НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42. - 15 др. арк.

__________________________________________________________________________

Зубко М.В. пошукач Інституту держави і права ім. В.М. Корецького

СТАРОДАВНЯ ДЕМОКРАТІЯ ГРЕЦЬКОГО ТА РИМСЬКОГО СУСПІЛЬСТВ: ПОРІВНЯЛЬНА АКСІОЛОГІЯ ІНТЕРЕСІВ ТА ПОТРЕБ

     В сучасних умовах, коли на початку XXI ст. планетарне співтовариство здійснює правовий вибір на користь демократичної форми державного правління, наукова теорія і практика все частіше звертається до соціального досвіду греко-римської доби в історії європейської цивілізації. Історія правових вчень, доктрин, концепцій і теорій, які виникли та розвинулися в стародавній Греції та стародавньому Римі, має аксіологічну значущість і в сучасний період, головним чином, з моральних причин. Моральні цінності античної мудрості, їх гуманістична формула "людина є мірою усіх речей" дають можливість зробити висновок, що грецька та римська цивілізації спромоглися досягти вершин духовного злету, окремі успіхи якого визнаються і досі майже неперевершеними. Такою є антична мораль і правда.
     Державно-політичний устрій стародавніх греків, відомий як антична демократія, був розбудований на принципах верховенства полісного закону і на засадах правового рівноправ'я в юридичних відносинах, які регламентували моральні принципи та общинну поведінку. Фактично це була общинно-полісна демократія, що базувалася на статевих обмеженнях (відвідувати Народні Збори Афін жінкам заборонялося) і статусних привілеях (щоб здобути виборчу посаду у полісному магістраті, треба було мати афінське громадянство). Серед інших правових обмежень, до яких дехто відносить сумнівні рецидиви і факти, можна назвати майновий ценз, рабовласницькі відносини та релігійне право, а також, як обов'язок, партійна діяльність.
     Фрагментарно заторкнемо проблему античного рабства. Адже, якщо прийняти гіпотезу Ф.Х. Кессіді, то полісна демократія Стародавньої Греції вважала правомірним безграничне панування вільного над рабом [1, 17-21]. Цей висновок можна ототожнити з так званою спрощеною гіпертрофією античних відносин, саме з таким перебільшенням, яке є характерним і для сучасних поглядів на західну демократію. І, насамперед, тому, що питання про грецький і римський інститут античного рабовласництва, досліджене І.М. Д'яконовим та С.Л. Утченко, свого часу набув статусу компетентних досліджень. Так, у Стародавній Греції та Римській імперії раби в демократичних полісах були майже безправними і політично меншовартісними. Однак є правдою й те, що раб мав чималі демократичні права (майнова власність, посада в державній поліції Афін, можливість стати вільним або громадянином, зробити оскарження на діяння рабовласника з причини соціального гніту чи крайнього деспотизму) [2, 3-17].
     Разом з тим общинно-полісна демократія, як свідчить аналіз історіографічних джерел, майже повністю, аж до граничної крайності, утискувала кожного індивіда в моральних і правових кайданах декоративної свободи, а насправді - ідеологічно-релігійного павутиння, сплетеного для апатридів, громадян і рабів. Вона, ця позірна свобода, обмежувала право на інакомислення (застосовувався метод остракізму, тобто вигнання особи за межі общинного полісу, заборонялось голосування на полісних зборах або перебування в громадянстві: за безпартійну позицію афінський закон дозволяв общинній владі позбавляти індивіда громадянства). Отже, вже навіть із цих прикладів стає цілком ясно, що грецька демократія і звужувала, і розширювала особисту свободу, редукувала поведінку індивіда до визначених державою меж примусової волі [3, 328-329].
     Тобто, в грецькій демократичній реальності індивід визнавався політично вільним і внутрішньо самостійним. Втім він утримувався в лоні загальних інтересів та потреб грецької держави, передусім, общини, на духовних цінностях якої позначалася діалектика відносної самостійності. Цей демократичний релятивізм означав залежність індивіда від державної, моральної та релігійної влади, що обожнювала і відносини, і законодавство, і поведінку. Тому, якщо грецьку демократію вважати певним еталоном, то слід, напевне, говорити про доцільність існування нормальної моральності, саме такої, що здатна визначати законодавство і право як міру ставлення індивіда до цінностей, зокрема, до особистих інтересів та потреб людини. Античне розуміння демократії, - це, скоріше за все, усвідомлення стародавнього грека як "мірила усіх речей", узаконеного в нормальних відносинах і станах. Адже лише нормальність, за Арістотелем, може вважатися об'єктивною та суб'єктивною цінністю, законодавчою, моральною і правовою в тому числі [4, 13-16].
     Рішення Народних зборів, які набували сили полісного закону, проголошувалися з обов'язковим формулюванням: "Постановляє Рада і народ!" Рада фактично була робочим органом Народних зборів, до участі в яких, починаючи з IV ст. до н.е. (пропозиція Агіррія), залучалися бідні верстви афінського демосу (за відвідування Народних зборів сплачувалося 3 оболи, тобто середній заробіток ремісника за один день). У такий спосіб грецький народ інтегрувався в систему політичної влади, безпосередньої та опосередкованої участі в діяльності державних виборних органів, що контролював роботу головним чином колегій та магістратів. Останні, в свою чергу, здійснювали функціональне управління полісним самоврядуванням [5, 164-174].
     Вивчаючи специфіку діяльності Народних зборів Афін, мимоволі виникає асоціація з управлінською демократією радянського періоду. Так, наприклад, народні збори трудових колективів в колишньому СРСР теж були обов'язковими і повноважними, спроможними розробляти та приймати рішення. Вони обирали директорів заводів і фабрик, голів колгоспів та радгоспів, заслуховували поточні звіти та оцінювали роботу керівників. Але, як у Стародавній Греції, так і в Радянському Союзі однією з істотних вад Народних зборів була проблема кількісної та якісної участі в них робітників і селян. Думки та рекомендації представників КПРС (партійних комітетів), які виступали і вносили пропозиції, враховувалися майже першочергово, за винятком тих, звичайно, які можна було визнати абсурдом чи нісенітницею. Ця історична аналогія, якщо вдатися до порівняльного аналізу, сприяє оптимальнішому розумінню специфіки функціонування Народних зборів в демократичних Афінах.
     Грецька демократія, як випливає з матеріалів історичної хроніки, була кріпосною служницею владного закону, якому зобов'язувалися підкорятися майже усі, без винятку, громадяни античного полісу, взагалі - прадавньої общини та звичаєвого права. Ця проблема є актуальною і досі. Так, дійсно, коли глибше вникаєш у те, що вже було, і те, що є, то доходиш висновку, що принципової відмінності між грецькою та сучасною демократією фактично немає. Власне, якщо в Стародавній Греції демократична свобода регламентувалася полісним законодавством, то в сучасному світі все залишається майже таким самим, як і було раніше, а саме - кріпацтво чи рабство пов'язується з державним казначейством або з олігархічним працедавцем [6, 3].
     Тому, схоже, є досить резонним прискіпливо вивчати історичні паралелі з огляду на застереження І.Канта, який пропонував ставитися до особистості та колективу як до демократичної мети, а не засобу чи ресурсу, з використанням яких досягається очікуваний або передбачуваний результат. Так от, коли мислити за Кантом, то демократія - це знаряддя, метод або засіб, яким, з різною мірою успіху, користуються, щоб задовольнити гуманістичні принципи справжнього народовладдя, котре ставить перед собою мету забезпечити для більшості громадян рівні можливості соціальних відносин. І лише за такого державного ставлення до свого конкретного громадянина, виявляються гуманістичні критерії реальної демократичності, тобто вимальовуються правові аспекти триєдиної залежності: "влада - індивід - суспільство".
     Справжня демократія - це вихована на державному та суспільному рівні шаноблива повага до людської гідності та індивідуальної безпеки (моральної, правової, судочинної). Античні мислителі визначали п'ять характерних ознак грецької демократії: а) всезагальне рівноправ'я перед полісним законом; б) відсутність, обмеження чи упередження владного деспотизму; в) вибори на державні посади шляхом загальнонародного жеребкування; г) підзвітність державних службовців за результатами діяльності на виборчих посадах; д) вирішення полісних справ Народними зборами і Сенатом.
     Поміж окремих вад афінської демократії, можна виокремити безмежне довір'я стародавніх греків до полісного закону. Адже діючий закон містить юридичні колізії, помилки, упередженості чи хибності, по-різному витлумачуючи, зокрема, інтереси та потреби громадян, держави і суспільства. Так, скажімо, проголошуючи демократичний курс на соціальне благополуччя, фіскальними податками можна знизити життєвий рівень до граничної бідності, аж до зубожіння чи злиденності. Ось чому підпорядкування інтересам влади - це хибне право демократичного інтелектуалізму, тому що, як наголошував Демокріт, закони можуть конфліктувати між собою, а відтак - привносити деструктивні зрушення у людське суспільство [6, 30-32].
     І саме через цей формальний принцип виникають, найімовірніше, циклічні чергування між демократичною та деспотичною формами державного правління. Адже, якщо повернутися до висловлень Ф.Рузвельта у 1941 р., в реальній стратегії демократичного права існують, якнайменше, чотири гуманістичні свободи: а) свобода логоса; б) терпимість до віросповідання; в) уникнення бідності та злиденності; г) звільнення від страху за прийдешнє і майбутнє. Звідси майже усі демократичні очікування справжньої свободи, головним чином, пов'язуються з повсякденними розрахунками на усунення з юридичної сфери проблеми соціального страху [7, 4].
     Страх - це граничне протистояння деспотичній тиранії, відомій римському народові з періоду ліквідації царської влади, тобто з падіння Тарквінія Гордого (534-510 рр. до н.е.). Царська тиранія була повалена збройним опором мужніх консулів, зокрема виступом Публія Валерія, який проголосив державну владу римського народу. Публій Валерій обмежив терміни перебування консулів на виборчих посадах, розділив політичну владу між двома рівноправними посадовими особами, здійснив демократичну реформу в латинському правосудді та судочинстві. Втім усі демократичні заходи виявилися гранично мінімальними, а тому - історично збанкрутілими в результаті деструктивних впливів римської аристократії [8, 427-434].
     Як загальні, так і функціональні юридичні норми потребують визначення меж демократичного плюралізму та правового синкретизму. Здебільшого вони цураються конкурентного і тіньового права, головним чином, такого, що привносить дисгармонію у традиційні соціальні відносини, які раніше склалися, ще до того як розпочинають здійснюватися юридичні реформи демократичного спрямування. Звичаєве право кожного окремо взятого народу здатне вбачати у демократичних моделях соціальну міфологію, якщо політична влада збочується на шлях створення колізії та упередженості законів. Тому треба уникати правового криміналізму в законодавчій практиці, особливо там, де можуть започатковуватися моральні дисфункції псевдодемократичності.
     Під цим кутом зору актуалізується проблема розробки методологічної основи демократичного суспільства. До неї можна віднести: а) інтереси та потреби юридичного простору, сформованого для обслуговування держави, суспільства і спільнот; б) правові та соціальні відносини з різними ступенями моральності; в) державні та соціальні інститути, які обслуговують сферу моральних і правових цінностей в царині деонтологічної юрисдикції; г) фізичних та юридичних осіб, що взаємодіють між собою на демократичних засадах; д) механізми, різновиди і форми правової діяльності, яка організується з регулятивною та регламентаційною метою; ж) культуру та правовий світогляд.
     Ця структура, виписана з порівняльного аналізу грецької і римської демократичної системи, вважаємо, дає можливість раціональніше та прагматичніше вивчати соціальне буття правового виміру, насамперед, процеси і стани моральної гармонізації та соціальної єдності. Вона може бути орієнтиром на демократичне забезпечення моральної солідарності, світоглядної культури та соціального нормування.
     Трагічна історія демократичних інститутів та установ знає чимало яскравих прикладів, за яких гуманістичні інтереси та потреби, взяті за соціальні пріоритети, обезсилювали публічну сумнівність формального права. Таким є, наприклад, зовнішньодемократичний лад окремих держав, скажімо, Великобританії або США, розбудований на багатстві і бідності, приватній та соціальній власності, міжнародному диктаті і світовому тероризмі. При цьому виявляється, що соціальне буття демократичних гасел і правових закликів, втілених у законодавчі реалії, бувають винятково різними, навіть протилежними. Фактично трапляється так, що демократичний інтерес та юридична потреба звільняються від тих правових вчинків, діянь, обов'язків чи повноважень, які проголошуються законними і легітимними, проте, за деспотичних або тиранічних обставин виявляються аморальними, з точки зору гуманізму цивілізованої історії.
     Справжня демократія проявляє себе, на думку стародавніх греків і римлян, у правовому зрощенні гуманістичних перлин. Консенсус має наполегливо і неухильно забезпечувати правову рівність перед справедливим законом, моральним обов'язком та способом життя. Не тільки одне право залучається до соціальних відносин, а й можливість повноцінно діяти та існувати в них. За цивілізованих умов таке становище повинно стати взірцем для всіх, без винятку, західних і східних, демократій, політичних режимів. Можливість взяти від соціальних відносин, оформлених згідно з правовим виміром демократичного ґатунку, духовні і матеріальні блага належного рівня означає на практиці ступінь цивілізованості теоретичної юрисдикції.
     Щодо практичної реалізації демократичних концепцій, то чималі труднощі становлять обставини, спричинені тим, що деякі законодавчі ініціативи та правові стратегії виявляються світоглядними міфами або соціальними утопіями. Такими були демократичні проекти Т.Кампанелли чи Т.Мора, а також англійська конституція О.Кромвеля від 1647 р. чи французька конституція від 1791 р. [9, 111].
     Водночас, за окремих ситуацій, демократична форма правління здатна вмістити менше гуманізму чи справедливості, аніж, скажімо, монархія, республіка чи тиранія [10]. Це стосується, до речі, забезпечення рівня і способу життя правовими засобами та ресурсами, раціональної орієнтації в міжнародному просторі, залежному від енергетичних, політичних, ринкових і товарних відносин. Потрібно, щоб демократичний гуманізм забезпечувався у владній політиці, законодавчій галузі, освітній діяльності, а ще - у сфері медичного, культурного і трудового ренесансу. Тут у нагоді буде історія демократичного права. Саме вона може висвітлити гуманістичні діаманти правової мудрості.


ЛІТЕРАТУРА

 

1. Кессиди Ф.Х. Древнегреческая демократия и возникновение диалектики // Античная культура и современная наука. - М., 1995.
2. Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу (Становление греческой философии). - М., 1972.
3. Гиро Поль. Беды и нравы древних греков. - Смоленск, 2002.
4. Столович Л.М. Человек есть мера всех вещей // Античная культура и современная наука. - М., 1985.
5. История Древней Греции. - М., 1986.
6. Радзиховский Л. Демократия вещей // Версія. - 2004. - № 7(280).
7. Історія вчень про державу і право. - Харків, 2002.
8. Карафка А. Гражданское неповинование террору власти // Вечерние вести. - 2004. - № 037(1136).
9. Беккер К.Ф. Мифы древнего мира. Всемирная история. - Саратов, 1995.
10. Ильин И. А. О монархии и республике // Вопросы философии. - 1991. - № 4






<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio