НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Гардашук Т.В. кандидат філософських наук, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

КОНЦЕПЦІЯ ЗБАЛАНСОВАНОГО СТАЛОГО)РОЗВИТКУ ТА ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОСТІ



Масштабні екокризові явища кінця 1960 х років привернули до себе увагу різних суспільних кіл багатьох країн світу та світової громадськості загалом. Нова екологічна парадигма кінця 1960 х - початку 1970 х років наголошувала, що причини екологічної кризи криються не лише в недоліках технологічного чи управлінського характеру в царині використання природних ресурсів чи утилізації відходів, вони є наслідком загострення широкого кола суспільних проблем, зокрема несправедливості в світовому співтоваристві. Голоси на захист природи та подолання екокризових явищ зазвучали одночасно з критикою на адресу західного суспільства з притаманними йому темпами та розмірами споживання, рівнями забруднень, що мають своїм наслідком виснаження глобальних природних ресурсів та поглиблення суперечностей між країнами, які перебувають на різних щаблях соціально-економічного розвитку, та необхідністю дотримання принципу справедливості у цій царині. Відтак метою нашого дослідження є аналіз принципу справедливості на шляху до збалансованого (сталого) розвитку.

Якщо в попередні часи локальні екологічні кризи долалися завдяки освоєнню нових ресурсних джерел (про це свідчать великі географічні відкриття та колонізація епохи становлення капіталістичних економічних відносин) та запровадженню нових технологій, то оприлюднення першого Звіту Римського клубу під назвою "Межі зростання" (1972 рік) примусило замислитися над проблемою конечності ресурсів, а отже і меж економічного зростання людства. Питання про розподіл природних ресурсів за принципами капіталістичної економіки відсунулося на другий план. Натомість пріоритетного значення набуло питання про збереженість ресурсів як таких, тобто того, що забезпечує життя (існування) і подальший розвиток людства.

Реакцією світової громадськості на цю публікацію була активізація зусиль, спрямованих як на пошук альтернатив на урядовому і міжурядовому рівнях, так і на посилення екологістського і природоохоронного руху.

1972 р. у Стокгольмі відбулася Конференція Організації Об'єднаних Націй з довкілля людини (Stockholm Conference on Human Environment). Вона мала на меті осмислити не лише сутність екологічної кризи, що насувалася на людство, а й шляхи її подолання і надавала пріоритетного значення екологічній проблематиці, прагнучи створити дієві механізми її розв'язання. Це було зафіксовано в 26 принципах Стокгольмської декларації та в Плані дій для довкілля людини (The Action Plan for the Human Environment). Саме ця конференція започаткувала Програму ООН з довкілля - ЮНЕП (UNEP).

Наступним знаковим кроком у переосмисленні шляхів подолання екокризових явищ був документ, розроблений Міжнародним союзом збереження природи і природних ресурсів (МСОП - IUCN) спільно зі Світовим фондом дикої природи (WWF) та програмою ООН з довкілля (ЮНЕП - UNEP) і відомий під назвою "Світова стратегія збереження" (1980 р.). Головна інновація документа полягала в тому, що він не лише визнавав недостатньою і незадовільною усталену оцінку соціально-економічного поступу як зростання кількісних економічних показників, спрямованих на задоволення матеріальних потреб людини, а й рекомендував розглядати збереження як невід'ємний компонент національних стратегій розвитку. "Світова стратегія збереження" вбачала одну з причин деградації довкілля в диспропорції у використанні ресурсів у різних регіонах планети. Мету збереження визначали як "інтеграцію збереження та розвитку з метою здійснення таких перетворень на планеті, які насправді забезпечують виживання та добробут усіх людей" [1].

Потреби збереження природи і природних ресурсів світова громадськість розглядала не всупереч людським потребам і економічному розвитку взагалі, а, навпаки, як неодмінну передумову подальшого суспільного поступу і досягнення добробуту людства. Взаємозв'язок та взаємозалежність між збереженням та економічним поступом визначали через поняття збалансованого (сталого) розвитку ("sustainable development"), де розвиток - це модифікація біосфери та використання ресурсів (насамперед природних, особливо відновлюваних, а також людських, матеріальних, фінансових та ін.) задля задоволення потреб людини і поліпшення її життя. Аби бути збалансованим, розвиток має враховувати соціальні, економічні й екологічні (природні) чинники, баланс живих і неживих ресурсів, короткотривалі й довготривалі вигоди, а також наслідки альтернативних дій. Збереження визначали як таке використання біосфери, яке здатне забезпечити добробут теперішніх поколінь, підтримуючи при цьому біосферний потенціал для життя поколінь наступних. Отже, складовими його є охорона, підтримка, відновлення й поліпшення стану природного середовища. Збереження і розвиток тлумачилися як форми діяльності, спрямовані на задоволення інтересів людини, проте за мету було покладено заощадження природних ресурсів завдяки збереженню природи. Більше того, збереження має гарантувати можливості використання природних ресурсів упродовж якомога тривалішого часу.

Провідна ідея "Світової стратегії збереження" полягала в тому, що екологічні знання неодмінно треба брати до уваги в процесі вироблення економічних стратегій, оскільки ринок сам по собі не має механізмів, здатних знижувати ентропійні процеси, які, своєю чергою, зумовлені обсягами й швидкістю використання речовини й енергії (природних ресурсів). На жаль, існуючі економічні моделі не гарантують того, що економічний оптимум завжди збігається зі стабільною екологічною рівновагою [2, 29-41].

Хоча "Світова стратегія збереження" не декларувала безпосередньо принцип справедливості як важливий критерій стратегій розвитку, імпліцитно розуміння необхідності його дотримання пронизує багато положень цього документа. У подальших кроках міжнародної громадськості та міжурядових організацій щодо розв'язання глобальних екологічних проблем та проблем довкілля людини принцип справедливості набував усе більшої ваги. У цьому контексті досягнення справедливості вбачається через встановлення нового світового порядку.

Особливо наочно названу проблему було представлено в звіті про стан довкілля та розвиток під назвою "Наше спільне майбутнє", оприлюдненому Комісією, яку очолювала Прем'єр-міністр Норвегії Гро Г.Брундтланд 1987 р. У звіті зазначалося, що встановлення нового справедливого світового порядку можливе завдяки переходу до збалансованого (сталого) розвитку, основними принципами якого є, по-перше, збільшення виробництва за умови зменшення витрат природних ресурсів завдяки повсюдному запровадженню збереження, ефективності, вторинної переробки й технологічних удосконалень; по-друге, - зниження темпів зростання глобального населення; по-третє, - справедливий перерозподіл ресурсів між багатими та бідними.

Тема зменшення диспропорцій у рівнях споживання як між країнами, так і різними верствами населення в межах окремих країн, справедливого розподілу природних ресурсів та вигод, а також посилення відповідальності за наслідки їх використання була однією з визначальних під час роботи Конференції ООН з довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), а також у ході вироблення рішень і схвалення її заключних документів. Йшлося про необхідність створення більш справедливої світової економічної системи та міжнародної правової бази для вирішення проблем збереження довкілля та розвитку.

У наш час проблема справедливого розподілу глобальних природних ресурсів та вигод (благ), що здобуваються внаслідок їх використання, а також визначення міри відповідальності за наслідки використання природних ресурсів та інших впливів на довкілля постає дедалі нагальнішою.

В огляді ЮНЕП "Глобальна екологічна перспектива - 3" (2002 р.) наводяться переконливі свідчення того, що попри певні зрушення, що мали місце упродовж останніх 30 років, тобто з часу проведення першої Конференції ООН з довкілля людини (Стокгольм, 1972 р.), в поліпшенні соціально-економічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються, у світі спостерігається дальше розшарування суспільства на багатих і бідних між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, а також всередині країн, особливо в Латинській Америці та Африці. Причому нерівність у рівнях доходів спричиняється до нерівномірного споживання ресурсів. Наприклад, на 20% найзаможнішого населення світу припадає 86% загальної суми особистих витрат, споживання 58% світової енергії, 45% м'яса та риби, 84% паперу, наявність 87% особистих автомобілів та 74% телефонів. Водночас на 20% найбідніших мешканців планети припадає 5% або навіть менше товарів і послуг кожної названої групи [3, 34-36].

Ці факти, перелік яких можна продовжувати, актуалізують пошук відповіді на питання про взаємозв'язок між темпами економічного зростання та деградацією глобального довкілля й про дальші стратегії розвитку людства.

На думку В.Беккермана, проголошений конфлікт між темпами економічного зростання та довкіллям найчастіше відображає конфлікт між інтересами бідних і багатих [4, 16]. Причому цей конфлікт відображає не лише загострення суперечностей між різними країнами, а й певні тенденції, що мають місце в цих країнах. Відбувається, насамперед, поглиблення суперечностей, які є наслідком урбанізаційних процесів, що охопили всю планету. З одного боку, збільшується розшарування міського та сільського населення за рівнями доступу до природних ресурсів і споживанням продуктів і послуг, з іншого - загострюється розшарування населення в містах за умов збільшення кількості міської бідноти, яка зосереджується в певних соціальних групах і в певних місцях. Так, близько чверті міського населення світу проживає за межею бідності, зумовлюючи часто-густо повені, зсуви, забруднення води та землі тощо.

Останні дослідження в галузі соціології, демографії, економіки та довкілля також спонукали до висновку, що екологічні та соціальні проблеми, пов'язані з нерівністю в матеріальних статках, рівнях споживання та можливостях доступу до природних і суспільних ресурсів, дуже міцно пов'язані між собою і взаємно посилюють одна одну. Бідність і екологічний занепад глибоко інтегровані в сучасну економічну систему. Взаємопов'язаність і надзвичайну складність екологічної проблеми та проблеми третього світу відзначає також В.Гьосле, висловлюючи побоювання, що "цілком ймовірно, вони унеможливлять виживання Homo sapiens на нашій планеті" [5, 139]. Звідси випливає необхідність глибокого і всебічного аналізу причин суперечностей між бідними та багатими країнами щодо обсягів використання природних ресурсів та темпів економічного зростання, оцінки тенденцій глобальної екологічної політики та політики розвитку, а також справедливого розподілу матеріальних благ і ресурсів між багатими й бідними країнами, а також відповідальності за наслідки таких дій.

При цьому конче потрібно уникати спокуси щодо можливості простих рішень складних проблем, котрі лежать у площині обмеженості природних ресурсів і асимілюючих можливостей Біосфери. Відповідно, здійснивши перегляд стратегій і темпів економічного зростання та контролю за зростанням народонаселення, неможливо розв'язати завдання, задекларовані стратегією збалансованого (сталого) розвитку у звіті Комісії Брундтланд, лише шляхом перерозподілу ресурсів, товарів і послуг на рівні споживання. До того ж, слушно зауважує Г.Гьосле, було в наївним вважати, ніби існують ідеальні механізми розподілу [5, 171]. Рішення радше слід шукати, по-перше, на шляху переходу від зростання, що визначається кількісними показниками, до якісного розвитку економіки, сумісного з регенеративними (відновлюваними) та асимілюючими можливостями глобальної системи життєзабезпечення [6, 15], а також у площині взаємодії, діалогу культур, який уникає крайнощів як культурного релятивізму, так і владного позитивізму чи західного культурімперіалізму [5, 175-176].

Однією зі спроб протистояти несправедливості в сучасному світі є рух за екологічну справедливість, який розгорається в загальному руслі глобального екологістського руху. По-перше, теза справедливості починає посідати вагоміше місце в порядку денному, програмах і проектах авторитетних міжнародних організацій, як-от: Міжнародний союз збереження природи та природних ресурсів (МСОП - IUCN), гасло якого - "Справедливий світ, який цінує й зберігає природу", по-друге, відбувається становлення рухів, для яких досягнення й дотримання принципу справедливості в міжнародних відносинах є першочерговим завданням. Це, наприклад, Рух за глобальну справедливість і солідарність (Global Justice and Solidarity Movement - GJ&SM). Як вважає професор Лондонської школи економіки Леслі Скляр (Leslie Sklair), міжнародний рух за екологічну справедливість, який визнає право на здорове довкілля як базове соціальне право, а також право на глобальні ресурси, на їх збереження та підтримку, тільки-но зароджується. Проте саме в ньому міститься значний потенціал протидії тим негативним формам глобалізації, з якими сьогодні стикається людство [7].

Аналітики Інституту всесвітнього спостереження стверджують, що економічне зростання останніх років, поява демократичних інститутів у багатьох країнах, стрімкий потік інформації та ідей у новому взаємопов'язаному світі надають можливість для забезпечення матеріальних потреб усіх 6 млрд. людського населення та відновлення сталого балансу між людством і екологічними системами Землі [8]. Проте ці потенційні можливості не використовуються повною мірою, що призводить до ще глибшого загострення суперечностей між багатими та бідними як у глобальному вимірі, так і в межах окремих суспільств. Тому відповідальність за сучасний стан планети та за її ресурси мають нести всі групи країн та всі верстви населення відповідно до своїх сил і можливостей, зокрема, шляхом обмеження рівнів споживання найбагатших верств глобального суспільства та подолання бідності для тих, хто ще й досі не має доступу до чистої питної води, недоїдає та змушений через злидні вирубувати останнє дерево або полювати на останні екземпляри видів тварин, що перебувають під загрозою зникнення, заради власного виживання.

Природно, що обговорення шляхів досягнення нового світового порядку стало темою найвпливовіших міжнародних форумів, таких як Саміт тисячоліття (Millennium Summit), що відбувся в ООН в Нью-Йорку 6-8 вересня 2000 р. і ухвалив Декларацію тисячоліття (Millennium Declaration), спрямовану на "подолання несправедливості й нерівності, терору й злочинності та збереження нашої спільної спадщини, землі, прийдешніх генерацій" [9].

Порядок денний Світового Саміту із сталого (збалансованого) розвитку в Йоганнесбурзі (Північно-Африканська Республіка, 2002) обіймав три провідні компоненти, якими є: глобальна економіка, розвиток якої поглиблює нерівність, незважаючи на безпрецедентне зростання продуктивності та накопичення капіталів; глобальне співтовариство, якому притаманні небачені досі обсяги споживання та мобільність, але де все ще понад мільярд людей живуть у злиднях; глобальне довкілля, якість якого продовжує знижуватися, а екологічні права значно обмежені, особливо для бідної частини людності [10]. Світовий Саміт із сталого (збалансованого) розвитку не лише підбив підсумки десятиліття після Конференції ООН з довкілля та розвитку 1992 р., завдяки чому він також набрав назви "Ріо+10", а й прагнув переглянути практичні шляхи упровадження Порядку денного на 21 століття. Наскільки людство зможе просунутися на шляху розв'язання цих завдань, покаже час.

Заощадливе використання та справедливий розподіл природних ресурсів розглядається не лише як важлива умова розв'язання суперечностей сьогодення, а й як неодмінна передумова існування прийдешніх поколінь. Так, збалансований (сталий) розвиток визначається як "задоволення потреб сьогодення без підриву можливостей наступних поколінь задовольняти свої потреби". У цьому сенсі збалансований (сталий) розвиток треба розуміти як стратегічну мету і глобальну стратегію людства, яка передбачає необхідність переходу від зростання, що визначається кількісними показниками, до якісного розвитку економіки, сумісного з відновлюваними (регенеративними) та асимілюючими можливостями глобальної системи життєзабезпечення, тобто глобальної біосфери [6, 15].

У цьому контексті принцип справедливості визначається як принцип рівності поколінь.

У найзагальніших рисах можна вирізнити дві вихідні посилки, які можна розглядати як підґрунтя для аналізу цієї проблеми.

Якщо всі природні ресурси визначаються і сприймаються як такі, що дісталися нинішньому поколінню у спадщину від наших попередників, то розпоряджатися ними сучасники можуть на свій власний розсуд з усією повнотою спадкоємних прав. Такий підхід був домінуючим в усі попередні часи підкорення та освоєння природи людиною, а виснаження чи нестача тих чи тих природних ресурсів досить легко компенсувалася освоєнням нових територій чи нових ресурсних джерел.

Ігнорування ролі природних ресурсів у процесі виробництва, а отже й ціноутворення, по суті, виносило природні ресурсі за межі класичного економічного мислення. Першою вагомою констатацією того, що людська діяльність спрямована переважно на задоволення потреб сьогодення, є праця професора політичної економії Кембріджського університету А.Пігу (Arthur C.Pigou, 1877-1959) "Економіка добробуту" (1920). В ній було показано, що ті форми діяльності, які матимуть віддачу в більш або менш віддаленому майбутньому (скажімо, насадження лісів чи розбудова систем водозабезпечення) не надто приваблюють сучасних інвесторів. Орієнтацію на задоволення короткотривалих потреб людей А.Пігу назвав "витратною експлуатацією дарів Природи", прикладом якої є першочергова експлуатація легкодоступних родовищ корисних копалин, рибальство під час нересту, виснажливе фермерство тощо [11, 27-28]. Він зазначав, що попередні й сучасні йому системи оподаткування, хоча й спрямовані на досягнення справедливості стосовно матеріального добробуту людей, проте не заохочували до збереження природних ресурсів. Отже, треба розробити механізм, здатний стимулювати збереження природних ресурсів і в такий спосіб забезпечувати інтереси майбутнього, не знижуючи сучасного рівня добробуту. Розробка такої системи, згідно з А.Пігу, належить до компетенції уряду, що репрезентує інтереси як сучасників, так і їхніх нащадків. Ця система має включати як певні фіскальні, так і заохочувальні заходи й прямі державні інвестиції, від яких можна очікувати віддачі в майбутньому [11, 24-30].

У другій половині ХХ ст. почали з'являтися переконливі свідчення вичерпності глобальних природних ресурсів та обмеженості асимілюючих можливостей глобальної біосфери. Найбільш наочним втіленням цих свідчень, як уже зазначалося, став перший Звіт Римського клубу, що побачив світ 1972 р. під назвою "Межі зростання".

Визнання скінченності природних ресурсів спонукає розглядати їх як такі, що запозичені сучасниками у нащадків, і тому всі ресурси треба використовувати якомога ощадливіше, аби вони дісталися нащадкам у найменш невиснаженому стані, а природа - у найбільш збереженому вигляді.

Наступне після "Меж зростання" дослідження Д. та Д.Медоузів, що побачило світ 1992 р. під назвою "Поза межами: глобальний колапс чи збалансоване майбутнє" визнавало, що майбутнє не заперечує економічного поступу, втім, його якість маємо визначати як вибором технологій, так і новими формами організації суспільства, лишаючи наголос на обов'язковості врахування меж зростання. Разом з тим, визнаючи існування фізичних меж та необхідність їх урахування у будь-якій економічній діяльності, лауреат Нобелівської премії з економіки Я.Тінберген у передмові до книги "Поза межами" наголошує на існуванні принаймні двох чинників, що не мають меж. Це - кількість поколінь, за які сучасники мають нести відповідальність, і людська винахідливість. Перше ставить людей перед необхідністю забезпечити не тільки себе, а й наступні покоління природними ресурсами. Друге, тобто людська винахідливість, може породжувати ідеї та спонукати до політичних рішень, спрямованих на забезпечення першого [12] .

На думку ж Р.Костанза та Г.Дейлі, сучасники не несуть відповідальності за щастя й добробут наступних поколінь, але мають залишити для нащадків природний капітал, здатний забезпечити їхнє щастя у разі мудрого використання [13, 39]. Із цього логічно випливає проблема сприйняття та визначення власне майбутнього. На граничну абстрактність поняття майбутнього та пов'язану з цим складність його визначення звертає увагу Г.Йонас. По-перше, зазначає він, це зумовлено тим, що досі етика не брала до уваги умови людського життя і віддалене майбутнє, навіть умови існування людського роду. По-друге, "майбутнє" не представлено в жодному з (політичних, владних. - Т.Г.) органів. Воно не є силою, вага якої була б покладена на шальки терезів. Неіснуюче нема кому лобіювати, а ще ненароджені просто безсилі. Отже, обов'язок звітувати перед ними з самого початку не має під собою політичної реальності в сучасному процесі ухвалення рішень, і коли вони зажадають цього звіту, нас, винних, уже не буде" [14, 22; 44].

Так, з'ясовується, що найближче майбутнє для сучасних поколінь є ціннішим за більш віддалене. Тож, подолавши певну межу, останнє починає знецінюватися сучасниками. Загалом усвідомлення необхідності відповідати перед прийдешніми поколіннями, що випливає із визначення збалансованого (сталого) розвитку, породжує суттєву теоретичну проблему визначення засад рівності між теперішніми та наступними поколіннями з етичного та соціально-економічного поглядів, а відтак - справедливого розподілу природних ресурсів та інших благ.

Аналіз проблеми рівності поколінь змушує звернути увагу на кілька притаманних їй суттєвих суперечностей. По-перше, це - суперечності між інтересами нинішніх і наступних поколінь, по-друге - між індивідуальними інтересами й преференціями, що регулюються переважно ринковими відносинами та інтересами й добробутом усього суспільства сьогодні й у майбутньому. Відповідно, одні теорії для обґрунтування принципів розподілу природних ресурсів між різними поколіннями роблять основний наголос на взаємозалежності нинішніх поколінь та їхніх безпосередніх нащадків ("presentist theories"), інші - акцентують увагу на більш віддаленому майбутньому ("non-presentist theories of justice"). Дальша специфікація теорій залежатиме від того, що буде покладено за основу аналізу: чи то інтереси й добробут окремих індивідів, чи то загальносуспільні інтереси, до яких, власне, і належать природні ресурси та якість довкілля [15, 400].

Будь-які спроби оцінити інтереси сучасників та їхніх нащадків актуалізують питання про те, наскільки сучасні цінності, у тому числі й ті, що стосуються природних ресурсів та споживання, можуть бути актуальними для наступних поколінь, яким чином сучасні покоління здатні впливати на життя нащадків і яку роль при цьому відіграватимуть обставини життя наступних поколінь.

Згідно з одними поглядами, не можна поліпшити добробут одного покоління, не знизивши добробуту представників якогось іншого покоління. З метою зменшення загроз для наступних поколінь В.Гьосле вважає за неодмінне обмежити споживання ресурсів сучасними поколіннями, запровадивши для цього екологічно-соціальне ринкове господарство та змінивши систему ціноутворення, яка відбиватиме повну вартість природних ресурсів, замість суто ринкового, хоча це означатиме певне зниження добробуту сучасників й може засуджуватися "як щось антисоціальне". Проте це є етичною вимогою щодо прийдешніх поколінь. "Оскільки, - обґрунтовує свою думку В.Гьосле, - тривіальним є положення, що право на життя прийдешніх поколінь повинно мати ціннісну перевагу над правом необмеженого споживання теперішніх, і якщо соціальне ринкове господарство свою етичну легітимацію пов'язує з тим, що воно... захищає соціально незахищених, то вимога економічно-політичного захисту найнезахищеніших, - а прийдешні покоління саме такі, - є лише логічним наслідком етичного принципу соціального ринкового господарства" [5, 142].

У даному разі ми цілком можемо погодитися з думкою В.Гьосле про те, що відповідальність за екокризові явища, у тому числі й перед прийдешніми поколіннями, несуть не лише держави й окремі підприємці, а й індивідуальні споживачі, котрі свідомо, а не лише під тиском підвищених цін на шкідливі довкіллю продукти, мають змінювати свою споживацьку поведінку, корегуючи ієрархію власних преференцій [5, 144]. Принагідно нагадаємо, що саме до змін індивідуальної поведінки, ґрунтованої на новій "природоцентричній" ієрархії цінностей, апелюють ідеологи екологізму, насамперед радикального, альтернативного спрямування, до якого належать глибинні екологи, соціальні екологи, біорегіоналісти та екофеміністи.

Втім, зауважимо, не занурюючись у механізми й чинники ціноутворення за умов сучасного ринку, що недостатність цінового механізму регулювання споживання як засобу зниження тиску на довкілля та природні ресурси полягає також у тому, що в сучасних умовах відбувається не тільки підвищення цін на шкідливі для довкілля продукти, аби таким чином зменшити їх виробництво й споживання, а й має місце об'єктивне зростання цін на товари й продукти, вироблені з урахуванням екологічних стандартів, орієнтованих на мінімізацію негативних впливів тощо. Прикладом можуть слугувати ціни на продукти, вироблені із застосуванням методів інтенсивної агрохімії, або на генетично модифіковані продукти, ціни на які значно нижчі (через те, що й досі не враховують усі реальні та потенціальні негативні впливи на довкілля та здоров'я людини), ніж ціни та продукти органічного сільського господарства. Проте в даному разі екологічно свідома поведінка споживача полягатиме саме в його готовності заплатити вищу ціну за продукти органічного сільського господарства, підтримавши у такий спосіб цей напрям економіки.

Проте існує й інша думка, відповідно до якої певний егоїзм сучасників у сфері споживання може також спонукати до заощадження природних ресурсів задля недалекого майбутнього. В основі такої поведінки лежить, здебільшого, турбота про власний добробут, оскільки люди живуть довше, ніж середня тривалість життя одного покоління, та про добробут своїх найближчих нащадків - дітей та онуків. Але збереження природних ресурсів, ґрунтоване на індивідуалістичних цінностях, не є цілком достатнім для оптимізації суспільного добробуту, який включає також такі альтруїстичні мотивації, як турбота про подальші покоління, тобто передбачає турботу про невизначене майбутнє. Такий підхід до тлумачення рівності поколінь є корисним з погляду визначення загального принципу справедливості та прийняття рішень щодо можливих стратегій використання природних ресурсів, завдяки яким можна буде досягти справедливого розподілу останніх між нинішніми та прийдешніми поколіннями, а відтак - наблизитися до вирішення проблеми рівності поколінь. Проте він не дає конкретних відповідей на питання про розподіл ресурсів між поколіннями, оскільки неможливо визначити остаточні умови життя нащадків [16, 219].

Окрім того, слід брати до уваги гетерогенність наступних поколінь і ймовірність конфліктів між різними групами в межах кожного з поколінь, подібно до того, як це має місце в наш час. В.Беккерман зауважує, що, ймовірно, проблему становитиме не конфлікт між теперішніми багатими людьми та багатіями через сто років, а суперечності між багатими й бідними майбутніх часів, причому в значно гостріших, ніж тепер, формах [4, 15]. З цими зауваженнями перегукується теза Г.Йонаса про те, що "передбаченню не-блага слід надавати більшої уваги, ніж передбаченню блага" [14, 55].

Підтвердженням небезпідставності цих суджень можуть слугувати такі прогнози щодо майбутнього загострення глобальних економічних і екологічних суперечностей. Так, висловлюють припущення, що до 2050 року близько 4,2 мільярда людей проживатимуть в країнах, не здатних задовольнити базові людські потреби, наприклад, у питній воді, і понад 15,5 млн. людей в наступні п'ять років можуть померти від СНІДу в 45 країнах світу з найбільш небезпечною епідеміологічною ситуацією [10].

Попри все сподіватимемося, що сьогоднішні дії, спрямовані на досягнення нового справедливого світового порядку, задекларованого Конференцією ООН з довкілля та розвитку 1992 року та наступними міжнародними форумами, можуть не тільки пом'якшувати суперечності між багатими й бідними щодо використання природних ресурсів, рівнів споживання товарів і послуг, а й стати вагомим внеском в усунення суперечностей між представниками наступних поколінь.

Попри багатоманітність і невизначеність прогнозів щодо майбутнього, впевнено можна стверджувати, що прийдешні покоління матимуть ті самі базові потреби в їжі, воді, повітрі та просторі, в спілкуванні з природою тощо. Саме на цьому ґрунтується визначення неминущої екзистенційної цінності довкілля, тобто такої, яка безпосередньо не співвідноситься з актуальним чи потенційним його визначенням як товару.



ЛІТЕРАТУРА

1. World Conservation Strategy. Living Resources for Sustainable Development (IUCN/UNEP/WWF). - Gland, 1990.
2. Pearce W.D., Turner K.R. Economics of Natural Resources and the Environment. - London, 1990.
3. Глобальная экологическая перспектива - 3. - М., 2002.
4. Beckerman W. Small is Stupid: Blowing the Whistle on the Greens. - London, 1995.
5. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі. - К., 2003.
6. Costanza R., Cumberland J., Daly., Goodland R., Norgaard R. An Introduction to Ecological Economics. - Boca Raton, 1997.
7. Toward gentler globalisation // The Bulletin (Quarterly Magazine of the Regional Environmental Center for Central and Eastern Europe). - 2001. Vol. 10. - № 4.
8. Флавін К. Багата планета, бідна планета // Стан світу 2000. - К., 2001.
9. United Nations Millennium Declaration (Millennium Summit, New-York, 6-8 September 2000). - New-York: UN Departament of Public Information, 2000.
10. The Road to Johannesburg: Setting the Agenda for the World Summit on Sustainable Development // PECS News: A Population, Environmental Change and Security Newsletter. - The Woodrow Wilson Center. - 2002. - Spring.
11. Pigou A. The Economics of Welfare. - London, 1952.
12. Tinbergen J. Foreword // Meadows D. Beyond the Limits: Global Collapse or Sustainable Future. - London, 1992.
13. Costanza R., Daly H. Natural Capital and Sustainable Development // Conservation Biology. - 1992. - Vol. 6. - № 1.
14. Йонас Г.Принцип відповідальності. - К., 2001.
15. Toman M. Economics and Sustainability: Balancing Trade-Offs and Imperatives // Land Economics. - 1994. - № 4.
16. Tacconi L., Bennet L. Economic implication of intergenerational equality for biodiversity conservation // Ecological Economics. - 1995. - № 12.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio