НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42. - 15 др. арк.

__________________________________________________________________________

Юрченко Е.А. аспірант КНУ імені Тараса Шевченка

ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКА ПАРАДИГМА СОЦІАЛЬНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

    На початку третього тисячоліття людство зіштовхнулось з глобальними проблемами, які потребують вирішення на концептуальному та практичному рівнях. Особливо це стосується розвинутих країн, що перебувають у стані переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та належать до європейської культурної традиції. Сучасні проблеми, безумовно, є породженням доби індустріального суспільства. Існує два погляди на вирішення цих проблем. Перший побудований на новоєвропейській прогресистській парадигмі і вірі в те, що проблеми будуть вирішені в процесі суспільного та науково-технічного розвитку. Другий спирається на тотальну критику індустріальної доби та аполегетику доіндустріального суспільства.
    Обидва ці погляди мають свої вади. В межах першого все менше і менше відповідей на питання, що виникають. А в межах другого не існує реалістичної програми відродження реалій доіндустріальної доби. Тому існує необхідність знаходження концепції третього шляху, яка б подолала недоліки двох перших. На нашу думку, ключ до цього лежить в порівняльному аналізі традиційного та постіндустріального суспільств та у виділенні спільних для них моментів. Це відкриває шлях до відродження позитивних аспектів традиційного суспільства при збереженні життєво важливих аспектів життя людства в наш час та збереження суспільного розвитку в постіндустріальному напрямку. При такому підході процес соціальної модернізації збігається з процесом відродження традиційного суспільства, що дає підстави говорити про традиціоналістську парадигму соціальної модернізації.
    Об'єктом роботи є постіндустріальне суспільство, його проблеми та вірогідні шляхи розвитку. Предметом роботи є питання про можливість традиціоналістської парадигми соціальної модернізації та її ключові аспекти. Ступінь опрацювання проблеми на даний момент є надзвичайно низьким, але окремі її аспекти розроблялися в межах концепції третьої хвилі (Тоффлер), постіндустріального суспільства (Белл), кінця історії (Фукуяма), конфлікту цивілізацій (Хантінгтон), філософії "нових правих".
    Сьогодні людство зіштовхнулося з цілою низкою проблем. Фактично можна говорити про безліч малих та великих криз в найрізноманітніших сферах життя: економіці, політиці, культурі, екології - буквально скрізь. Всі вони є частинами загальної кризи сучасної цивілізації. Відбувається перехід до принципово нового світу, нового суспільства. Деякі дослідники називають його постіндустріальним (Белл), інші - суспільством третьої хвилі (Тоффлер), або інформаційним суспільством. Яку б назву ми не обрали, зрозуміло, що світ вступає в принципово нову добу. Для позначення цієї цивілізаційної доби ми будемо вживати термін постіндустріальне суспільство.
    Криза індустріального ладу супроводжується не тільки переходом до постіндустріального етапу, а й пожвавленням сил, що стоять на боці антипрогреситських ідей та є прихильниками доіндустріального, традиційного ладу. Наслідуючи Тоффлера, можна сказати, що сили другої хвилі вимушені оборонятись як від молодих сил третьої хвилі, так і від "агентів" першої хвилі, які в умовах сучасного суспільства дістали "друге дихання". Можна говорити про суперництво двох фундаментальних парадигм, які ми умовно назвемо прогресистською та традиціоналістською. Якщо прогресистська модель зорієнтована на прискорення переходу до нового постіндустріального ладу, то традиціоналістська кличе до відродження традиційного порядку, який в свій час був витіснений індустріалізмом. Прогресисти покладають надії на вирішення сучасних проблем за допомогою науки та техніки, вдосконалення соціально-політичного ладу. Позитивне у прогресистів полягає в тому, що, виходячи з соціально-економічних реалій та об'єктивних тенденцій в світі, вони намагаються обґрунтувати свої погляди.
    В свою чергу, традиціоналісти черпають силу в етнічності, релігійності та інших фундаментальних факторах, що вкорінені в людську екзистенцію. Сам факт того, що засади традиційного суспільства пережили індустріальну добу і продовжують впливати на суспільні процеси в умовах вже власне закінчення індустріальної доби, свідчить про їх безумовну життєздатність. Страх перед можливістю реалізації екстремістської версії традиціоналістського реваншу навіть примусив Тоффлера, який, як відомо, стоїть на прогресистських позиціях, згадати в своїй блискучій книзі "Метаморфози Влади" про тенденції повернення в темні століття [1, 451], що в кінці ХХ ст. охопили всю планету. Тоффлер дає негативну оцінку подібним тенденціям, вважаючи їх ознаками деградації та повернення в часи середньовіччя, коли не існувало демократії. З іншого боку, можна виокремити й позитивні аспекти цих традиціоналістських тенденцій. Справа в тому, що в умовах переходу від суспільної формації другої хвилі до доби третьої хвилі, людина стикається з психологічними проблемами, що пов'язані з адаптацією до нових змін. Для позначення цього комплексу психологічних проблем Тоффлер вживає термін футурошок. У ситуації футурошоку людина втрачає соціальну та культурну орієнтацією, їй дуже важко пристосуватися до швидкого темпу змін, які відбуваються в суспільстві. Вона втрачає традиційну систему мотивацій та вимушена реагувати на зміну ієрархії суспільних цінностей. В цій складній ситуації людина вдається до захисного психологічного механізму. Вона намагається знайти серед суспільного та світоглядного хаосу щось усталене, стабільне, якусь власну точку відліку оцінки того, що відбувається навколо неї. І часто-густо вона знаходить її у традиційних цінностях та уявленнях, які є "пережитком" ( з точки зору прогресистів) аграрної доби розвитку суспільства.
    Таким чином, сили традиційного ладу не тільки пережили несприятливу добу Індустріалізму, з яким вони перебували у боротьбі, а й перейшли у своєрідний контрнаступ.
    Відмираючий індустріалізм перебуває під подвійним тиском. З одного боку, він так і не зміг запропонувати гідну альтернативу традиційному ладу, а з іншого, - в його власних надрах народився постіндустріалізм, який потроху витісняє його. В цій ситуації "зіткнення хвиль", про яку писав Тоффлер, світ може зіштовхнутися з тотальними потрясіннями на кшталт тих, що мали місце під час переходу від традиційного ладу до індустріального. Але сьогодні ситуація ускладнюється тим, що існує не дві, а три ворогуючі сторони: сили традиційного ладу, індустріалізм та постіндустріалізм.
    На сьогодні індустріальний порядок демонструє меншу життєздатність, ніж те, що залишилося від традиційної доби, або тим більше те, що стосується постіндустріалізму. Ускладнена картина протистояння породжує думку про те, що падіння індустріального ладу може не завершити цей конфлікт, а навпаки - породити його нову стадію, коли традиційне буде протистояти постіндустріальному. Виникає питання, чи можна цього уникнути? Чи можна спрямувати ці дві тенденції, що рівною мірою протистоять індустріальному ладу, в єдине русло і, таким чином, звести потрясіння до мінімуму?
    Все це породжує необхідність появи та розвитку традиціоналістської парадигми соціальної модернізації. Зазначимо, що термін модернізація зазвичай позначає сукупність процесів, що супроводжують перехід від традиційного до індустріального суспільства. В нашій статті йдеться про перехід від індустріального суспільства до постіндустріального, але термін модернізація зберігається як найбільш адекватний.
    Мета нашої статті - проаналізувати традиційне та постіндустріальне суспільства, знайти спільні риси з метою обґрунтування можливості компромісу між відродженням традиційного ладу та побудовою постіндустріального суспільства. Відштовхуватимемося ми від індоєвропейської традиції, оскільки саме на ній базується існування всіх європейських країн (в цивілізаційному аспекті), в яких відбувається перехід до постіндустріального суспільства. (Окрім неєвропейської, але європеїзованої Японії, яка теж перебуває в стані переходу до постіндустріального ладу.)
    Під традицією ми розуміємо своєрідну ментальну схему, що є механізмом виживання народу в процесі історичного розвитку. Традиція - це те, що робить народ тим, чим він є [2, 51].
    Визначимо суттєві ознаки соціально-цивілізаційних аспектів індоєвропейської традиції.
    1. Тричленна соціальна структура: жерці (інтелектуальний прошарок), воїни (військово-управлінський прошарок) та трудівники. В деяких індоєвропейських суспільствах, наприклад в Індії, існує прошарок рабів або підкореного місцевого населення, який фактично перебував поза структурою соціуму.
    2. Висока стабільність соціальної структури, що зумовлювалась становим та навіть кастовим зміцненням соціального статусу.
    3. Специфічні відносини власності, коли приватна власність існувала чи не існувала або мала обмежений характер. Базовими формами власності були особиста та громадська (спочатку в общинно-родовій або у феодальній формах).
    4. В ціннісно-мотиваційній структурі людини тієї доби переважали духовно-релігійні цінності.
    5. Суспільство перебувало в домасифікованому стані. Воно не знало масового виробництва, масової культури та відповідних їм політичним устроїв, таких, як масова демократія.
    Фактична відсутність національної держави в сучасному розумінні цього слова. Вся влада концентрувалася на регіональному рівні або на рівні цивілізаційного масштабу (у формі імперських утворень або централізованих церков).
    6. Відсутність бюрократичної структури організації влади.
    Влада має переважно особовий характер, а її структура є органічною та мозаїчною.
    Тепер порівняємо вказані ознаки традиційного суспільства із постіндустріальними реаліями.
    Щодо соціальної структури. В традиційному суспільстві жрецький прошарок володів монополією на істину та знання. Він об'єктивно був найбільш освіченим і його влада базувалася не тільки на авторитеті релігії та традиції, а й на теоретичному знанні, яке, на думку Тоффлера, є найдосконалішим та найефективнішим компонентом владної тріади: "сила-багатство-знання". Незважаючи на колосальний авторитет жрецького прошарку (який існував в усіх традиційних суспільствах, від ведійської Індії до середньовічної Європи), реальна влада здійснювалася воїнами, які були не стільки військовими в сучасному розумінні цього слова, скільки світською аристократією. Вона здійснювала управлінські функції, реалізуючи на практиці ідеї жерців. Матеріальне виробництво здійснювалося трудівничим прошарком, який був найбільш чисельним та надзвичайно різноманітним за своєю структурою. Класовий поділ в сучасному розумінні цього слова не існував, і трудівники були структуровані за професійною ознакою. Вони мали свої форми самоврядування, свої традиції та своє тлумачення суспільної ідеології.
    Що ж до постіндустріального суспільства, то правлячим прошарком його є інтелектуали, оскільки основною цінністю постіндустріального суспільства є знання. Сьогодні стає очевидним, що знання, здатності до створення нового, до самостійної творчої діяльності ціняться понад усе, а існуючі на даний момент в США класові відмінності пояснюються, насамперед, рівнем здобутої освіти [3, 116].
    Володіння знанням зумовлює володіння владою. В міру трансформації сучасного суспільства в постіндустріальне, компонент знання в тріаді влади підсилюватиметься. За першої хвилі основним "аргументом" влади була сила. В цивілізаційній формації другої хвилі домінував грошовий фактор владної тріади. Владні структури постіндустріального суспільства акцентують свою увагу на інформації. Боротьба за владу означає боротьбу за інформацію, а утримання влади означає використовування інформації на користь того, хто фактично тримає владу. Володіння знанням відкриває шлях до володіння багатством, і водночас є ознакою сили та могутності.
    Високоякісна влада передбачає ефективність - досягнення мети з мінімальним застосуванням влади. Знання можна використати, щоб примусити іншу сторону полюбити вашу послідовність операцій при виконанні дій. Воно може навіть переконати людини у тому, що вона вигадала цю послідовність [1, 37].
    Прошарок інтелектуалів в управлінні суспільством буде змушений спиратися на управлінський прошарок, оскільки володіння теоретичним знанням ще не означає можливості реалізовувати його на практиці. Університет може бути центральною інституцією постіндустріального суспільства, але навряд чи він стане центром безпосередньої реалізації економічної та політичної влади. Новий управлінський прошарок, на відміну від бюрократії індустріальної доби, вимагає не суворого підпорядкування формальним правилам, а прийняття самостійних рішень, усвідомлення себе людиною, яка наділена особовою владою, а не є гвинтиком в бюрократичній машині. Світська аристократія постіндустріальної доби за своїми психологічними якостями більше нагадує феодальний прошарок середньовічної доби (як не абсурдно це звучить). Звичайне матеріальне виробництво та сфера послуг, як і раніше, реалізовуватиметься більшістю населення. Але при цьому класовий поділ поступиться професійному.
    Питання про соціальну структуру тісно пов'язане з питанням про соціальну стабільність. Інтелектуальний рівень в умовах постіндустріального суспільства зумовлює приналежність людини до прошарку інтелектуалів. Інтелектуальні здібності, на відміну від матеріального багатства, не відчужуються від свого власника. Можна відняти у людини гроші, але присвоїти її знання неможливо.
    Специфіка особистих якостей людини, її світогляду, умов її розвитку, психологічних характеристик, нарешті, її здібності, такі, як пам'ять і здатність до навчання, - все це є головним фактором, що визначає використання інформації. Значні знання сконцентровані у вузькому колі людей, соціальна роль яких не може бути відкинута за будь-яких обставин [4, 209].
    Таким чином, панівний прошарок буде все більше замикатися та стабілізуватися. Формування інтелектуальних здібностей у людини відбувається за рахунок генетичних факторів та виховання в родині. Те, що людині дають її батьки, з часом лише вдосконалюється. Не важко прогнозувати, що панівний інтелектуальний прошарок формуватиметься за рахунок дітей інтелектуалів. Виникне своєрідна неокастовість, яка, на відміну від станових відмінностей традиційного суспільства, базуватиметься не на привілейованому становищі певних прошарків, а на природних відмінностях між людьми. Управлінський прошарок, в свою чергу, теж почне перетворюватись в замкнуту соціальну групу, оскільки, на відміну від бюрократичної моделі індустріальної доби, основна роль у здійсненні владних функцій належить людині, що має певні психологічні якості, а не виступає функцією влади. Такі якості, як воля та рішучість, формуються з раннього дитинства. Їм неможливо навчити в дорослому віці. Тож відповідно замкнутість та стабільність в межах другого прошарку наростатиме так само, як і в першому прошарку інтелектуалів.
    В традиційному суспільстві не існує приватної власності або вона існує в надзвичайно обмеженому вигляді. Існує особиста власність, яка не передбачає відриву виробника від засобів виробництва [4, 36]. Середньовічний ремісник працював самостійно, але сам на себе. Тоді не існувало великих капіталістичних підприємств, що виникли вже в індустріальну добу. З іншого боку, земля, яка була головною цінністю в умовах аграрної економіки, ніколи не перебувала в руках однієї особи. Люди мали доступ до землі або через общинно-родову спільноту, колективною власністю якої вона була, або через складну систему феодальних відносин. І простий селянин, і феодал, якому він підпорядковувався, не були власниками цієї землі. Феодал, який нібито володів землею, не міг її продати або відмовитись від неї. Те, що він отримував з неї прибутки, було винагородою за його віддану службу королеві або іншій першій особі у феодальній ієрархії. І селянин, і феодал мали певні речі, що належали їм особисто, але до землі вони мали доступ лише як піддані певного монарха.
    В умовах постіндустріальної доби, безумовно, не можна говорити про відродження відносин власності, властивих традиційному суспільству, але можна бачити, що відбувається справжній ренесанс особистої власності. Відстань між виробником та засобами виробництва скорочується. В умовах демасифікації економіки виробник може, подібно до середньовічного ремісника, працювати вдома, будучи власником своїх засобів виробництва, наприклад, комп'ютера.
    Чим користуються ті, хто збільшує інформаційні цінності? - запитує Т.Сакайя і відповідає: "Конструктору потрібні стіл, олівці, косинці та інші інструменти для графічного втілення своїх ідей. Фотографам і кореспондентам потрібні камери. Більшості програмістів для роботи достатньо мати лише невеличкі комп'ютери. Всі ці інструменти коштують не так вже багато і їх реально придбати будь-якій людині" [5, 68].
    З іншого боку, приватна власність витісняється різноманітними формами колективної власності. А "середня ланка" підприємств або розпадається на зовсім дрібні, або поглинається суперпотужними корпораціями. Надвеликі підприємства, такі, як транснаціональні корпорації, вже важко назвати приватними. Скоріше ці утворення нагадують державу і є альтернативними щодо звичайних держав. Таким чином, децентралізація в одних сферах поєднується з надцентралізацією в інших. З одного боку, сучасні супермаркети організовують у себе випічку хліба, наслідуючи доіндустріальні сімейні пекарні, а з іншого, - автомобілі, комп'ютери та інші вироби, які вже виробляються не на одному заводі, і навіть не в одній країні.
    Щодо духовного життя, то його особливості - в традиційному суспільстві. Традиційне суспільство, за визначенням, базується на традиції, міфології та релігії. Матеріалізм в сучасному розумінні цього слова є глибоко чужим йому. Сама соціальна структура традиційного суспільства зумовлює панування соціальних прошарків, що керуються нематеріалістичною системою цінностей, а прошарок виробників матеріальних цінностей перебуває в підпорядкованому стані і теж наслідує загальноприйняту ідеологію. Власне трудівник доби традиційного суспільства за своєю психологією докорінно відрізняється від буржуа або пролетаря індустріальної доби. Сакральне пронизує всі сфери буття традиційного суспільства - від науки та мистецтв до політики та економіки. Недарма, першою кастою у ведичній Індії були жерці - брахмани, а в середньовічній Європі першим станом вважалось духовенство. Взагалі, феномен жрецтва в традиційному суспільстві найбільш яскраво відображає його корінну відмінність від суспільства індустріального. Традиційний жрець поєднує в собі якості як власне священика, так і представника інтелігенції. Традиційне суспільство не знає інтелігенції в сучасному розумінні цього слова, так само, як і духовенства, зосередженого на вузьких релігійних потребах.
    В постіндустріальному суспільстві відбувається глибока ціннісна трансформація: матеріалістична система цінностей поступається місцем постматеріалістичній. Зміна шкали життєвих цінностей людини почалась в розвинутих країнах наприкінці 60 х років. На той час можливість самореалізації у професійній діяльності почала займати перші місця в шкалі цінностей представників американського середнього класу, розміри заробітної плати виявились на п'ятому місці. Досліди, проведені пізніше, виявили підсилення цієї тенденції [4, 101]. Якщо раніше більшість людей керувалась мотивами матеріального збагачення, то зараз їх цікавлять можливості самореалізації, утвердження певних амбіцій. Водночас відбувається релігійний ренесанс. Людство знов шукає Бога. По різноманіттю релігійних практик та культів сучасний світ нагадує Римську Імперію наприкінці язичества. Водночас зростає інтерес до традиційних форм релігійності, що іноді набуває характеру релігійного фундаменталізму. (І не на жарт лякає деяких сучасних футурологів.) Безумовно, не можна ставити поряд зацікавленість людей у власній самореалізації та сакральність традиційного суспільства. Але, з іншого боку, формування постіндустріального суспільства ще далеко не завершене. І зараз не можна говорити, якою буде духовна атмосфера в зрілому постіндустріальному суспільстві. Однією з головних причин цієї зміни в духовному житті є зміна соціальної структури. Як не дивно, все більше економічне значення набуває соціальний прошарок інтелектуалів, які за визначенням не можуть сповідувати винятково матеріалістичні цінності буржуазно-пролетарського взірця. Все це дає підстави говорити про прихід постматеріалістичної доби.
    Як традиційне, так і постіндустріальне суспільство докорінно відрізняються від масового. Традиційне суспільство було мозаїкою різноманітних спільнот: регіональних, станових та ін. Мозаїчність проявлялась у всьому - від економіки до релігійного життя. Хоча традиційне суспільство базувалось на сакральному розумінні життя та світу, але середньовічного теолога, що працював над черговим трактатом в монастирі поблизу Риму, відділяла прірва від селянина з тієї самої Італії, що справляв язичеські обряди і ніколи не чув про філіокве. Водночас обидва були щирими католиками. В економічному житті масове виробництво було відсутнє як явище і це зумовлювало існування відповідної політичної структури. Масова демократія та централізована національна держава були неможливі до появи масового виробництва. Сьогодні зростає демасифікація. Це проявляється в усьому. В економічній галузі збільшується кількість підприємств, побудованих на особистій власності. В сфері духовного життя зникає саме поняття єдиної громадської думки, що, в свою чергу, зумовлює глибоку кризу масової демократії. Більшості, що могла б правити, більше не існує, а зростання впливу меншин породжує загрозу того, що одна з них, вміло використавши застарілі демократичні правила, захопить тиранічну владу над іншою частиною суспільства. Недарма деякі дослідники передбачають загрозу інформаційного тоталітаризму або диктатури медіа-магнатів.
    Питання демасифікації тісно пов'язане з глибокими змінами в геополітичній сфері. Традиційне суспільство не знало централізованої держави. Реальна влада концентрувалася на місцях або на наднаціональному рівні. Існував певний розподіл повноважень. Управлінські функції, пов'язані з безпосереднім життям, базувались на місцевому та регіональному рівнях, а глобальні питання, пов'язані із виживанням самої цивілізації (в локальному розумінні цього слова), вирішувались на наднаціональному рівні державними утвореннями імперського типу або розгалуженими клерикальними структурами на кшталт католицької церкви середньовічної доби. Сьогодні відбуваються схожі процеси.
    Характерною рисою інтеграції Європи стало зростання ваги регіонів, тобто чітко означився рух від Європи держав до Європи регіонів, що може водночас нести в собі як небезпеку національним інтересам окремих країн так і сприяти регіональному співробітництву [6, 7-8].
    Національна держава опинилась під подвійним тиском, як з боку наднаціональних утворень, так і регіоналістських сил всередині себе. Це має під собою об'єктивні економічні підстави. Одні виробництва в умовах демасифікації концентруються на місцевому та регіональному рівні, а інші, навпаки, переходять на транснаціональний рівень.
    І тим, і тим національна держава лише заважає. За економікою, як завжди, іде політика. В результаті - розквіт сепаратистських рухів і водночас зусилля певних олігархічних сил щодо побудови нового світового порядку, який повинен стати втіленням ідеї глобалізації. Зростаюча глобалізація у відповідь породжує реакцію у формі етнічного націоналізму. Але сучасний націоналізм докорінно відрізняється від націоналізму доби французької революції. Як вже зазначалося, він є етнічним, а не державним. Нерідко неонаціоналізм пересікається з ідеями "расіалізму" та "континентального патріотизму". Яскравим прикладом є сучасні європейські крайні праві, що борються в ім'я чистоти своїх етносів і водночас готові поступитися суверенітетом своїх держав в ім'я "європейської єдності" або "расової солідарності білих". Все це багато в чому зумовлено тим, що сучасний світ перебуває в стані зіткнення цивілізацій, що породжує волю до об'єднання країн, споріднених цивілізаційними засадами. Сценарій політичного майбутнього за зразком: регіони в цивілізаційних об'єднаннях нам здаються більш вірогідними, ніж за зразком: регіони в глобальному світі. В будь-якому випадку національні держави індустріального зразка відходять у минуле, і на їх місце приходять більш децентралізовані утворення, що нагадують феодальні європейські держави доби середньовіччя.
    Традиційний світ не знав бюрократії сучасного зразка (крім Китаю). Вона була породжена масовим виробництвом та централізованою національною державою. Бюрократія розглядає соціум як механізм, на відміну від уявлення про нього як про живий організм, як було в традиційну добу. Традиційне суспільство вміщало в себе найрізноманітніші управлінські механізми: сільські сходи та цехове самоврядування, феодальну ієрархію та складні механізми церковних структур. Жорсткий авторитаризм на одному рівні поєднувався із демократизмом на іншому. В добу постіндустріалізму спостерігається наростаюче відмирання бюрократичних структур. Бюрократія повністю не зникне. Вона збережеться в окремо взятих місцях, де буде ефективна як і за індустріальної доби. Але таких місць буде мало. Спочатку в бізнесі, а потім і в державному управлінні бюрократія поступиться більш досконалим формам управління. Вже зараз можна бачити розквіт родинних фірм, у яких не діють бюрократичні механізми. З часом ці принципи можуть бути перенесені і в політичну сферу і можна буде побачити відродження кланово-династичних порядків. Водночас, як гриби після дощу, виникають інші управлінські механізми, альтернативні бюрократії. Це і сітьові структури, побудовані на принципах максимальної автономії окремих ланок. Це і своєрідні неофеодальні структури, побудовані на особистій відданості, що вже зараз відіграють серйозну роль в економічному та політичному житті. Це також і комісарські організації, організації-шахівниці, дволикі організації тощо. В будь-якому випадку існує різноманіття влад. Органічні управлінські структури перемагають бюрократичний механізм.
    Висновки. По-перше, як прогресистські, так і традиціоналістські концепції сучасної соціальної трансформації страждають на однобокість. По-друге, існує необхідність пошуку третього шляху між прогресизмом та традиціоналізмом для успішного подолання перепон на шляху до нового типу суспільства. По-третє, традиційне та постіндустріальне суспільства мають більше спільного, ніж відмінного, що відкриває шлях до поєднання досвіду традиційного суспільства та постіндустріальних реалій.
    Отже, перспективи розробки традиціоналістської парадигми в соціальній модернізації надзвичайно великі, вона вимагає ретельного дослідження.


ЛІТЕРАТУРА


1. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. - М., 2003.
2. Парубій Андрій. Нові праві. Правий напрям. - Львів, 1999.
3. Фукуяма Ф. Конец истории. - М., 2001.
4. Иноземцев В.Л. Постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. - М., 2000.
5. Сакайя Т. История будущего. - М., 1994.
6. Концепція стратегії розвитку України у ХХІ столітті: консервативна модель. - К., 2003.






<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio