НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42. - 15 др. арк.

__________________________________________________________________________

Павлов В.І. кандидат філософських наук, доцент Донбаської державної машинобудівної академії

МЕТАМОРФОЗИ ПРОСТОРУ І ЧАСУ У «ФІЛОСОФІЇ СНОВИДІНЬ» З.ФРЕЙДА І Г.БАШЛЯРА

    

    Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у філософії починає переважати ірраціоналізм, що часто спирається на ту чи іншу форму розгортання психологізму. Людину розглядають вже в якості психологічного суб'єкта, що наділений не тільки розумом, а й волею, емоціями, уявою, афектами і звичками. Воля, уява і афекти в цих концепціях ставляться понад розумом, інтелектом і тлумачаться зовсім по-іншому, ніж у традиційному фрейдівському психоаналізі. На перше місце у системі філософського осмислення висуваються проблеми буття, духу у його відношенні до тіла, проблеми ментальних інтенцій, змісту і призначення історії тощо (В.Дільтей, А.Бергсон, Тейяр де Шарден, А.Камю, Ж. П. Сартр та ін.). Як наслідок, відхід від "божественного світла" розуму деяких визнаних сучасних дослідників (Р.Рорті, Ж.Ліотар, М.Фуко, Ж.Дерріда) інтерпретується як "кінець філософії". Інші (Д.Девідсон, М.Дамміт, Х.Патнем, Ю.Габермас) вбачають в зміні світоглядно-методологічної парадигми чергову трансформацію філософії і формують власні пропозиції щодо її інтерпретації та обґрунтування. Треті (Г.Гадамер, А.Макінтайр, Г.Блуменберг, Ч.Тейлор) вважають, що трансформація сучасної філософії повинна прямувати до герменевтики і риторики.
    Але існує й інша, "завуальована", точка зору щодо радикальної зміни культури сучасних філософувань. Йдеться про новий антропологічний вимір людини, згідно з яким вона постає двоїстою істотою - "людиною дня" (коли нею керує науковий розум) і "людиною темряви" (людиною ненаукової уяви, за Г.Башляром). На відміну від філософських тенденцій неокантіанства, що завжди спричиняли пошуки та обґрунтування нових апріорних структур розуму, з цієї концепції виокремлюється ідея історичної мінливості саме розуму. Нібито розум, здобуваючи свою автономію, рушає вперед, до нового знання, і водночас перешкоджає самому собі. Інакше кажучи, розум тут набуває властивостей самотрансценденції [1]. І оскільки простір та час безпосередньо пов'язані з розумом, вони самотрансцендентують одночасно з ним. Звідси, головна мета статті - дослідити вказану самотрансценденцію.
    Актуальність концепції Г.Башляра про особливий антропологічний вимір людини коріниться у новітньому підході до тлумачення власне розуму. Філософ стверджує, що наукові перетворення ХІХ - ХХ ст. спричинили розгалуження розуму як засобу пізнання на два стани - "діалектичний" і "відкритий". "Діалектичний розум" - це розум замкнутий, що здійснюється завдяки логічній взаємодії загальнолюдських форм мислення. Він притаманний людині в усі часі її становлення як розумної істоти і реалізується у вигляді безлічі так званих діалектик. Але структурність мислення й аксіоми розуму у контексті будь-якої з діалектик залишаються незмінними. Що ж до вищого стану розуму - "відкритого", незамкнутого, - то він характеризується особливим відношенням між дослідом і математикою, тобто новим розумінням онтологічних можливостей простору та часу (наведемо тут як приклад побудову у ХІХ ст. неевклідових геометрій Лобачевського і Рімана та їх філософські тлумачення).
    "Діалектичний розум" породжує замкнутий раціоналізм, що базується на "здоровому глузді" і повсякденній свідомості, тобто не виходить за межі евклідового простору, де панують речі та їх сутності. Навпаки, "відкритий розум" реалізується у неевклідовому просторі - мережі абстракцій і відношень. І як між евклідовим та неевклідовим просторами існує безодня суперечностей, так і між цими двома станами розумової діяльності проходить "розрив" думки. Звідси простір і час знову виникають у вигляді епістемологічних перепон пізнання, які ми невладні повністю ліквідувати. Їх можна лише частково усунути, застосовуючи, вслід за М.Лобачевським, новітні математичні узагальнення.
    Але онтологічне тлумачення простору і часу є більш складним, більш дієвим і багатогранним, ніж аналітичне. Отже, філософія повинна відшуковувати інші підходи подолання цих перепон. "Об'єктивне знання, вважає Башляр, невід'ємно від особливої наукової культури, яка розуміється їм у вигляді певної психологічної освіти, правильного функціонування пізнавальних здібностей, самоконтролю суб'єкта, що пізнає, його навичок і установок, націлених на "очищення" інтелекту, на виправлення помилок. Культурний і афективний катарсис являють собою необхідну умову здобуття об'єктивного знання... Спеціальне виявлення епістемологічних перепон, вважає філософ, є завданням психоаналізу об'єктивного пізнання (курсив наш. - В.П.)" [1, 131]. Відтак, центр тяжіння в обґрунтуванні простору і часу Башляром поступово і усвідомлено переноситься з телеологічної сфери відчуттів та розуму людини у сферу несвідомого. Остаточне завдання дослідника - філософське осмислення цих двох напрямків обґрунтування, пошук можливостей їх поєднання, подолання "розриву" між ними.
    У 1952 р. в світ виходить невеличке філософське есе Г.Башляра "Оніричний простір" [1, 251-256], в якому мислитель робить спробу осмислити метаморфози простору і часу, що пов'язуються з "людиною темряви". Йдеться про простір та час сновидінь, які ґрунтуються ані на чуттях, ані на розумі, але також впорядковують Всесвіт. Вже перше знайомство з цим твором дає можливість вважати: Башляру вдалося знищити "бацилу діалектичного розуму" щодо обґрунтування простору і часу. Він застосовує, так би мовити, замкнутий розум (сукупність логічних форм мислення і логічних зв'язків між ними) для пояснення оніричних простору і часу, але не тлумачить їх у вигляді чуттєво-розумових форм. "Повертаючись до метафори дня і ночі, - пише В.Візгін, характеризуючи цю точку зору, - ми не можемо не бачити, що день має перед ніччю ту перевагу, що він може обговорювати і розуміти не тільки себе, а й ніч. Адже саме розум пояснює мрії і розплутує хаос уяви. Саме розум тлумачить нічні сновидіння і символи традиції" [1, 8].
    Аналогічні погляди ми знаходимо й у З.Фрейда, П.Гаффнера, І.Сеченова, але з певною поправкою. Наприклад, Гаффнер пише: "Людина у сновидінні не може відмовитись від законів мислення, оскільки вона не може вважати ідентичним те, що уявляється їй протилежним. Вона й у сновидінні може бажати лише того, що вона уявляє для себе як дещо добре... Але в ході застосування законів мислення і волі людський дух у сновидінні вводиться в оману через змішування одного уявлення з іншим... Недолік орієнтування - ось таємниця польоту, котрим рухається наша фантазія у сновидінні" [5, 18]. Інакше, "тканина" сновидінь не є "змістом" сновидінь, котрий людина відкриває для себе внаслідок аналітичної діяльності розсудку. Більш того, як тільки в оніричний простір просочуються проблиски чуттєвості або раціональної дії "діалектичного" розуму, людину починають переслідувати кошмари.
    Ретельне осмислення вузлових моментів есе Г.Башляра спричиняє враження "реконструювання" автором загальновизнаних положень психоаналізу З.Фрейда стосовно сновидінь [2]. Але якщо дослідження сновидінь, їх класифікація, умови поділу на сновидіння-пророцтва і сновидіння, що потребують тлумачення - кінцева мета Фрейда, то для Башляра сновидіння - це матеріал розгортання оніричних простору і часу як єдності, цілісності біологічного і психологічного начал людини. Тобто, на відміну від Фрейда, Башляра цікавлять онтологічні та гносеологічні проблеми, пов'язані з внутрішнім світом "людини темряви".
    Башляр вважає, що оніричний простір є плацдармом руху людської уяви, на якому немає місця розуму і чуттям. І вказане зовсім не призводить до заперечення простору і часу як апріорних форм чуттєвості. Справа в тому, що коли людина занурюється у сон, тобто стає "людиною темряви", чуттєві простір та час пом'якшуються і втрачають геометричні зв'язки. Поступово вони перетворюються, трансформуються в оніричний простір, наділений доцентровою структурою: людина, що засинає, поєднується, синтезується, зливається з речами, які їй сняться. "Як тільки ми починаємо занурюватися у сон, - пише Башляр, - простір розм'якшується і туманиться - присипляється сам, частково випереджаючи нас самих, втрачаючи при цьому власні волокна і зв'язки, втрачаючи сили, що структурують його, геометричну зв'язність і згуртованість... Це - найближчий до нас синтез речей і саме нас" [1, 252].
    Остання здатність має місце винятково завдяки уяві. "Людина темряви" у цей період вивільняється від практики і повертається до первісного свого стану, тобто набуває власного тілесного простору, що є самодостатнім. Образи сну, що тут виникають, треба розглядати, як сновидіння волі, її схеми. Причому суб'єктивна діяльність нашої думки уявляється об'єктивною, і ми сприймаємо продукти фантазії (уяви) подібними чуттєвим сприйняттям. Ось як характеризує цей процес З.Фрейд: "Всесвіт виникає для нас завдяки тому, що наш інтелект виливає враження, які отримує ззовні, у формі часу, простору і причинності... Уночі... коли припиняється надмірний вплив денних вражень, враження, що випливають зсередини, залучають до себе увагу, подібно до того, як уночі ми чуємо дзюркіт струмочка, котрий заглушався денним шумом. Яким же чином може інтелект реагувати на ці подразнення, окрім як виконуючи функції, що йому притаманні? Він перетворює їх в часові і просторові форми, які пов'язані з причинністю: так утворюється сновидіння" [2, 48]. Тобто оніричні просторово-часові форми - "вивернуті" чуттєво-раціональні простір і час. Обґрунтуємо цю точку зору.
    По-перше, з "Критики чистого розуму" І.Канта випливає, що пізнання - це активне ставлення людини до дійсності, пов'язане із здобуванням нових знань про Всесвіт. Воно характеризується впливом на річ-у-собі суб'єкта пізнання, який за допомогою простору і часу будує наочне уявлення про річ. Тобто простір і час як апріорні форми чуттєвості роблять "людину дня" активною, дієвою істотою. Навпаки, оніричні простір і час виражають суперечливість цієї дії. Вони характеризуються неможливістю довести будь-яку справу у сновидінні до кінця, часто-густо спричиняють моторний параліч людини. "І якщо б у нас... була для того можливість, то після опису розслаблення очей, ми б описали й розслаблення рук, котрі при цьому також відмовляються від схоплювання предметів, - пише Башляр [1, 254]. - І якщо б ми згадали, що в основі будь-якої спеціальної динаміки людини лежить динаміка пальців, то треба було б погодитись, що оніричний простір розгортається тоді, коли стиснуті у кулак пальці розтуляються". Відтак, у оніричному просторі реальна дія змінюється дією уявною, несвідомою, причому у сновидінні виявляється свідомість простору, оскільки продукти нашої уяви (образи) тут також займають певне місце, тобто мають протяжність. Але "фантазія, що звільнена від панування розуму... не спиняється, однак, на простому зображенні предмета (як у "реальному" просторі. - В.П.); вона випробовує внутрішню необхідність більшою або меншою мірою поєднати з ним "Я" людини, яка марить, і тим самим зобразити дію" [2, 74]. Причому "перекручування виявляється навмисне, як засіб маскування... В аналогічному стані перебуває політичний письменник, який бажає говорити в лице сильним світу цього гіркі істини" [2, 105].
    По-друге, як і у кантівської традиції тлумачення чуттєвих простору і часу, оніричні простір та час пов'язуються між собою за принципом причинності. Але причинність тут вже не розглядається у вигляді загального принципу дії розсудку, що дає можливість створити систему категорій, базуючись на традиційній класифікації суджень формальної логіки. Причинність в оніричному просторі зображується за допомогою часу. Саме час логічно пов'язує уявні образи сновидіння і транслює їх у формі одночасності або безпосереднього перетворення одного образа на інший.
    Нарешті, час у сновидінні тече прискорено та в оберненому напрямку. Фрейд називає цю властивість "ефектом будильника": дзвінок будильника служить кінцевою точкою сновидіння і початком зовнішньої діяльності людини (вона пробуджується і "вмикає" власні "сутнісні сили"). "Час у сновидінні вивернутий через себе і, значить, разом з ним вивернуті і всі його конкретні образи. А це означає, ми перейшли в область уявного простору... Сновидіння і суть ті образи, котрі відділяють видимий світ від світу невидимого, відділяють і разом поєднують ці світи... Воно насичено змістом іншого світу, воно - майже чистий зміст іншого світа, незримий, неречовинний, неминущий, хоча і такий, що виявляється видимо і ніби речовинно... Сновидіння є перехід від однієї сфери в іншу і символ. Чого? Із горнего - символ дольнего, із дольнего - символ горнего. Сновидіння здатне виникати, коли одночасно видні обидва береги життя, хоча і з різною мірою ясності" [2, 14].
    Що ж відбувається на межі цих двох "берегів життя"? Фрейд і Башляр тут одностайно констатують виникнення різного роду аномалій у випадку накладання, перехрещення сфер впливу "людини дня" і "людини темряви". Наприклад, вони показують, що витоками сновидінь є усунення будь-яких подразнень (як внутрішніх, суб'єктивних, так і зовнішніх, об'єктивних) і переносять тим самим простір та час у телеологічну сферу уяви. Разом з тим, душа й у період сну залишається у нерозривному зв'язку з зовнішнім світом: зовнішні подразнення зумовлюють опосередкований вплив на зміст сновидінь. Вони послаблюють їх, викликаючи певне взаємовідношення між часом сну і змістом сновидінь. Уночі, у глибокому сні, репродукуються враження останнього часу, а ближче до ранку - більш ранні. Цей "рух навпаки", як правило, вибирає у "тканині" сновидіння не визнане, як у денному житті, а найбільш незначне. Причому чим більше зовнішні подразники впливають на "людину темряви", тим більше вона віддаляється від центру сну, тобто ступінь подразнення обернено пропорційна ступеню відтворення сновидіння. Але обидва мислителя погоджуються в тому, що навіть глибокий сон не в змозі відділити людину від реального світу. Тобто "людина темряви" підсвідомо вбачає те, про що вона розмірковує у денному стані. Адже, оніричний простір і час можна розглядати лише як метаморфози кантівських простору і часу.
    Башляр вказує на існування двох векторів переходу чуттєвого простору в оніричний. Перший з них відповідає стану сну, коли виключаються чуття і розум, а простір втрачає власні орієнтири та згортається до центру у вигляді спіралі. Коли ж людина прокидається, закруглений простір перероджується у простір з особливими ініціативними напрямками. Спіралі перетворюються на пучки прямих ліній, включаються чуття та розум, і людина стає відповідною "лицю дня". Як раз амальгама вказаних напрямків розгортання простору викликає його тлумачення у вигляді епістемологічних перепон пізнання.
    Дійсно, за допомогою чуттів та розуму "людина дня" здатна усвідомлювати лише фрагменти оніричного простору (ми їх часто-густо називаємо "обривками розбитого сновидіння") і, підпорядковуючись вимогам "здорового глузду", з'єднувати їх воєдино в межах геометрично вивіреного евклідового простору. Звідси зароджується нескінчена множина неевклідових геометрій, що є багатоманітними "діалектичними" реалізаціями "відкритого розуму". Саме з цієї причини можна констатувати наявність подібних механізмів як у сновидінні, так і у художній творчості. Уява, що переходить за допомогою "тканини" сновидінь з оніричного простору у чуттєвий, тут починає контролюватися "діалектичним розумом" і виконувати творчі функції.
    Навпаки, здатність "людини темряви" застосовувати фантазію на шляху відображення дійсності у сновидінні також є обмеженою. Вона дає можливість перенести у "тканину" сновидінь лише незначні моменти дня, що відображаються у перекрученому вигляді. Ці перекручені елементи підкреслюють недосконалість "діалектичного розуму" в загальному процесі пізнання.
    Таким чином, і З.Фрейд, і Г.Башляр у своїх міркуваннях схиляються до розгляду сновидінь як своєрідного і необхідного ланцюга, що поєднує два протилежні і круті береги самості людини, між якими існує певний "розрив", безодня. Сновидіння тут і виконують функцію плацдарму перетворення чуттєво-раціональних просторово-часових форм у оніричні. І хоча робота сну протилежна роботі аналізу, розгортання сфери уяви "людини темряви" має певні характеристики, що споріднюють її з чуттєво-раціональною сферою "людини дня".
    Так, будь-яке сновидіння супроводжується образним мисленням. Причому на перших стадіях сну (за фрейдівськими "Тлумаченнями сновидінь" вони мають назву повільного сну) відбуваються процеси, що підготовляють сновидіння. Як наслідок, всі люди бачать сни, але не всі в змозі їх репродукувати.
    За аналогією, абсолютній більшості людей притаманне правильне, логічне мислення, але не завжди "людині дня" вдається застосувати цю здатність, наприклад, для вирішення математичної задачі. Більш того, сновидіння забуваються за тією ж причиною, що й реальні події (відсутність зв'язності, важливості тощо). Адже "... весь матеріал, який будує зміст сновидіння, так чи інакше походить від реальних хвилювань й у сновидінні лише відтворюється" [2, 239].
    Розглянемо ще одну дуже важливу властивість чуттєвих простору і часу, яка набуває особливого значення у контексті сутності "людини темряви". Йдеться про "категоричний імператив" І.Канта.
    Згідно з вченням І.Канта, практичний розум у вузькому розумінні - це розум, який будує правила і принципи моральної поведінки людини. А оскільки він за своєю сутністю тлумачиться тотожним теоретичному розуму (це той самий чистий розум, який лише інакше застосовується, переростаючи у волю, що здійснює вибір і дію особистості згідно з її моральними поняттями), виникає низка актуальних питань: чи існує в оніричному просторі аналог категоричного імперативу? Якщо так, то у чому полягають його витоки та як він реалізується "людиною темряви"?
    Характеризуючи оніричні простір і час у вигляді апріорних форм реалізації "відкритого розуму", тобто сфери уяви, можна лише частково погодитись з висловом В.Гільдебрандта, що "у сні все наше буття зникає за невидимими дверима". І хоча "людина темряви" - це пасивна у зовнішньому плані людина, її власний категоричний імператив залишається активним й у стані сну, коли "діалектичний розум" і чуття дрімають. Чим інакше пояснити неприємні відчуття від аморального сну, що виникають у людини після пробудження?
    Фрейд стверджує, що "людина темряви" володіє усіма здатностями психіки - уявою, волею, пам'яттю, мораллю, - які залишаються без суттєвих змін. Вони лише стосуються речей, що уявляються і перебувають під керівництвом "відкритого розуму". "Ми маємо сенс, таким чином, припускати, що у сновидінні відіграють найбільш потужну роль дві психічні сили (течії, системи), з яких одна утворює бажання, що виявляються у сновидінні, а інша - виконує функції цензури і, завдяки цій цензурі сприяє перекрученню цього бажання" [2, 106].
    Отже, вчення З.Фрейда і Г.Башляра показують, що оніричні простір та час треба розглядати як своєрідні модифікації чуттєво-раціональних простору і часу. Ці модифікації зберігають суб'єктивне забарвлення і виникають у результаті самотрансценденції розуму, яка породжується особливою науковою культурою мислення. Але на відміну від тлумачення простору і часу як апріорних форм чуттєвості, їх оніричні модифікації треба тлумачити як апріорні форми уяви. Причому властивість оніричних простору і часу "існувати апріорі" тут розуміється чисто умовною, бо уява, на відміну від чуттів, лише опосередковано пов'язана з досвідом людини.


ЛІТЕРАТУРА


1. Визгин В.П. Эпистемология Гастона Башляра и история науки. - М., 1996.
2. Фрейд З. Толкование сновидений. - К., 1991.
3. Haffner P. Schlafen und Traumen. - 1884.






<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio