НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Коротіч Г.В. кандидат філософських наук, старший викладач Приазовського державного технічного університету, м. Маріуполь

І.О. ІЛЬЇН: ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ, ЯКЕ СПІВВАЄ




Видатний російський філософ І.О. Ільїн вважав сучасну епоху часом великої духовної смути [1, 52]. Людство відірвалося від свого духовного ґрунту; люди або духовно сліпі та живуть інстинктами, як тварини, або короткозорі та перебувають у полоні скороминущого й суєтного. Їхній світ, на думку мислителя, пронизаний протягом безбожності, який несе із собою духовну отруту - всі спокуси банального чуттєвого досвіду, безпристрасної "діалектики", технічної напівнауки, омертвілого серця, розбещеної уяви, деморалізованої волі, войовничої вульгарності, озлобленого владолюбства [2, 228].

Духовна криза, за І.Ільїним, виникла тому, що було втрачено релігійну цілісність людини. Нашому сучаснику все здається умовним, суб'єктивним та відносним, таким, що цілком залежить від особистого смаку, і немає нічого безперечно духовно вірного. Тому за межами повсякденного побуту, цілком слушно зазначає І.Ільїн, людина не бачить ані сенсу життя, ані його мети, та про них вона й не думає. Сучасні люди женуться за дрібними цілями, які формуються їхніми особистими потребами, пристрастями, здатними зруйнувати життя як окремої людини, так і суспільства в цілому.

На сьогодні творчість І.Ільїна є, на жаль, ще дуже мало дослідженою. Деякі з тих, хто писав про нього або друкував його твори, навіть помилилися, вказуючи дату його народження. Однак праці видатного філософа, політичного мислителя, громадського діяча, якого 1922 р. було вислано з Росії на сумнозвісному філософському пароплаві, не тільки не втратили своєї актуальності, а й потребують подальшого осмислення.

Окремі твори І.Ільїна почали доходити до радянського читача наприкінці 80-х років. Сучасні їх дослідники згадують передусім про вплив на нього ідей Гегеля та залічують його до представників неогегельянства. Далі, як правило, спиняються на політичних поглядах філософа, який писав про трагічну долю Росії у ХХ ст., аналізував сутність та причини революції 1917 р.; при цьому обов'язково згадують про те, що він був "твердим" монархістом [3, 264-267; 4, 375-383; 5, 194-196; 6, 60-61]. Значно менш дослідженими є інші теми творчого доробку І.Ільїна. М.О. Лосський зосереджує увагу здебільшого на полеміці цього мислителя з Л.Толстим щодо опору злу силою [7, 169-171; 8, 493-395]. Про це згадують також інші дослідники його творчості [4, 5]. Своє бачення філософських поглядів І.Ільїна пропонує І.М. Невлєва [9, 294-309]. Більш стислим, але значно змістовнішим є аналіз поглядів філософа, зроблений В.В. Зеньковським [10], який постійно наголошує на гегельянстві Ільїна, пише, що той "захопився" Гегелем та його "повторює", "йде покірно за ним", наче власних оригінальних думок у нього майже не було. Г.Г. Кириленко та Є.В. Шевцов, стисло характеризуючи погляди Ільїна, зазначають, що він підкреслював релігійний сенс філософії [5, 194-195]. На нашу думку, не можна погодитися з талановитим сучасним філософом С.С. Хоружим, який побачив у творах Ільїна схильність до "формального конструювання", до "холодної риторичності" та "педантизму" [6, 60-61].

Справді, на філософські погляди вченого вплинула німецька класична філософія, особливо філософія Гегеля, про яку він написав ґрунтовну працю. На неї посилаються й нині (наприклад, сучасний філософ В.Г. Пушкін у своїй книзі "Сутність метафізики"). Однак філософські роздуми І.Ільїна самі собою є такими живими, щирими, емоційно-відвертими та оригінальними.

Спробуємо дослідити ще недостатньо проаналізований творчий доробок І.Ільїна, зокрема тлумачення ним сутності філософії, її предмета, ролі в суспільстві, розуміння духовного досвіду та проблеми його істинності, особливостей кордоцентризму, притаманного поглядам цього вченого.

І.Ільїн підкреслював необхідність відродити та "розгорнути" філософію духовного досвіду. Він вважав, що саме цього настійливо потребує наш час - час "духовного занепаду та розкладу", "релятивізму та нігілізму" [1, 79]. Слід повернутися до зосередженого, чесного, неупередженого живого філософствування, відректися від марновірства, забобонів, безгрунтовності, абстрактного конструювання думки.

Духовне пробудження людини, слушно зауважує філософ, нерідко (можна сказати - дуже часто) починається з "глухої незадоволеності собою", насамперед власним духовним станом, а також зі специфічного почуття своєї "нещасності" [2, 302]. (Хоча спочатку людині здається, що вона незадоволена оточуючими, своїм життям, тобто взагалі "всім".) Навіть тоді, коли життєві обставини є важкими та аж ніяк не сприяють розвитку особистості, людина повинна навчитися переборювати ці обставини, роблячи їх духовно-плідними, критично ставитись до самої себе.

Духовна очевидність (тобто вміння побачити Бога очима душі) досягається заглибленням у себе. Але не в своє особисте, суто суб'єктивне життя, не в свої суб'єктивні мінливі настрої, не у таку рефлексію, яка лише пригнічує людину та розкладає її. Заглиблюватися слід у своє надособисте духовне надбання, пов'язане із внутрішнім духовним досвідом, який надихає на творчі вчинки [1, 85-86].

І.Ільїн підкреслював, що філософія має ґрунтуватися на самостійно здобутому, вистражданому духовному досвіді та на особисто випробуваній духовній очевидності. Він піддавав справедливій критиці "ясновидющих антропософів" (або теософів), які відмовилися від саме такого духовного досвіду та втратили свою духовну особистість у магічній "таємничій практиці", у "медитаціях" від того, що наказав робити "вчитель" [1, 22-23]. Такі "антропософи" (або теософи), вдаючись до цих "духовних практик", не проникають нікуди далі свого несвідомого.

Гадаємо, Ільїн цілком правильно вказує на ще одну загрозу для філософії - на абстрактний формалізм думки, яка "ніби висихає і заплутується у текстах власних мертвонароджених витонченостей" [1, 25]. Філософські роздуми мають бути науковими за своєю формою (йдеться, насамперед, про наявність методу, категоріального апарату і відсутність довільних побудов, уявних понять, недоведених, необґрунтованих висновків та ін.), але глибоко життєвими за своїм змістом.

Філософствування - це виявлення творчого життя душі, це душевно-духовне діяння. Під душею мислитель розуміє потік нетілесних переживань людини, її помислів, відчувань тощо. Духом, на його думку, називаються лише такі душевні стани, у яких людина живе своїми головними, шляхетними силами, прагненнями, спрямованими на пізнання істини, споглядання або створення краси, на здійснення добра, на спілкування з Богом, на те, що людина визнає за найвище та, безперечно, об'єктивне благо [1, 13]. Дух - це все те, що є об'єктивно значущим у душі. І коли людина філософствує, то вона перебуває саме в цих, безумовно значущих, об'єктивно найцінніших, найголовніших станах.

До визначення предмета філософії Ільїн повертається неодноразово, поступово роблячи деякі уточнення, пояснення, які, на його думку, наближають читача до розкриття сутності (хоча інколи виходить, скоріше, навпаки). Він слушно зауважує, що джерелом філософії є життя [1, 32]. Філософія - це наука про життя, це систематичне пізнавальне розкриття того, що становить найглибшу, найсуттєвішу основу життя. У змісті будь-якого явища або стану вона намагається вбачити його духовний сенс, пояснити його кожному. За І.Ільїним, який продовжує розвивати далі києворуські традиції, справжньою є така філософія, яка веде до справжньої мудрості, досліджує сутність самої істини, добра, краси, сутність буття й життя, їх надчуттєву першооснову; її цікавить дух людини, право як необхідний спосіб духовного життя. Можна стверджувати, що філософія досліджує ті цінності, через які життя набуває свого сенсу. "Інакше кажучи, вона досліджує божественну природу в усіх предметах та, нарешті, підноситься до пізнання самого Божества, як єдиного лона та джерела всього, що є божественним" [1, 42]. Тобто головний духовний Предмет (з великої літери) філософії - це Бог. Філософія повинна стати справжнім богослужінням. Кожен філософ, а також кожен учений повинні навчитися споглядати свій предмет у світлі вищих духовних предметів.

Однак філософське знання не є апріорним; воно потребує особливого, внутрішнього, нечуттєвого духовного досвіду, до істинності якого слід іти через напружену внутрішню духовну працю та духовне очищення. Саме цей досвід, на думку Ільїна, робить філософію наукою. А філософія, яка не спирається на такий досвід, - звичайна гра думками або комбінація понять. Щоб бути здатним досягти такого досвіду, філософ має бути духовно розвиненою, вольовою (але не самовпевненою!) людиною, випромінювати духовну енергію. Вульгарна людина на справжній духовний досвід не здатна. Так, учений лише тоді буде спроможним досліджувати сутність добра (можна продовжити: сутність краси, взагалі шукати і врешті-решт знаходити істину), якщо він сам буде моральною людиною. Саме у цьому сенсі І.Ільїн зауважує, що людина, яка стверджує себе духовно, є для себе мірою всього духовного [1, 468]. Духовно порожній філософ - це софіст і лицемір. Знаряддям філософського пізнання є душа філософа. Якщо вона - у полоні особистих пристрастей, дрібних, незначних цілей, вона не має буття, а просто існує. Щоб бути, треба жити суттєвим, головним, найціннішим. Існування, на відміну від буття, є безпредметним, бо людина, яка існує, не спрямована на сприйняття духовних предметів. Філософія є чужою та недоступною для тих, хто не розуміє відмінності між побутом і духом, хто вичерпує своє життя побутовим змістом. Щоб розмірковувати про філософію, треба нею жити. З цим неможливо не погодитися.

І.Ільїн зауважує, що будь-яка людина стає учасником національної філософської справи тоді, коли розпочинає самостійні духовні пошуки, тобто коли починає шукати істину, радіти красі, коли прагне знайти душевну доброту, здійснює подвиг мужності, безкорисливості, самовідданості або просто перемагає свої слабкості. За своєю свідомістю така людина ще не є філософом, але за духовним досвідом - вже філософ [1, 50]. Перебуваючи в стані духовного досвіду, вона здатна не страждати від того, що неминуче викликає страждання в інших людей, не відчувати страху, а відчувати спокійну радість. Це нагадує міркування Г.Сковороди про сутність філософії. Філософ (як і поет, художник, учений, політик, пророк) живиться, свідомо або ні, духовним досвідом свого народу. Його індивідуальний дух формується на ґрунті певної, рідної для нього національної духовної культури [1, 49]. Чим зрілішим є духовний досвід народу, всіх його мислителів, тим більш значним є власний духовний досвід філософа. Духовний розквіт народу є також розквітом його філософії. І навпаки: якщо зростає та поглиблюється справжня філософія, це означає, що народ вже накопичив міцний духовний досвід та продовжує духовно зростати. З цими міркуваннями мислителя важко не погодитися. Він вважає, що там, де панують брутальні, жорстокі звичаї, де мовчать любов і дружба, де панують користь та безпринципність, філософське вчення про добро не розів'ється, оскільки знання завжди були зрілим завершенням досвіду.

Зрозуміло, теорія є осмисленням та узагальненням результатів досвіду. Не буде досвіду, не буде чого осмислювати й узагальнювати. Однак виникає питання: коли саме людина особливо активно звертається до теми добра, любові, милосердя, краси? Тоді, коли її досвід доводить, що саме цих духовних цінностей їй та іншим не вистачає. І.Ільїн доводить, що доки людина користується, наприклад, свободою, насолоджується, дихає нею як повітрям (і це цілком природно [1, 47]), вона мало думає про неї. Духовне життя народу та його філософів становлять нерозривну предметну єдність. Філософ за своїм покликанням, І.Ільїн зберігає, поглиблює, очищує та осмислює народний духовний досвід. До цього твердження можна було б ще додати: завдання філософа - не тільки узагальнювати досвід, але й впливати на його розвиток, створюючи нові ціннісні орієнтири. Однак, оскільки, як вважає І.Ільїн, головний Предмет філософії - це Бог, найвищі ціннісні орієнтири вже існують: це - осяяні божественним світлом добро, істина, краса. Можна погодитися з його твердженнями: чим страшніше життя, чим менше радості, тим важливіше знаходити у світі досконале та безкорисливо насолоджуватися ним [1, 665]. Саме цього повинна вчити філософія.

І.Ільїн не погоджується, що філософська творчість є справою лише суб'єктивного смаку, лише особистої схильності та особистого свавілля. Щоправда, свій духовний досвід філософ переживає (Ільїн наголошує, що навіть повинен переживати) особисто, неминуче роблячи його суб'єктивним. Взагалі, своєрідність особистого досвіду філософа є прикрасою філософії. Але суб'єктивність досвіду не означає суб'єктивізму та приреченості на помилку, хоча вона є можливою. Навпаки, особистісний характер духовного досвіду, вважає І.Ільїн, це - перша запорука його справжності. Усе це робить актуальною давню проблему критеріїв істинності духовного досвіду та пізнання взагалі, а також примушує створити нову, справжню філософську методологію - методологію наукової очевидності, яка буде спиратися на живий опис творчого шляху, що веде до пізнання духовного предмету.

Шлях, яким повинна піти філософія, Ільїн називає шляхом духовного позитивізму, підкреслюючи специфічну предметність філософії (особливий предметний досвід, особливу предметну очевидність). Мислитель розумів усю складність вирішення проблеми досягнення об'єктивності філософствування, істинності духовного досвіду взагалі. Він вважав, що філософ повинен жити так, щоб предмет його дослідження став його життєвим змістом; жити тим, що пізнає, так, щоб його особисте життя стало життям предмета в ньому. Це й є критерієм істинності духовного досвіду. Як досягти об'єктивності? Треба самостійно "зосереджено зануритися у безпосереднє переживання предмета" [1, 43]. Цей складний стан, пов'язаний із великим душевним напруженням, Ільїн називає зустріччю між суб'єктом та справжнім змістом предмета; при цьому сутнісно-головне у духовному предметі відгукується на духовно-головне в душі суб'єкта. Це таке об'єднання предмета та суб'єкта, коли предмет є присутнім у душі ("розгортається в душевно-духовній тканині людини"), а душа стає одержимою предметом, який поглинає душевні сили суб'єкта. Тобто треба затвердити в собі предмет онтологічно: почати жити ним, як собою. Особистий дух створює себе за допомогою предмета, а духовний предмет створює себе за допомогою особистого духу. Однак предмет у цьому об'єднанні є все ж головним: він випромінює надзвичайну духовну міць.

Така цілісна одержимість очевидністю духовного предмета (предметність душі) й становить, на думку І.Ільїна, сутність справжнього філософського досвіду. Запорукою об'єктивності духовного досвіду є також рівень розвитку душевно-духовної культури філософа та самого суспільства, зокрема, наявність у вченого теоретичної совісті, яка спрямовує його на систематичне, неупереджене, чесне, безкорисливе пізнання предмета, розвинуте почуття відповідальності, наявність волі до знання, об'єктивне існування вищих духовних цінностей (вищих духовних предметів). Ільїн вважає, що особистий досвід філософа створює ґрунт для дальшого пізнання: для неупередженого сприйняття самої сутності предмета (а не своїх власних переживань), для дальшого розумово-логічного розкриття його істинного буття, бо самого лише досвіду недостатньо; потрібна складна та витончена пізнавальна техніка. Отже, суб'єкт повинен стати подібним до духовного предмета, стати його видозміненням. Адже подібне пізнається подібним. Це уподібнення, цю особливу духовну єдність Ільїн підносить навіть до тотожності. Але це тотожність, яка передбачає наявність відмінності. До цього висновку веде логіка міркувань самого філософа, за яким у самій основі буття, в об'єктивному стані речей, в законах природи, які є обтяжливими для духу, в невідповідності цілей та засобів людської діяльності, в знущанні натовпу над генієм, у стражданнях невинних за чужі провини закладено духовну трагедію [2, 560-561]. Уподібнення духовному предмету означає початок переображення за допомогою духовних цінностей. Христос закликав людину до такого вдосконалення, щоб вона стала подібною до Бога, а це їй недоступно (хоча завжди є надія на посмертне буття). І.Ільїн називає це "віддаленням, яке наближується".

Трагічним є також питання про опір злу силою: духовна людина не може знайти його правильного розв'язання, вона приречена шукати певний "духовний компроміс". Якщо "закриваєш очі" на чиїсь злі дії, свідомо стаєш "сентиментальним зрадником" добра, яке у цю мить є недостатньо сильним, щоб захистити себе. А потім все одно страждатиме, відчуваючи власну провину і відповідальність. До насильства слід вдаватися тоді, коли вже інші засоби спинити зло (молитва, любов, переконання, заборона, гнів, загроза) не допомагають.

І.Ільїн вважав, що саме заради об'єктивності філософ не зобов'язаний вигадувати та викладати якусь завершену, логічно несуперечливу систему - від цього "німецького передсуду" слід звільнитися. Головне завдання - відобразити предмет таким, яким він є насправді. Не можна "вказувати" предметові, яким він має бути, як має розвиватися, підганяючи його під свої суб'єктивні думки. Це лише призведе до викривлення його сутності. Однак зрозуміле прагнення об'єктивності підштовхнуло Ільїна до хибного висновку, що систематичним знання стає тоді, коли сам предмет є "системою" (хоча сам духовний досвід має бути систематичним), а якщо предмет є сукупністю чогось, не пов'язаного між собою, тоді й створення філософської системи є неможливим.

І.Ільїн цілком слушно вважав, що завданням вищої школи є виховання у людей волі до самостійних пошуків істини. Людина, яка живе завченими чужими думками, яка вміє тільки розуміти та запам'ятовувати лише щось просте і не може досліджувати та пізнавати, є лише напівосвіченою. Справжнє мислення не терпить і не потребує диктату авторитета, не може рухатися за приписами та заборонами, хоча мудра порада ні для кого не є зайвою. Людина повинна навчитися об'єктивно-критичного до себе ставлення, аналізуючи власні недосконалості та обмірковуючи шляхи їх подолання.

У своєму багатогранному творчому доробку І.Ільїн аналізує також такі завжди актуальні для вітчизняної філософської думки поняття, як націоналізм та патріотизм. Національне знеособлювання філософ справедливо вважав великим лихом та небезпекою як для окремої людини, так і для всього народу. Націоналізм - це любов особистого "я" до духовної своєрідності свого народу, до того єдиного для людини національного "ми", яке одне може вивести її до великого, загальнолюдського "ми", зрозумілого будь-кому [1, 267]. Це глибокий, духовно правильний, творчий націоналізм. Він передбачає об'єктивне бачення, творчу критику та перетворення культури свого народу. Істинний патріотизм - це творчий акт духовного самовизначення людини. Ні формальна належність до держави, ні ознака раси та крові ще не роблять з людини патріота. Має з'явитися любов до національного духу, яка зароджується від релігійності та високого морального обличчя рідного народу. Треба жити своєю батьківщиною, разом з нею, доводить І.Ільїн.

Однак виникає питання: а до чого тут серце, яке співає? Філософським поглядам Ільїна притаманний кордоцентризм. Мислитель твердить, що є тільки одне справжнє щастя на землі - це спів людського серця [1, 684]. Навіть слово "щастя" тут не підходить - треба підібрати ніжніше. Саме тоді Царство Боже вступає у земне людське життя, коли останнє стає освяченим та переображеним. Це означає початок нового життя духовно пробудженої людини. Людина, чиє серце починає натхненно співати, стає островом Божим, Його маяком, Його посередником. Сучасна культура, вважає Ільїн, є хворою на безсердечність. Доброти соромляться, а розмови про гуманність є фальшивими. У "розколотої", за висловом філософа, людини серце втратило щирість, відвертість, заглухнуло, зробилося жорстоким. А без щирого серця й мислення стає холодним та цинічним, а воля перетворюється на негативну енергію душі. Культуру, вважає І.Ільїн, можна оновити тільки живим чистим серцем, у якому зароджуються нові творчі ідеї, яке випромінює добро й красу, яке співчуває тим, хто страждає, яке здатне відчути дихання Бога у собі та в світі і бути Йому вдячним.

Отже, найголовніше, найдосконаліше в людському житті було створене серцем і відкривається саме серцю, яке споглядає та співає [1, 535]. Таке серце вміє відкрити божественний зміст життя, побачити божественне в усьому: у природній красі, в людях, адже в кожному живе іскра Божа - творча духовна енергія, яка надихає на героїчні вчинки, на створення прекрасного та досконалого у різних галузях людської діяльності. Оскільки побачити духовне можна тільки духовним оком, то серце, мабуть, і є те саме духовне око. Людина, серце якої співає, стає мудрішою, відчуває щиру тривогу за долю людства та окремої особи. І тоді, пише Ільїн, кожен звук сердечного співу впливає на світову історію більше, ніж земні події у господарстві і політиці [1, 688].

Як не втратити себе, сенс свого буття? Як зберегти свою людську гідність? Як не дозволити оволодіти собою злу, дрібницям, вульгарності, марнославству, жадібності? Треба звернутися до самої сутності особистості, до серця, у якому вкорінено сутнісні сили людини. Людина, писав Ільїн, є мікрокосмом, який повинен очиститися, одухотворитися для того, щоб потім творчо включитися в макрокосм. Загальна світова симфонія вимагає від кожного з нас розвитку свого самостійного голосу, який має приєднатися до загальної гармонії, до загального хорового співу, здійснюючи установлений Богом світовий ритм [1, 680].

Воля до найвищої досконалості є основною силою духу. Це - прагнення істинної релігійності, яка, в свою чергу, є першоосновою істинної культури. І.Ільїн робить наголос на самостійності релігійного досвіду, на здатності людини самостійно, безпосередньо звертатися до Бога, бо чуже бачення є суб'єктивним. Завдяки релігійному досвіду в людині виховуються здатність критично ставитися до себе, жива совість, що набирає своєї первісно-християнської сили, прагнення самовдосконалення - нехай через помилки, через творчий неспокій, через страждання, яке очищає душу та пробуджує духовність, виробляє стійкість, мужність, зміцнює характер, стає поштовхом до творчості, вчить вміння співпереживати іншим, а серце - співати. Страждання допомагає "розколотій людині" з-цілитися, стати цілісною. Цілісна духовна одержимість предметом, яка становить сутність духовного досвіду, допомагає цьому зціленню, допомагає гармонізувати почуття, думки, слова, діла. Існування єдиного, найголовнішого духовного Предмету - Бога - є об'єктивною основою того, щоб філософи різних течій, нарешті, між собою порозумілися. Треба вміти вчитися у перешкод, постійно запитуючи себе про їх сенс: для чого вони надіслані Богом? Випробування надаються нам саме для їх творчого переборення, для очищення, загартовування, зміцнення духу. Дрібниці, особливо побутові, не повинні поневолювати людину. Навпаки, духовний досвід навчає її у кожній дрібниці бачити "двері, що ведуть у духовний простір", у "Божий сад". Життя є стражданням, що веде до мудрості, а філософія є мудрість, народжена стражданням [1, 50].

Людське життя, слушно підкреслював Ільїн, має бути не грою природних сил або боротьбою за існування, а творчим процесом, який відбувається за участю божественних сил, що живуть в людині. Найперша ознака духовно розвиненої людини - це наявність почуття відповідальності, джерелом якої є жива совість. Совість, за висловом І.Ільїна, - це початок моральної геніальності в людині, жива та цілісна воля до досконалості [1, 173, 163]. Бажати морального вчинку треба не тому, що цього вимагає обов'язок, а тому, що совість указує: така поведінка об'єктивно є найкращою.

Підсумовуючи, можна твердити, що в творах І.Ільїна відкриваються справжня філософія життя, глибока життєва мудрість, яка відзначає шлях до духовного оновлення. Ця філософія продовжує розвивати найкращі традиції як російської, так і української філософської думки - духовно-практичний характер, кордоцентризм, соборність. Сучасний світ, пише І.Ільїн, це світ, у якому людина людині - перехожий, суперник або конкурент. Однак кожен повинен привчити себе до думки, що день, коли він думав чи піклувався лише про себе, можна вважати загиблим. Завдання будь-якого викладача (особливо викладача філософії) - допомагати духовному зростанню учнів, навчитися здобувати із їхніх сердець іскру Божу, вчити їхні серця радісно співати.

Творчість І.Ільїна показує, що філософствування - діяльність дуже складна й відповідальна. Його праці обов'язково треба прочитати тим, хто вважає, ніби наслідки професійних помилок (наприклад, інженера) страшніші, ніж помилки викладача. Насправді наслідки діяльності (або бездіяльності) останнього можуть бути дуже небезпечними, оскільки йдеться про найголовніші життєві орієнтири, цінності, якими має керуватися той самий згаданий інженер.

На жаль, праць, в яких аналізувалися б погляди І.Ільїна, дуже мало. Тому тем для подальшого дослідження його творчості, навпаки, дуже багато. Наприклад, можна було б зосередитися на розкритті сутності понять "націоналізм", "інтернаціоналізм", "наднаціоналізм" та дослідити зв'язок між ними, проаналізувати майже не з'ясоване розуміння цим мислителем поняття свободи.

І.Ільїн показує, як через духовний досвід (насамперед, досвід філософський та релігійний) відкривається наша власна духовна особистість з її позитивними та негативними рисами. Його твори завжди актуальні не тільки тому, що в них досліджуються питання про сутність філософії, її предмет, найважливіші філософські поняття, але й тому, що вони спрямовують людину на самостійні пошуки шляхів духовного самовдосконалення та визначають ціннісні орієнтири, на які людина може спертися в цих пошуках.



ЛІТЕРАТУРА

1. Ильин И.А. Религиозный смысл философии. - М., 2003.
2. Ильин И.А. Аксиомы религиозного опыта. - М., 2002.
3. Новиков А.И. История русской философии Х-ХХ веков. - СПб., 1998.
4. Философия: Курс лекций. - М., 2003.
5. Кириленко Г.Г. Философский словарь: Справочник студента. - М., 2002.
6. Хоружий С.С. Вступительная статья к публикации И.А. Ильина // Юность. - 1990. - № 8.
7. Лосский Н.О. Условия абсолютного добра: Основа этики; Характер русского народа. - М., 1991.
8. Лосский Н.О. История русской философии. - М., 1991.
9. Невлева И.М. История русской философии. - Харьков, 2003.
10. Зеньковский В.В. История русской философии: В 2 х тт. - Ростов-н/Д., 1999. - Т. 2.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio