НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Гальченко Г.І. завідуючий науково-дослідницькою лабораторією з проблем психофізики та психохімії ВО "Хімік", м. Харків

ПРО ДВОЇСТІСТЬ ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ



Проблема формування морально-етичних поглядів особистості здавна вважалась важливим предметом філософського дискурсу. Сьогодні, коли в суспільстві вочевидь виявилися морально-деградаційні процеси, ця проблема набирає ще більшої актуальності, і спроба вирішити її викликає необхідність аналізу релігійно-філософських поглядів минулого, тим більше, що разом з соціально-політичними змінами в суспільстві відбулися радикальні зміни орієнтирів людського життя. Виник неформальний інтерес до різних релігійних систем, зумовлений відмовою від суто матеріалістичного світогляду, який показав свою неспроможність відповісти на основоположні питання людського буття щодо призначення людини та сенсу її життя.

Чи є в природі людини підстави для того, щоб сподіватись на удосконалення людського співіснування, на гармонізацію та піднесення людського життя, на виникнення більш людяного та справедливого суспільства? Відповіді на ці питання в історії філософії часто пов'язувались з аналізом двоїстості людської природи, з органічним переплетенням в кожній людині високого та низького, людського та тварного і можливістю підпорядкувати свою низьку природу заради торжества вищої.

З поняттями низького та високого в природі людини співвідносяться категорії розсудку та розуму, які застосовували Платон, Микола Кузанський та Джордано Бруно, Я.А. Коменський та Г.С. Сковорода. У філософії Канта та Гегеля ідея двох рівнів розумової діяльності набрала найбільшого розвитку. Гегель співвідносив розсудок і розум як скінченність та нескінченність, що має аналогію з тілесністю та божественністю у релігійно-філософських ученнях давнини.

Актуальність розгляду двоїстості людської природи зумовлена необхідністю пошуку основ для філософської концепції виховання та освіти, яка б ставила моральний розвиток людини на вершину цінностей та сприяла б розвитку істинно людської сутності. З цією метою проаналізуємо творчість Платона, в якій багатозначний заклик "Людина, пізнай саму себе!" набуває певної визначеності, діалектично поділяючи та об'єднуючи сутність та явище людини.

Дослідження природи людини з позицій двоїстості, низького та високого, тілесного та духовного акту, скінченного та нескінченного пронизує всю історію філософії. Особливо яскраво виражене воно у Платона, до чиїх ідей мислителі звертаються протягом двох тисячоліть, намагаючись знову й знову зрозуміти глибину його світосприймання.

У зарубіжній філософії існують численні дослідження, присвячені творчості Платона. У них звертається увага на фундаментальність ідеї людини-душі та її важливість для пізнання світу та себе (див., наприклад, праці Жана Пепена "Грецькі ідеї"). Значний інтерес до Платона виявили російські дореволюційні філософи, які знаходили в платонізмі багато спільного з православ'ям в глибинному розумінні духовності [1]. Для радянського періоду, коли різко протиставлялись матеріалізм та ідеалізм, Платон був філософом, якого ритуально шанували, але завжди пам'ятали, що він належить до ворожого ідеалістичного стану і "має схильність розглядати абстрактні та умоглядні проблеми з точки зору їх безпосереднього життєвого значення" [2, 479].

Сьогодні ідея двоїстості людської природи набуває такого значення тому, що усвідомлення наявності в людині вищої духовної основи не як відірваної від життя абстракції, а як найвищої реальності дає поштовх до самоудосконалення та пізнання себе як носія Вищого, а не раба нижчого. І це особливо важливо. Адже низькі вияви людської природи виставляються напоказ, подаються як нормальні і навіть високі явища, уводячи в оману підростаюче покоління. Давайте називати речі своїми іменами, як цього вимагав Конфуцій [3]. І якщо хтось має бажання уподібнюватися до жеребця або свині, то він має на це право, тільки не треба видавати свою тваринну сутність за розкріпаченість та свободу, тоді як мають місце розпуста та нездатність до самоконтролю та самоприборкання.

Ніхто не стане заперечувати, що кожна людина прагне блага, але кожен благо розуміє по-своєму, залежно від рівня розвитку розуму. Щоб зрозуміти сутність блага в практичному житті, людина повинна зробити себе об'єктом дослідження, тобто пізнавати саму себе (саме пізнавати, а не пізнати), оскільки пізнання - це довгий шлях, який має початок, але не має кінця. Початок цього пізнання міститься в усвідомленні того, що людина - це не тільки тіло, природа якого конечна й смертна. Людина - це дух, який іде через віки і чиє удосконалення не має межі. Нерозуміння останнього неминуче призводить до зла: об'єктом своєї турботи людина робить виключно тіло, його удоволення та усолоджування, не вважаючи за неодмінне приборкувати його бажання та пристрасті, поки хвороби та страждання кінець кінцем не зупинять її і не дадуть час на роздуми.

Отже, перше твердження, потрібне для нашого дослідження, полягає в тому, що людина як явище є тіло, а як сутність - дух. А душа її, зосереджуючи в собі психічне життя, містить градієнт ціннісних прагнень і почуває потяг або до вдоволення та усолоджування тілесних бажань, або прагне якомога вирватися з плотського рабства та наблизитися до духорозуміння.

Така двоїстість душі відповідає двом рівням розумової діяльності - розсудковому та розумному. І хоча Кант переконливо довів, що ми не маємо змоги подолати бар'єр під назвою розум, в історії філософської думки ми знаходимо глибше, ніж у цього мислителя, розуміння розуму не тільки як інтелекта, а як чогось більшого, що пов'язане з духовним розвитком людини і виявляється через інтуїцію, передбачення, мудрість.

Акцентація уваги на існуванні в людині двох рівнів розумової діяльності - розсудкового та розумного - є передумовою дослідження природи людини з позицій двоїстості і дає змогу запровадити бінарні опозиції: тілесне - духовне, зовнішнє - внутрішнє, скінченне - нескінченне, тварне - божественне, низьке - високе. Однак, щоб це протиставлення не було розсудковим, треба зауважити, що жодна з цих дихотомій не має нерухомого, мертвого, безумовного характеру. Духовність виявляється через тілесне, скінченність міститься в нескінченному, як і розсудковість є неодмінним моментом розумності.

Погляд на людину як на істоту тілесну, скінченну, тварну, приземлену, яка є певною реальністю, не відповідає поняттю "Людина". Сутність цього поняття відображена в ідеальних поняттях - "духовність", "нескінченність", "божественність" та "піднесеність". Але якщо розсудок починає міркувати про духовність, він, за своєю природою, нав'язує нескінченним поняттям скінченний зміст, не вдаючись до їх з'ясування, а зтягуючи їх на розсудковий рівень.

Спробуємо розібратися з прагненнями та бажаннями тілесної, або нижчої, природи людини з тим, щоб поступово отримати можливість не плутати "божий дар з яєчнею" і хоч приблизно зрозуміти, до чого прагне вища природа людини.

Тілесна природа людини характеризується, як твердив Платон, прагненням отримувати задоволення та задовольняти пристрасті, частина яких зумовлена необхідністю, а частина не має її і є протизаконною, причому "страшний, дикий і беззаконний вид бажань таїться всередині кожної людини, навіть у тих із нас, хто здається цілком поміркованим" [4, 361]. Якщо людина не контролює пристрасті свого тіла, то вони покоряють її, роблячи її безстидною та безрозсудною, і вона вже не має змоги мислити про існування в собі чогось благородного й піднесеного, совість та розум не мають над нею влади. Не маючи прагнення покорити та поставити в певні рамки бажання тілесної природи, людина не здатна зрозуміти духовну природу, або розумну основу свого буття. "Коли ж людина дотримується здорової здержливості, вона пробуджує свою розумну природу… Природу тілесну вона хоч і не заморює голодом, але й не задовольняє її до пересичення: нехай вона заспокоїться та не турбує своїми радощами та скорботами найблагородніше в людині" [4, 361].

Отже, життя низьке характеризується передусім рабською залежністю від бажань, притаманних тілесній природі людини, та небажанням або нездатністю підпорядкувати їх розуму та волі. Ця залежність зростає поступово і починається з "невинних пустощів", які сьогодні не тільки не засуджуються суспільством, а вважаються майже нормою, тільки б не виникали проблеми зі здоров'ям. Якщо поняття "сором", "честь", "цнотливість" стають анахронізмами, то суспільству неминуче загрожує деградація та виродження. Звіроподібна частина природи людини бере гору над її вищою людською сутністю, і все безсоромне та бридке займає трон людської душі, а благородне та піднесене зазнає глузування та винищення. Людина втрачає сили для боротьби з різноманіттям тварюк, які оселилися в її душі, і всю винахідливість та силу свого інтелекту спрямовує на те, щоб ублажати та догоджати їм, і має в цьому чималі успіхи. Ось чому розвиток інтелекту є благо, коли людина прагне до справедливості та розумності, і страшне зло, якщо інтелект тільки посилює звіроподібну частину її душі.

Якщо людина змогла усвідомити двоїстість власної природи, відчути існування в собі чогось піднесеного, вільного від дріб'язкового користолюбства та тваринного егоїзму, вона неминуче почне прагнути до розвитку в собі тих душевних властивостей, які перетворюють її з "двоногого без пір'я" на "вінець творіння". Така людина "не підпорядкує стан свого тіла та його живлення звіроподібній та безглуздій насолоді, звернувши в цей бік все своє існування. Навіть на здоров'я вона не стане звертати особливої уваги, не поставить собі за мету обов'язково бути сильною, здоровою, красивою, якщо це не буде сприяти розвитку розумності. Вона буде здатна привести до гармонії своє тіло заради спокою та гармонії душі" [4, 387].

Отже, надмірно догоджати тілу та оспівувати все, що дає йому якнайбільше насолод, з точки зору Платона, є виявлення нижчої, або нерозумної, частини душі. Вища, або розумна, частина душі прагне до справедливості, поміркованості та постійно тренується в доброчесності. Саме прагнення до справедливості, точності та мудрості відповідає вищій природі людини, і саме воно становить істинне благо людини, оскільки відповідає її сутності. До пізнання цієї сутності й закликав напис на Дельфійському храмі. Це пізнання, як твердить Платон, найголовніше й найцінніше. Розпочинати без нього пізнання чогось іншого нерозумно та безглуздо, бо, не знаючи себе, неможливо одержати істинне знання про інше.

Питання про те, що становить істинне знання, до пізнання чого має прагнути людина в наш час "тупикової техногенності", набуває актуального звучання, оскільки технократичні зловживання та економічна недоцільність поставили під загрозу саме існування людини. Плоди інтелекту загрожують знищити власних творців, що саме по собі засвідчує необхідність так будувати освіту та виховання, щоб розвиток та утончення інтелекту були в підпорядкованому стані щодо розуму, розвиток якого можна оцінювати за здатністю людини керувати і підкоряти низькі прояви власної душі, бути здатною відрізняти добро від зла в собі самій і тільки тоді брати на себе відповідальність за справи суспільні та державні. Відтак розвинутий міцний інтелект стає потрібним помічником, в противному разі, коли інтелект виривається з-під контролю розуму, людина втрачає можливість відрізняти зло від добра і для себе самої, і для всіх інших.

Ідея справедливості якнайвищого блага, до володіння яким має прагнути людина, є лейтмотивом філософської антропології Платона, яка утверджує піднесеність людської природи, а наявну в людині справедливість оголошує мірою істинно людської сутності.

Глибина поняття "справедливість" розкривається в бесідах Сократа, який спонукає розум до пошуку глибинного змісту, а не загальноприйнятої думки, і цим допомагає звільненню від уявного знання і народженню істинного. Ставлення самого Сократа до справедливості відображене в його словах: "Не встановлюй нічого попереду справедливості - ні дітей, ні життя, ні будь-що інше…" [5, 110]. Суть методу доведення, який застосовував Сократ, виражена у словах Еврипіда: "Не від мене, а від себе ти чула" [5, 233]. Ставлячи запитання, Сократ поступово підводить співрозмовника до твердження, яке логічно випливає з усього попереднього і до якого доходить сам опонент внаслідок непохитності та безперечності аргументів, які він має.

Розсудкова свідомість, яка звикла мислити скінченними категоріями, не може погодитись з тим, що справедливе - це корисне, оскільки, як це видно з реального життя, "багато хто з тих, хто чинив величезну несправедливість, мав з цього вигоду, тоді як іншим, хоча вони творили справедливі діла, не пощастило" [5, 234]. Отже, ми маємо три категорії - справедливість, корисність та вигода. Розсудкове мислення утверджує, що справедливе не завжди буває корисним, розуміючи під корисністю власну вигоду. Більше того, коли вигода виступає критерієм корисності, тоді справедливість, як вищий моральний принцип, зазнає "девальвації", утрачає зв'язок з розумом, який уособлює істину, і справедливим стає те, що вигідно.

Ми змушені визнати, що існує Справедливість, яка співвідноситься з розумом, і справедливість, яка співвідноситься з розсудком. Отже, розумною можна вважати людину, яка прагне до Справедливості. Людину, яка вважає справедливим те, що приносить їй вигоду, мусимо визнати не розумною, а розсудливою. Людина розумна прагне того, щоб удосконалити себе, людина нерозумна, розсудлива прагне удосконалити речі, які її оточують, щоб отримувати всі можливі насолоди. При цьому перша турбується про себе, оскільки прагнення вдосконалити себе поступово сприяє мудрості, справедливості, стриманості, розумності та хоробрості, а друга турбується не про себе, а про своє приладдя, часто при цьому розвиваючи в собі те, що є вадою для людини, - користолюбство, жадібність, заздрість, нестриманість, рабську залежність від бажань, багатства та чужих думок. При цьому вона може оточити зручностями та комфортом своє тіло, усолоджуючи та догоджаючи йому, та безтурботно вважати, що людина та її тіло - це одне й те саме.

Нерозумність такого стану є очевидною внаслідок закладеної в самому тілі необхідності старіння та розкладу, а тому ототожнювати себе з тілом і жити виключно турботами про нього означає для людини приблизно те саме, що для свині насолоджуватись достатком помиїв, лишаючись в невіданні, що восени її заколять.

Людський розум не дозволяє погодитись з таким станом речей і визнає за краще ставитись до тіла як до власного повозу, доглядати який треба не для того, щоб похвалятися ним перед сусідами, а для того, щоб зручно було на ньому їздити. Істинним об'єктом людської турботи може бути тільки розум, тому що сам він і є істинна людина, і саме вдосконаленню його людина має присвячувати життя, тренуючи себе постійно в доброчесності. Така турбота - це і є істинна турбота про себе, саме вона становить істинне щастя та благо людини, а тому піклування про справедливість, навіть всупереч вигоді, є природним, якщо тільки людина не ворог собі. А той, хто піклується не про себе, а про своє багатство, звання, посаду, домівку, красу, здоров'я та таке інше, забуваючи при цьому про доброчесність, не знайде ні блага, ні щастя, ні радощів, ні благополуччя, яким би не було успішним зовні його життя. Тим він посилить жахливість свого становища, не вміючи піклуватися навіть про себе, чим більший тягар турбот про інших звалить собі на плечі, обійнявши важку посаду і керуючи людьми.

Отже, твердить Сократ, люди, які чинять несправедливість, не можуть насолоджуватися щастям. Людей, які мають гідність та достойність, філософ вважає щасливими, а несправедливих та зіпсованих - нещасними, навіть якщо вони мають багатство, владу та все інше, що з розсудкової точки зору є найбільшим щастям. Розсудкове мислення цілком впевнене в протилежному, згідно з ним той, хто будує своє процвітання на несправедливості, може бути щасливим, якщо в нього дістане хисту зробити зі своєї несправедливості таємницю, а ще краще - видати її за справедливість.

Бути щасливим означає не мати нещастя. Нещасною людина відчуває себе тоді, коли втрачає якусь цінність. Втратити здоров'я, як відомо, більше горе, ніж загубити гаманець, бо така втрата завдає людині значно більше страждань. Чи не є ще страшнішим стражданням, ніж хвороба тіла, хвороба душі? Бути несправедливим, нестриманим, користолюбним, безчесним, підлим, підступним болючіше та страшніше, ніж страждати від бідності або недуги. Погодитись з цим здатен тільки розум, а розсудок - ніколи, тому що природа розсудку не дає людині змогу бачити далі власного тіла.

Отже, вища, тобто розумна, природа людини прагне до прекрасного, благородного та піднесеного, до правди та справедливості. Низька частина людської душі має природу жадібну, злобну та брехливу, а наявність останнього не дає змогу людині відкрити в собі непривабливий букет тварних якостей. Але чим більше людина помиляється щодо себе, тим далі вона від розуміння істинної власної сутності, отже і від розкриття та виявлення того, що відповідає істинному благу.

Коли Платон вів мову про ідеальну державу, він мав на увазі, що влада в такій державі належить людям, які живуть відповідно до своєї вищої природи і вважають найвищим благом доброчесність та справедливість. Такої держави, як він сам зауважує, на землі не знайти, вона існує тільки в сфері ідей, але людина, яка пройнялася ідеєю справедливої держави, починає замислюватися, "як би це улаштувати самого себе" згідно зі своєю вищою природою і, змінюючи себе, змінює світ.

Такі ідеалістичні положення Платона, які філософу-матеріалісту ще двадцять років назад здавалися наївною утопією, сьогодні можуть сприйматися інакше, якщо тільки повірити в те, що кожна людина є носієм вищого розумного принципу, але через невідання та слабкість ототожнює себе з нижчою частиною своєї істоти, присвячує життя удоволенню пристрастей та честолюбства і не відає своєї істинної сутності. "Людина, пізнай саму себе!" - закликали мудреці протягом віків, але не рабську свою природу та способи її удоволення, а істинно людську, яка дасть істинну свободу, незалежність та щастя. Жити відповідно до низької природи, може, легко й приємно, як котитися з гори, маючи тільки наприкінці цієї подорожі в'язке болото безглуздості та страждань. Намагатися зрозуміти сутність вищої природи і навчитися жити відповідно до неї - нелегко, так само, як дертися на високу гору, відчуваючи, як з кожним кроком повітря стає свіжішим та чистим і відкривається чудовий краєвид.

Отже, зруйнування цінностей, пов'язане з соціальними змінами, поряд з розкриттям нових можливостей, утворило ґрунт для пророщення низькості та розпусти, притаманних нижчій природі людини. Але, оскільки людина має вищі принципи, остільки існує потяг до істинно прекрасного та піднесеного, а отже й надія на виявлення Людини в людині та Людяності в суспільстві. Але для втілення цього в життя, як вважав Платон, конче потрібно з'ясувати двоїстість людської природи та необхідність боротьби не з чимось зовнішнім, а з самим собою, точніше, з тією частиною в собі, яка, якщо не контролювати її, здатна перетворити людину в "тварину з повадками тварюки".

Ці ідеї, на нашу думку, заслуговують на увагу з точки зору сучасної аксіології, пошуку сенсу життя та призначення людини.



ЛІТЕРАТУРА

1. Платон: pro et contra. - СПб., 2001.
2. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989.
3. Беседы и суждения Конфуция. - СПб., 1999.
4. Платон. Собрание сочинений: В 4 х тт. - М., 1994. - Т. 3.
5. Платон. Собрание сочинений: В 4 х тт. - М., 1994. - Т. 1.
6. Pepin J. Idees grecques sur I'homme et sur Dieu. - Paris, 1971.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio