком, балансуванням на межі правопорушення, навіть злочину, і чиновник намагається знайти для своїх дій достатнє, як йому здається, моральне обґрунтування. Тим більше, що відмовлення від ризику порушувати закон справді найчастіше призводить до небажаних соціальних наслідків через недосконалість самого закону. Як зазначав М.Рубченко, "якщо за умов діючих заборонних ставок імпортного мита на чимало товарів митниця скрупульозно виконуватиме закон, імпорт одягу, наприклад, просто припиниться, що неминуче спричинить втрати в бюджеті, та й соціальні хвилювання" [9, 15].

Отже, якщо моральні норми визначати як механізм регулювання соціальної взаємодії і збереження суспільства як нормально функціонуючої системи, задоволення потреб людей, то не будь-який хабар треба оцінювати як абсолютно аморальне явище. У реальних умовах безкорисливі, але байдужі до суспільних нестатків люди, котрі нічого не вчиняють для вдосконалювання легальної системи ділових стосунків, є не менш дисфункційними й аморальними в своїй діяльності (бездіяльності), ніж хабарники, які на свій страх і ризик, хоча й не безкорисливо, розривають павутину бюрократизму, що обплутує заповзятливих, ініціативних людей. Процес етизації державно-управлінської діяльності надзвичайно складний і суперечливий, самими кампаніями проти корупції проблему вирішити неможливо. Потрібно, насамперед, усунути із законодавства і податкової тарифної політики будь-які перешкоди для чесної підприємницької діяльності, щоб державному службовцю не доводилося в інтересах безперешкодного функціонування суспільства на ходу "підправляти" закон і тарифи щодо різних видів діяльності своїх клієнтів, водночас "коректуючи" незаконними засобами оплату своєї праці.

Отже, розглядаючи юридичні, адміністративні, моральної аспекти питань, пов'язаних із моральним оцінюванням соціальної поведінки чиновників, варто враховувати об'єктивні фінансово-економічні й організаційні умови їхньої діяльності. При цьому треба брати до уваги також і міру функціональності чи дисфункціональності цього вчинку з погляду інтересів суспільства, навіть якщо його зроблено небезкорисливо і з порушенням закону або перевищенням своїх повноважень (звісно, це не має позбавляти посадову особу юридичної або адміністративної відповідальності). Але важливим з етичного та практичного погляду є й зважене оцінювання соціальних наслідків учинку порівняно з завданим матеріальним і моральним збитком суспільству і своїй організації. Не виключено, що цей збиток у певному конкретному випадку буде меншим, ніж користь для суспільства в цілому (якщо закони і правила не сприяють підвищенню ефективності суспільної праці в даній сфері життєдіяльності).

Звісно, такий підхід припустимий лише для морального оцінювання певного випадку в конкретній ситуації. На макрорівні бачимо кардинальний шлях до підвищення моральності державних службовців, який полягає в справедливому оцінюванні їхньої праці і докорінній зміні самої правової й адміністративної ситуації. "Нехай не окремий чиновник за хабар зробить умови існування фізичної або юридичної особи прийнятними, а закон пом'якшить свої непомірні вимоги (податкові, регістраційно-ліцензійні та ін.) до цих осіб. До такої простої і привабливої тези зводиться більшість вимог з удосконалювання законодавства і правозастосовної практики" [8, 52]. Солідаризуючись у цьому питанні з А.П. Прохоровим, підкреслимо, що лише за такої умови можна й потрібно висунути найвищі вимоги до морального вигляду державного службовця - якщо об'єктивні передумови правопорушень і аморальних учинків з його боку усуватимуться й усі відхилення від норми матимуть підстави тільки з огляду на суб'єктивні риси особистості чиновника.

Етизація діяльності держслужбовців має своєю передумовою не стандартизацію й не звичайне підпорядкування поведінки людини жорстким правилам, а глибоку гуманізацію стосунків із клієнтурою. Справжня етика ділових відносин означає не формальне дотримання моральних норм, а виявлення у повсякденній практиці справжньої інтелігентності, здатності до співпереживання й активного впливу на обставини, допомоги людям у межах своїх повноважень.

Етико-психологічний аспект діяльності державних службовців важко піддається виміру й оцінюванню, але являє собою той рівень суспільної свідомості, який накладає певний відбиток на функціонування і практичну повсякденну реалізацію організаційно-управлінських і правових норм мотивації поведінки службовців. Моральні стандарти соціальної дії мають глибокі корені в менталітеті і підсвідомості людей, будучи внутрішньопсихологічним механізмом регулювання їхніх взаємин і обов'язків, що виникають із розуміння статусів, які вони мають. Для співробітника державного апарату таким визначальним моральним фактором є, насамперед, ставлення до службового обов'язку - сукупності раціональних знань і емоційних переживань, пов'язаних із виконанням обов'язків, що накладаються посадою.



ЛІТЕРАТУРА

1. Комплексна програма підготовки державних службовців // Вісник державної служби. - 2000.
2. Оболонский А.В. Реформа российской государственной службы: концепция и стратегия // Общественные науки и современность. - 1998. - № 3.
3. Оболонский А.В. Государственная служба (комплексный подход). - М., 2000.
4. Оболенський О.Ю. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організації та функціонування. - Хмельницький, 1999.
5. Вебер М. Загальносоціологічний аналіз. Політика. - К., 1998.
6. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування. - Хмельницький, 1999.
7. Пригожин А.И. Организационные управленческие патологии // Общественные науки и современность. - 1998. - № 3.
8. Прохоров А.П. Русская модель управления: компромисс между системой и населением // Вопросы философии. - 2003. - № 2.
9. Рубченко М. Насмешка над бизнесом // Эксперт. - 2000. - № 3.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio