НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43. - 13,25 др. арк.

__________________________________________________________________________

Данилюк А.Л. докторант Черкаського державного технологічного університету

ПРОБЛЕМА АГРЕСІЇ У ФІЛОСОФІЇ ЖИТТЯ НІЦШЕ, ЛОРЕНЦА І ФРЕЙДА




Однією з основних проблем так званої філософії життя є проблема боротьби чи, інакше кажучи, агресії. Практично всі течії філософії життя - космологічна (А.Бергсон, А.Шопенгауер), культурно-історична (В.Дільтей, Г.Зіммель, О.Шпенглер), біологічна (Ф.Ніцше, К.Лоренц, 3.Фрейд) та інші приділяли їй увагу. І це не випадково. Адже боротьба, як засвідчує історична практика, пронизує всі сфери життя, починаючи з природного відбору, що має місце в тваринному світі, і закінчуючи міжнаціональними, соціально-політичними, економічними й багатьма іншими відносинами, які притаманні суспільству.

Особливий інтерес викликають погляди представників біологічної течії філософії життя. Його можна пояснити тим впливом, що його мала творчість Ніцше, Лоренца і Фрейда на розвиток філософії та науки ХХ століття, а також на формування менталітету світового суспільства.

Звернення до аналізу проблеми агресії в творчій спадщині згаданих видатних мислителів зумовлене також тим фактом, що сприйняття їхніх ідей як з боку наукових кіл, так і світової спільноти було далеко не однозначним і, на наш погляд, не завжди адекватним.

Так, визнаючи досягнення Ніцше та Лоренца в галузі біології і філософії, дослідники їхньої творчості водночас часто звинувачують останніх у пропаганді ідеології расизму та фашизму. А Фрейда, який є засновником принципово нового напряму в психології, - в надмірній гіперболізації сексуального фактору (лібідо) в теорії психоаналізу.

Саме тому дослідження проблеми агресії в творчості цих мислителів має актуальне значення як для об'єктивної науки, так і для суспільної ідеології. Тим більше, що теорія психоаналізу Фрейда, концепція вродженої агресивності Лоренца і моральна філософія Ніцше, зокрема його вчення про надлюдину є, на наше переконання, відповідним відображенням одного й того самого явища - людської агресії.

Хоча дослідженню творчої спадщини Ніцше, Лоренца і Фрейда присвячено досить багато праць, цей аспект їхньої творчості - проблема агресії - лишається поза увагою критиків. Винятком можна вважати лише творчу спадщину Лоренца, аналізові якої присвячено чимало праць як вітчизняних, так і західних авторів. Але й тут критичний аналіз його праць має переважно однобічний характер. Дослідники творчості Лоренца акцентують увагу тільки на "слабких" сторонах його вчення, лишаючи осторонь ті позитивні елементи, на яких базується його концепція вродженої людської агресивності [2].

Значно менше праць присвячено аналізу проблеми агресії у спадщині Ніцше і Фрейда [3]. На наш погляд, робота в цьому напрямі тільки починається.

Головною метою нашого дослідження є розкриття сутності агресії та її інтерпретації у творчості цих представників філософії життя. Насамперед, потрібно виявити той вплив, який вона мала на формування теорії психоаналізу Фрейда, вродженої людської агресивності Лоренца та моральної філософії Ніцше, що базується на його вченні про надлюдину. Адже ці концепції, безперечно, зумовили спрямованість творчості названих представників філософії життя.

Передусім звернемо увагу на так званий Едипів комплекс, котрий становить основу теорії психоаналізу Фрейда. Саме тут, на наш погляд, проблема агресії в її психологічній інтерпретації знайшла своє характерне відображення.

Ідея існування Едипового комплексу прийшла в голову Фрейду тоді, коли він з'ясовував причини походження людських неврозів. Аналізуючи зміст снів своїх пацієнтів, вчений звертає увагу на той факт, що їм притаманний типовий сюжет: син вбиває свого батька і одружується з матір'ю.

Характерний вияв цього лейтмотиву, який можна було спостерігати у багатьох хворих, наштовхнув Фрейда на думку, що він, цей лейтмотив, не може бути звичайною випадковістю. Учений висуває припущення, що такі людські сновидіння є відображенням якогось витиснутого бажання, яке криється в підвалинах людської психіки, у сфері підсвідомого.

Цей феномен людської психіки, в основі якого лежить агресивне ставлення до батька та водночас - сексуальний потяг до матері, Фрейд називає Едиповим комплексом, за аналогією з сумнозвісним героєм відомої давньогрецької легенди. На думку Фрейда, такий комплекс є основною причиною виникнення неврозів у людини. Так, характеризуючи походження Едипового комплексу у хлопчика, Фрейд зазначає, що "внаслідок посилення сексуальних бажань щодо матері і усвідомлення, що батько для цих бажань є перешкодою, виникає Едипів комплекс" [12, 368].

Але психологу не вистачало об'єктивних наукових доказів, які б підтверджували існування даного комплексу. Тому він був змушений звернутись за допомогою до давньогрецької легенди про царя Едипа, сюжет якої, на його думку, є характерним прикладом Едипового комплексу.

Вважаємо, що немає потреби переказувати зміст цієї широко відомої легенди. Достатньо звернути увагу лише на її головні сюжетні лінії: це ідея батьковбивства та ідея кровозмішення (вступ до шлюбу з власною матір'ю і відтворення нащадків).

Характерно, що такі сюжетні лінії дістали відповідне відображення в міфах і оповіданнях багатьох народів світу, а також у низці релігійних культів Греції, Індії та Єгипту. Це, на наш погляд, є свідченням того, що події, які описуються в легенді про царя Едипа, не могли бути випадковим явищем. За ними, напевно, стоїть багатовікова історія людства.

На цей факт звертає увагу і сам Фрейд. "Навряд чи звичайною випадковістю можна пояснити, - зазначає Фрейд у праці "Достоєвський і батьковбивство", - що три шедеври світової літератури трактують одну й ту саму тему - тему батьковбивства: "Цар Едип" Софокла, "Гамлет" Шекспіра і "Брати Карамазови" Достоєвського. В усіх трьох розкривається і мотив діяння, сексуальне суперництво через жінку" [9, 420].

Але походження сексуального суперництва так і лишається для Фрейда таємницею. Та, розглядаючи характерні вияви лібідо і супутніх йому явищ, він звертає увагу на зв'язок цього феномена з агресією. Так, Фрейд зазначає, що "історія культури людства, безперечно, доводить, що жорстокість і статевий потяг дуже міцно пов'язані, але у поясненні цього зв'язку не пішли далі підкреслення агресивного моменту лібідо. На думку одних авторів, агресивність, що домішується до сексуального потягу, є, власне, залишком канібальних прагнень, тобто в ній бере участь апарат оволодівання, який слугує іншій, онтогенетично більш давній, великій потреби" [11, 28].

Не випадково, що у своїх пізніх працях Фрейд, поряд із ключовим поняттям його психоаналітичної концепції - Еросом, яке ототожнюється з життям і продовженням роду, запроваджує поняття Танатос, що виступає символом руйнування або смерті.

Але для Фрейда все-таки лишається загадкою природа цього зв'язку між Еросом і Танатосом. Він вважає, що останні, хоча і "супроводжують" одне одного, все ж є різними. Так, у листі до А.Енштейна (вересень 1932 року) він пише: "Ми думаємо, що інстинкти людини належать до двох категорій: з одного боку - ті, що прагнуть зберігати і поєднувати; ми називаємо їх еротичними - у тому сенсі, що має слово "Ерос" у "Бенкеті" Платона, - чи сексуальними, даючи цьому терміну широке тлумачення в популярній концепції сексуальності; з іншого боку - ті, що закликають руйнувати й убивати; ми поєднуємо їх за назвою агресивного чи руйнівного потягу" [1, 445].

Один із відомих дослідників творчої спадщини Фрейда, французький психоаналітик Роже Дадун, характеризуючи "слабкі" моменти вчення Фрейда, зауважує, що "вже в перших топічних працях Фрейда лібідо, як сексуальна енергія, протиставлялася енергії, властивій потягам самозбереження, яка ним була названа "інтересом". В іншій топічній праці - "По той бік принципу задоволення", написаній пізніше, лібідо, як еротична енергія, протистоїть руйнівним силам потягу до смерті, причому джерело останнього лишається в теорії Фрейда нез'ясованим" [1, 278].

Загадковий зв'язок між Еросом і Танатосом, двома антагоністичними, на думку Фрейда, інстинктами вдалося розкрити його молодшому співвітчизнику, основоположнику соціальної етології Конраду Лоренцу. Останній у своїй відомій концепції вродженої людської агресивності зміг, на наш погляд, науково обґрунтовано довести закономірність зв'язку між Еросом і Танатосом. Лоренц не тільки не протиставляє їх, а, навпаки, розглядає як явища одного порядку, що мають спільну природу і походження.

Хоча, якщо, судячи з бібліографії його праць, сам Фрейд не був знайомий з роботами Лоренца в цій галузі, останній звернув увагу на зв'язок між своєю концепцією вродженої людської агресивності і вченням психоаналізу. У вступі до свого основного твору "Агресія", де викладається вищезгадана концепція, Лоренц зазначає, що "в дискусіях щодо його (Фрейда. - А.Д.) вчення про інстинкти виявилися несподівані збіги результатів психоаналізу і фізіології поведінки" [4, 5].

Однак Лоренц не згоден з висновками Фрейда щодо природи і сутності Танатоса (агресії - за термінологією Лоренца), а також характеру його зв'язку з Еросом (сексуальним інстинктом). Позиція Лоренца в цьому питанні докорінно протилежна поглядам Фрейда, який інтерпретує Танатос (агресію) виключно як інстинкт руйнування та смерті. "Я очікував нездоланних розбіжностей щодо поняття "інстинкт смерті", - підкреслює Лоренц у названій праці, - який - відповідно до однієї з теорій Фрейда - протистоїть усім життєстверджуючим інстинктам як руйнівне начало. Ця гіпотеза, далека від біології, з погляду етолога, є не тільки непотрібною, але й неправильною. Агресія, вияви якої часто ототожнюються з поняттям "інстинкту смерті", - це такий самий інстинкт, як і всі інші, і в природних умовах так само, як і вони, слугує збереженню життя й виду" [4, 6].

Одним із доказів правомірності своєї точки зору Лоренц вважає наявність суперечностей в інтерпретації Танатоса, що мають місце в низці статей Фрейда. Так, він зауважував, що "на прикладах безлічі цитат зі статей Фрейда стає очевидним, як мало він сам покладався на свою дуалістичну гіпотезу інстинкту смерті, яка йому - справжньому моністу і механістично мислячому досліднику - має бути принципово чужою" [4, 6].

Згідно з Лоренцом, агресія і статевий інстинкт не тільки не протистоять один одному, а, навпаки, виступають феноменами одного порядку, мають спільну природу й походження. Ці висновки виходять з його концепції вродженої людської агресивності.

Відповідно до цієї концепції, агресія є одним із головних інстинктів, завдяки якому забезпечується не тільки виживання, але й прогресивний розвиток усіх тваринних видів, у тому числі й людини. Таке положення базується на принципово іншому трактуванні сутності і форм вияву агресії, ніж та, що є в науковій літературі. Лоренц, на відміну від прийнятої думки, не пов'язує агресію з насильством або вбивством. Навіть боротьба між хижаком та його жертвою, на його думку, "взагалі не є боротьбою в справжньому сенсі цього слова" [4, 32].

Справжня сутність агресії, за Лоренцом, полягає у внутрішньовидовій конкуренції за оволодіння природними ресурсами, що є конче потрібними для виживання. Тварини з високим рівнем агресивності, до яких належать, як правило, статевозрілі - тобто найбільш розвинуті у фізичному та психічному розумінні, мають перевагу в задоволенні своїх основних потреб, передусім харчового та статевого інстинктів. Внаслідок цього в них є більше шансів, порівняно з іншими тваринами, на самозбереження й відтворення. А це є дуже "корисним" для прогресивної еволюції видів у цілому, оскільки з'являються нащадки з найбільш позитивним набором генів, потрібних для виживання. Характеризуючи сутність і роль агресії в загальній еволюції видів, Лоренц підкреслює, що "формулу Дарвіна "боротьба за існування"... помилково залічують, як правило, до боротьби між різними видами. Насправді "боротьба", про яку йшлося у Дарвіна і яка рухає еволюцію, - це, передусім, конкуренція між найближчими родичами" [4, 30].

Найбільш характерне відображення така конкуренція дістала у вищих видів, що провадять спільний спосіб життя. Тут вона набирає форми своєрідної ієрархії, яка, на думку Лоренца, виступає "принципом організації, без якого, мабуть, не може розвинутися впорядковане життя вищих тварин..." [4, 51].

У таких спільнотах кожна тварина, залежно від рівня своєї агресивності, посідає строго визначене місце, відповідно до якого вона має доступ до природних ресурсів. Найбільші переваги в цьому плані має вожак спільноти. Йому належить першочергове "право" на задоволення харчового і статевого інстинктів, зокрема, як засвідчують численні приклади з життя тварин, запліднення всіх самок, що входять до спільноти.

Звідси випливає, що статевий інстинкт є однією з форм прояву інстинкту агресивності. Саме тут, на наш погляд, лежить той таємничий зв'язок між Еросом і Танатосом - двома протилежними, на думку Фрейда, інстинктами: інстинктом самозбереження та інстинктом руйнування або смерті.

Але як пояснити походження Едипового комплексу, на якому базується теорія психоаналізу, що лишився загадковою таємницею як для самого Фрейда, так і його послідовників?

Відповідь на це питання слід шукати, на наш погляд, в соціальному устрої стародавнього суспільства. Це останнє, на думку авторитетних учених і філософів (Дарвіна, Фрейда, Бергсона, Ніцше та інших), в епоху дикості мало бути побудоване за принципом організації тваринної спільноти. Тобто його структура також була ієрархічною з усіма наслідками, що з цього випливають. Одним із таких наслідків було монопольне право вождя первісної орди на всіх жінок, які входили до її складу. Тому, як пише Фрейд, "прабатько перешкоджав задоволенню прямих сексуальних потреб своїх синів; він примушував їх до утримування і, отже, до емоційних зв'язків з ним та один з одним, які могли вирости з прагнень із загальмованою сексуальною метою. Він примушував їх до масової психології. Його сексуальна заздрість і нетерпимість стали в кінці кінців причиною масової психології" [10, 120].

Саме тут лежать, на наш погляд, генетичні корені Едипового комплексу, який сформувався на основі загальмованого сексуального прагнення. Він є характерним відображенням сімейно-шлюбних відносин, що існували в стародавньому суспільстві.

Підтвердженням такої точки зору може бути інститут екзогамії, який є характерною рисою первісного суспільства. Його головна функція якраз полягала в тому, щоб затвердити те монопольне право вождя, про яке йшлося раніше.

Таким чином, вчення Фрейда про Едипів комплекс можна розглядати як психологічний підрозділ концепції вродженої людської агресивності Лоренца. З такою думкою погодився б і сам Фрейд, якби зміг зрозуміти ту роль, яку відіграє агресія в походженні лібідо.

Примітно, що й філософія Ніцше, зокрема його вчення про надлюдину, з усіма її основними положеннями, відповідає концепції вродженої людської агресивності Лоренца. В ній так само, як і в останній, головним принципом виступає принцип ієрархії. Ніцше у праці "Воля до влади" підкреслює, що його філософія "спрямована в бік ієрархії..." [5, 131]. На його думку, в основі всіх життєвих процесів лежить принцип "волі до влади", який, на наш погляд, є похідним від принципу ієрархії, що його запровадив у науковий обіг Лоренц. У праці "По той бік добра і зла" Ніцше так характеризує свою позицію: "Припустимо, нарешті, що вдалося б пояснити сукупне життя наших інстинктів як оформлення і розгортання однієї основної форми волі - а саме, волі до влади, як наголошує моє положення; припустимо, що з'явилась би можливість віднести всі органічні функції до цієї волі до влади і знайти в ній також вирішення проблеми зачаття й харчування (це одна проблема), - тоді ми придбали б собі цим право визначити всю діючу силу лише як волю до влади. Світ, що розглядається зсередини, світ, що визначається і позначається залежно від його "інтелігібельного характеру", був би "волею до влади", і нічим, крім цього" [8, 95]. В іншій своїй праці - "Воля до влади" - філософ зауважує, що "життя не має інших цінностей, ніж ступінь влади, якщо ми припустимо, що саме життя є воля до влади" [5, 353]. Він звертає увагу на той факт, що "воля до накопичення сили є специфічною властивістю явищ життя, харчування, народження, спадковості; суспільства, держави; звичаю, авторитету" [5, 354].

Принцип "волі до влади", який можна розглядати як один із виявів принципу ієрархії, що лежить в основі концепції Лоренца, дістав своє характерне відображення і в основних положеннях етичного вчення Ніцше, а також у його ставленні до релігії християнства. Так, декларуючи моральні ідеали, на які, повинно, на думку Ніцше, рівнятися суспільство, мислитель проголошує: "Що добре? Все, від чого зростає в людині почуття сили, воля до влади, могутності. Що погано? - Усе, що йде від слабкості. Що щастя? - Почуття зростаючої сили, влади, почуття, що подолано нову перешкоду. Не мир - війна, не чеснота, а доблесть... Нехай гинуть слабкі й потворні - це перша заповідь нашого людинолюбства. Треба ще допомагати їм загинути. Що шкідливіше за будь-який порок - співчувати слабким і калікам…" [7, 19]

Виходячи з цих етичних поглядів Ніцше, можна зрозуміти його критичне ставлення до релігії і моралі християнства, яка, на його думку, суперечить принципу "волі до влади". Він підкреслює в праці "Антихристиянин": "Християнство - це співчуття, а співчуття суперечить життю... Християнство ставало на бік усього слабкого, низького, потворного; свій ідеал воно склало за протилежністю інстинктам збереження життя, життя в силі. Тварина, цілий тваринний вид... для мене зіпсовані, якщо втратили свої інстинкти…" [7, 20-21].

Характеризуючи погляди Ніцше, треба звернути увагу на той факт, що вони з'явились на декілька десятиліть раніше концепції Лоренца. Останній, якщо судити з бібліографії його праць, був або не знайомий з ученням Ніцше, або не приділяв йому належної уваги. Це засвідчує, що кожен із них прийшов до розробки проблеми агресії власним шляхом. При цьому, за принциповими положеннями, їхні погляди збігаються. Гадаємо, це може бути ще одним підтвердженням того, що висунута нами гіпотеза про визначальну роль агресії у філософії життя Ніцше, Лоренца і Фрейда має право на існування.

Підбиваючи підсумки аналізу проблеми агресії у філософії життя Ніцше, Лоренца і Фрейда, зауважимо, що вченню про агресію належить важливе місце в творчій спадщині цих видатних мислителів. Воно фактично становить концептуальну основу психоаналізу Фрейда, теорії вродженої людської агресивності Лоренца і моральної філософії Ніцше, зокрема його вчення про надлюдину. Ці останні можна розглядати як відповідні аспекти - психологічний, біологічний та соціальний - загальної теорії людської агресивності.

Зроблений аналіз дає змогу глибше зрозуміти сутність цих концепцій і розкрити процес їх формування, що, своєю чергою, допоможе зняти з Ніцше і Лоренца необґрунтовані звинувачення в пропаганді ідеології насильства та фашизму, а з Фрейда, - в гіперболізації сексуального фактора в психіці людини.

Це сприятиме також можливості нового погляду на роль агресії у житті людини й суспільства, яка ще й досі пригнічується з боку наукової думки, та звернути увагу на об'єктивне наукове дослідження цього феномена.



ЛІТЕРАТУРА

1. Дадун Р. Фрейд. - М., 1994.
2. Див.: Румянцева Т.Г. Критический анализ концепций "человеческой агрессивности". - Минск, 1982; Холличер В. Человек и агрессия. - М., 1975; Montagu A. Man and Aggression. - London; Barnett S.A. The concept of stress. - London, 1964; Scott G.P. Agression. - Chicago, 1958.
3. Див.: Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М., 1994; Дадун Р. Там само.
4. Лоренц К. Агрессия. - М., 1994.
5. Ницше Ф. Воля к власти // Ницше Ф. Сборник соч. - Минск, 1999.
6. Ницше Ф. К генеалогии морали // Ницше Ф. Сборник соч. - Минск, 2001.
7. Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов. - М., 1989.
8. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Ницше Ф. Сборник соч. - Минск, 1997.
9. Фрейд З. Достоевский и отцеубийство //Фрейд З. Собр. соч.: В 2 х тт. - Тбилиси, 1991. - Т. 2.
10. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого "Я" // Фрейд З. Там само. - Т. 1.
11. Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности // Фрейд З. Там само. - Т. 2.
12. Фрейд З. Тотем и табу // Фрейд З. Там само. - Т. 1.
13. Фрейд З. По ту сторону принципа наслаждения // Фрейд З. Там само. - Т. 1.
14. Фрейд З. "Я" и "Оно"// Фрейд З. Там само. - Т. 1.





<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio